Глава 4. Не нещасний випадок

Буря не закінчилася. Вона просто перейшла в іншу фазу — з шаленої атаки в методичну облогу.

Вранці вітер уже не бився об стіни хаотичним виттям — він тиснув. Важко, рівно, всією масою холодного фронту, ніби перевіряючи деревину «Едельвейса» на молекулярну втому. Сніг за вікном перестав бути окремими пластівцями. Тепер це був суцільний білий потік, що летів горизонтально. Він стирав обрій, перетворюючи світ на білу камеру сенсорної депривації.

Я стояв біля вікна в холі, притулившись чолом до холодного скла. У такі моменти все людське здається зайвим. Природа зчищає лушпиння цивілізації, залишаючи лише три базові інстинкти: знайти тепло, знайти їжу, зберегти шкуру.

— Ви взагалі спали? — голос Еллен пролунав за спиною, тихий і сухий, мов шелест паперу.

Я не обернувся. Я впізнав її кроки ще на сходах — вони були надто ритмічними для наляканої жінки.

— Трохи. Години дві.

— Брешете. У вас погляд людини, яка всю ніч рахувала секунди до світанку.

Я всміхнувся, дивлячись на її відображення у склі.

— Ви теж не виглядаєте відпочилою, Еллен.

Вона підійшла ближче. Від неї пахло м’ятним чаєм і чимось ледь вловимим — дорогим антисептиком або кремом.

Ми мовчки дивилися в білу імлу.

— Вони налякані, Стівене, — сказала вона, кивнувши в бік вітальні. — І це не той страх, який буває через погану погоду. Це страх перед тим, хто сидить у сусідньому кріслі.

Я обернувся й оглянув залу. Атмосфера змінилася. Тепер це було не «товариство в шале», а група тих, хто виживає. Вони трималися ближче до стін, інстинктивно захищаючи спини.

• Маркус стискав порцелянову чашку так, що кісточки пальців побіліли. Здавалося, якщо він її відпустить, то просто розсиплеться на шматки.

• Ізабель застигла біля каміна, її погляд був прикутий до вуглин із такою інтенсивністю, ніби вона сподівалася прочитати там сценарій на завтра.

• Тайлер перетворився на частину інтер’єру біля вікна; його нерухомість була моторошною, хижою.

Тіло Гоффмана перенесли до комори за кухнею. Ганс звільнив один зі стелажів, де зазвичай зберігали сири й в’ялене м’ясо. Найхолодніше місце в будинку.

Я зачинив за собою масивні дубові двері. Запах тут був специфічний — суміш старого каменю, плісняви та металевого аромату смерті. Гоффман лежав на дошках, накритий грубою сірою тканиною.

— Ну що, докторе, давайте поглянемо на вас ще раз, — прошепотів я.

Я присів навпочіпки. У цій тиші, порушуваній лише гулом вітру у витяжці, мій мозок увімкнувся на повну потужність. Старі алгоритми, які я намагався втопити у вині останні місяці, спливли на поверхню.

Я обережно відкинув тканину й розсунув волосся на потилиці. Рана була надто акуратною. Не рваний слід від удару об дубову сходинку, а чіткий, втиснутий перелом основи черепа.

— Вузьке, важке, з гладкими краями, — пробурмотів я. — Молоток? Гантеля? Або обух туристичної сокири.

Я провів пальцями по краю. Крові було підозріло мало. Це означало лише одне: серце Гоффмана перестало качати кров майже одразу після удару. Його не штовхнули — його вбили нагорі, зачекали кілька хвилин, а потім акуратно «впустили» зі сходів.

Я підвівся, відчуваючи, як по спині пробіг холодок, не пов’язаний із температурою в коморі. Руки автоматично потягнулися до кишень у пошуках латексних рукавичок чи блокнота. Порожньо. Лише пам’ять і голі руки.

— Вас не просто скинули, докторе. Вас підготували до цієї ролі.

Коли я вийшов до зали, тиша там стала вакуумною. Усі розмови миттєво стихли. Сім пар очей вп’ялися в моє обличчя, намагаючись знайти там спростування своїх найгірших здогадів.

Я навмисно не поспішав. Пауза — це теж частина допиту.

Я дочекався, поки Маркус почне нервово вистукувати пальцями по столу.

— Ну? — не витримав він. — Що там? Просто скажіть, що це була безглузда випадковість, і ми…

— Це не нещасний випадок, — мій голос прозвучав жорстко, мов удар затвора.

Слова впали в центр кімнати й залишилися там лежати, мов нерозірвана граната.

— Його вдарили по голові. Нагорі, в коридорі. Удар був нанесений професійно, ззаду. Гоффман помер миттєво. Все інше — постановка.

Джейк, який стояв біля бару, помітно здригнувся.

— Тобто… — він ковтнув слину, — серед нас убивця? Справжній?

— А бувають іграшкові? — огризнувся Тайлер, не відриваючись від вікна. Але я помітив, як напружилися його плечі.

Маркус схопився, перекинувши стілець.

— Це маячня! Ми всі були в номерах! Замкнені!

— Ви впевнені, Маркусе? — я подивився йому просто в очі. — Ви можете поручитися за кожного в цій кімнаті в період між першою і третьою ночі?

Він замовк, повільно опускаючись назад. Обличчя присутніх почали кристалізуватися — підозра, гнів, холодна розсудливість. «Ми» зникло. Залишилися лише «я» і «вони».