Глава 9. Звуження кола

Поки в залі наростала напруга, я жестом покликав Ганса. Його обличчя осунулося, очі перетворилися на дві темні щілини. Він мовчки відвів нас із Леною до свого кабінету — тісної комірчини за стійкою реєстрації, просякнутої запахом старої шкіри, дешевого тютюну та рушничного мастила.

— Записи про персонал, Гансе. Зараз, — мій голос не залишав місця для заперечень.

Він важко опустився в крісло й витягнув із шухляди столу стару теку на зав’язках.

— У мене їх двоє, — глухо сказав він. — Пітер і Марко. Інших немає. Решта сезонних працівників не змогли дістатися через снігопад.

Я почав швидко перегортати сторінки.

• Пітер Шмідт (кухар). 20 років в «Едельвейсі». У графі «попереднє місце роботи» — порожнеча довжиною в п’ять років. До цього — гірсько-піхотний батальйон.
Моя примітка: «Звільнений за станом здоров’я», але в графі «навички» зазначено мінно-вибухову підготовку. Пітер не просто кухар. Він солдат, який вирішив сховатися в горах. Його руки не тремтіли, коли він різав м’ясо — не здригнуться вони й на людській шиї.

• Марко Россі (різнороб). 3 місяці тут. У справі — ксерокопія паспорта. Я провів пальцем по фото. Щось не сходилося. Марко на фото виглядав на п’ять років молодшим, а його справжні очі були набагато холоднішими, ніж у того «дрібного злодюжки», про якого він розповідав.

— Гансе, ти перевіряв його документи? — запитав я.

— Він прийшов за рекомендацією знайомого з долини. Хлопець роботящий, тихий…

— Або хлопець, якому було потрібне легальне прикриття в горах за три місяці до прибуття Гоффмана.

Я закрив теку. У нас був професійний військовий і людина з фальшивим минулим. Ідеальний дует для кошмару.

Після виявлення другого тіла готель «Едельвейс» остаточно перестав бути просто старим гірським готелем. Це більше не було безпечним місцем, де випадкові мандрівники перечікували розгул стихії, гріючись біля каміна й нарікаючи на погану погоду. Стіни ніби зсунулися, стеля стала нижчою, а затишний напівморок залів перетворився на липку, підозрілу темряву.

Тепер це було поле. Чисте, холодне й смертельно небезпечне. І кожен, хто перебував у цій залі, шкірою відчував: старі правила пристойності, соціальні маски й закони більше не діють. Тут виживає той, хто завдає удару першим.

Я стояв біля вікна, притулившись чолом до холодного скла. Ззовні була біла порожнеча — абсолютне ніщо, що відрізало нас від реальності. Сніг перестав падати, але не відступив. Він лежав щільним, глухим шаром, мов саван, який придавив світ. Тиша в залі була такою самою: важкою, ватяною, у якій кожен вдих здавався надто гучним.

За моєю спиною були люди. Живі. Поки що живі.

Я заплющив очі, дозволяючи звукам будинку — скрипу підлоги, далекому гулу генератора — відійти на другий план. У голові я почав вибудовувати схему.

• Гоффман. Перший труп. Кур’єр.
• Клара. Другий труп. Спостерігач. Мисливець.

Обидва були пов’язані з документами. Обидва прибрані з хірургічною чистотою. Жодної зайвої крові, жодної боротьби, жодної імпровізації. Це не була панічна самооборона чи випадкова сварка. Це була робота. Чиста, професійна зачистка сектору.

Я розплющив очі. Вбивця не був дилетантом, який піддався страху. Серед нас перебувала людина, яка вміє чекати, прораховувати траєкторію й діяти в потрібний момент. Отже, питання «хто міг це зробити?» більше не мало сенсу. Зробити це міг будь-хто. Питання звучало інакше: хто вміє?

Я обернувся й почав дивитися на них по-новому. Не як на наляканих заручників стихії, а як на фігури на шахівниці, де кожен міг виявитися замаскованою ферзевою фігурою. Мій погляд ковзав по обличчях, вихоплюючи деталі, які люди зазвичай намагаються приховати.

• Марко. Він забився в куток, намагаючись злитися з тінню від книжкового стелажа. Надто непомітний, надто тихий. Його біографія — дрібна крадіжка, приводи за хуліганство — тепер здавалася мені ідеально пошитим камуфляжем. Це саме та біографія, яка нічого не пояснює, але водночас приховує все важливе. Дрібний злодюжка не вміє так безшумно пересуватися й бити без промаху. Він не дивився на інших, але я бачив, як його вуха буквально «ловили» кожен рух. Він не просто боявся. Він чекав.

• Тайлер. Він сидів у шкіряному кріслі, витягнувши ноги. Спокійний. Надто спокійний для людини, в будинку якої лежать два трупи. Його тіло не брехало: дихання рівне, рухи короткі, економні, майже котячі. Це була пластика людини, звиклої контролювати не лише простір довкола себе, а й кожен м’яз свого обличчя. Я бачив таких у спецвідділах. Гострий погляд, холодний розрахунок і повна відсутність зайвої метушні. Ідеальний інструмент.

• Еллен. Вона не намагалася сховатися в тіні. Вона стояла біля каміна, схрестивши руки на грудях. Журналістка, розслідувачка… чи хтось інший? Вона вже зізналася у достатній кількості гріхів, щоб викликати довіру, і водночас залишила за собою шлейф недомовленості. Межа між тим, хто шукає правду, і тим, хто її створює, — дуже тонка. Вона зустріла мій погляд і не відвела його. Небезпечна риса для звичайної репортерки.

• Маркус. Фінансовий консультант. Він пив віскі, і склянка в його руці дрібно тремтіла, вибиваючи нервовий дріб по склу. Він пітнів, тер обличчя долонею й постійно послаблював краватку, хоча в залі було прохолодно. Його страх здавався найщирішим. Жадібність і паніка — класичний коктейль для цивільного. Він надто галасливий і незграбний для холоднокровного вбивці, якщо тільки це не геніальна акторська гра. Але в акторство Маркуса я вірив слабо — надто багато натуральної липкої паніки.