Глава 10. Нічна погоня

Ніч стала густою, мов смола, і такою ж липкою. Після того як ми знайшли Клару, ніхто більше не намагався вдавати спокій. Готель «Едельвейс» перестав бути прихистком і перетворився на лабораторну посудину, де під тиском страху люди почали розшаровуватися.

Вони не розходилися по кімнатах, але й не залишалися разом. Кожен будував навколо себе невидиму стіну: Маркус забарикадувався за барною стійкою, Ізабель згорнулася в кутку дивана, Тайлер завмер біля вікна. Навіть вогонь у каміні перестав бути джерелом затишку. Тепер він лише відкидав довгі, ламкі тіні, що танцювали на стінах, ніби насміхаючись із нашого безсилля.

Зовні запанувало «біле безмов’я». Вітер стих остаточно, сніг завмер нерухомими пластами. Світ перетворився на фотографію, з якої витравили всі кольори, окрім чорного й сірого. І саме ця тиша була найтривожнішою: коли буря виє, ти знаєш, де ворог. У тиші ворогом стає кожен скрип підлоги.

Я сидів у кріслі, майже фізично відчуваючи мікросхему в кишені. Вона була крихітною, меншою за ніготь, але її вага зараз вимірювалася не грамами, а літрами пролитої крові.

— Ти ж розумієш, що це не закінчиться світанком? — тихо спитала Еллен. Вона сиділа навпроти, і її очі в напівтемряві здавалися темними проваллями.

— Я розумію, що світанок тут — поняття відносне, — відповів я, підводячись. — Треба перевірити верхні коридори.

— Я з тобою, — Еллен підвелася, її голос був твердим.

— Ні.

— Стівене, ти сам сказав — поодинці не ходити.

— Це правило для тих, хто хоче вижити, Еллен. У мене інші завдання. Якщо я не повернуся за десять хвилин — бери Ганса й іди за мною.

Я вийшов у коридор. Тьмяне жовте світло ламп створювало ілюзію безпеки, але я відчував, як будинок «слухає» мої кроки. Старі дошки стогнали під ногами, стіни дихали холодом.

Біля дверей своєї кімнати я зупинився. Рука завмерла за сантиметр від ручки. Інстинкт, відточений роками роботи в поліції, завив, мов сирена. Тиша за дверима була надто… ідеальною. Надто стерильною.

Я різко штовхнув двері й одразу пішов у перекат. Темрява в кімнаті вибухнула рухом. Тінь метнулася зліва. Удар пройшов по дотичній, обпалюючи плече. Я розвернувся, намагаючись перехопити нападника, але він рухався, мов ртуть — текуче, швидко, професійно. Це була не бійка дилетанта. Це була робота спеціаліста по точках.

Короткий блиск сталі. Я смикнув рукою, але не встиг. Різкий, гарячий біль полоснув передпліччя.

— Тварюко, — прошипів я, завдаючи удару корпусом.

Ми зіткнулися в тісному просторі між ліжком і шафою. Жодних слів — лише важке дихання та скрегіт підошов по паркету. Він був сильніший і швидший. Одним потужним поштовхом він жбурнув мене в двері, і наступної миті кімната спорожніла. Лише шерех у коридорі підказав напрямок.

— Стій! — я вискочив слідом, ігноруючи пульсуючий біль у руці.

Погоня в напівтемряві скидалася на гарячковий сон. Тінь миготіла біля поворотів, упевнено долаючи сходові прольоти. Він знав будинок. Він знав кожен скрипучий кут, кожен сліпий сектор.

Я біг, відчуваючи, як тепла кров стікає по пальцях, бруднячи підлогу. Лампи миготіли, створюючи стробоскопічний ефект. Поворот. Сходи вниз. Тінь перестрибнула через перила, приземлившись по-котячому. Я кинувся слідом, але коли вискочив у головний зал, там уже було світло й людно.

Тінь розчинилася серед нас. Просто зникла, ніби її ніколи й не було. Я зупинився, важко дихаючи.

— Стівене! — Еллен підбігла першою, її погляд упав на мою закривавлену руку.

— Він був у моїй кімнаті, — видихнув я. — Він не ховався. Він… тренувався на мені.

Ганс підвівся зі свого місця, стискаючи в руках старий карабін.

— Ти бачив обличчя?

— Ні. Але він рухався так, ніби цей будинок належить йому.

Я сів біля каміна, дозволяючи Еллен обробити поріз. Вона робила це мовчки, зосереджено, але її руки ледь помітно тремтіли. Антисептик палив шкіру, повертаючи мене до реальності.

— Він не хотів мене вбивати, — сказав я, дивлячись на Тайлера, який так і не відійшов від вікна.

— Тоді навіщо ніж? — Тайлер примружився.

— Щоб перевірити мою реакцію. Щоб зрозуміти, наскільки я небезпечний як змінна у його рівнянні.

Тайлер кивнув, і в цьому жесті було якесь дивне відчуття солідарності.

— Отже, він вважає, що ти заважаєш.

— А тепер слухайте, — я подивився на всіх присутніх. — Це вже не просто суперечка за флешку. Це зачистка. Убивця методично прибирає тих, хто може впізнати його або завадити вивезенню даних.

Еллен закінчила перев’язку й тихо нахилилася до мого вуха:

— Стівене, скільки їх насправді? Ти сказав — троє. Клара, Тайлер і…

— І той, хто вбиває, — відповів я пошепки. — Але є четверта думка, яка мені не подобається найбільше.

— Яка?

— Можливо, убивця взагалі не пов’язаний із розвідкою. Можливо, хтось із «своїх» просто використовує хаос бурі, щоб звести рахунки або забрати куш собі.