Біла сукня

Фіранки відсунулись і тендітна брюнетка вийшла на світло. Її біла сукня сяяла під лампами, наче діамантова. Срібні камені виблискували уздовж корсету, окреслюючи вишукану талію. 

– Мені здається, вона просто створена для вас! – у підтвердження своїх слів продавчиня захоплено зітхнула.

Дівчина покрутилась перед дзеркалом, прикриваючи обличчя фатою та без неї; з рукавичками та без них; з білими туфлями та блакитними. У магазині був ще мільйон різних суконь, але Тіна зрозуміла: вона знайшла ідеальну. Або ж сукня знайшла її сама – не важливо.
В день весілля все має бути ідеальним: від сукні нареченої до пелюстки троянди, що лежатиме біля арки; від кольору її помади до серветки на столі, яку гість, можливо, навіть не помітить. Але для Тіни все мало значення. Особливо – наречений. Той, хто хоч і не розуміє половини назв та не розбирається у відтінках блакитного, вірить у важливість свята. Той, хто справедливо вважає, що біла сукня для дівчини – не тільки один день свята. Біла сукня – це тепле пальто, яким чоловік вкриває кохану жінку й зігріває її кожного дня.
Тіна прикрила очі, але сльози все одно пробилися й скотилися по її щоках.

Продавчиня, бачивши й не такі прояви почуттів, схвально кивнула – дівчина знайшла свою сукню. Це ледь не вперше за існування салону: зайти й одразу знайти саме те, що хочеться. А сукня, між іншим, з позаминулої колекції…

– У мене є чудове намисто, – продавчиня схопилась й почимчикувала в інший кінець залу – до скляних стендів, під якими сяяли коштовні прикраси.
Тіна вкотре подивилась на своє відображення й зрозуміла, про що казали заміжні подружки: тільки весільна сукня здатна запалити вогник в очах, від якого у всіх присутніх йдуть по тілу мурахи, а наречений не стримує сліз.

– Ось, – повна жіночка принесла срібне намисто й приклала до шиї Тіни. – Сережки теж можу підібрати, але з іншого набору.
– Дякую, – відповіла дівчина. Її тонкі пальці застібнули намисто й поправили хвилясте волосся. 

Шкода, що тато не дожив: Тіна колись мріяла про те, як він підведе її до квіткової арки й усміхнеться, ледь стримуючи сльози. Як він, мужній й завжди мовчазний, обійме й прошепоче: «Коли ти встигла так вирости, доню…».
Для Тіни, як і для багатьох дівчат, тато був взірцем: він мав саме ті риси, які дівчина постійно відшукувала у чоловіках. Біля тата завжди було спокійно, безпечно, тепло. Тіна знала й відчувала, що її кохають, цінують та розуміють важливість певних речей, які іншим здавалися звичайними.
Продавчиня пішла до інших покупців: молодої пару, що засліплювала своїми посмішками навіть коштовні прикраси на скляних вітринах. Жінка явно зналася на людях: парочку вона одразу ж відвела у найдорожчий куточок салону. Тіна навіть гадки не мала, з чого зроблені ті сукні. Бо якщо вони коштують як авто, на яке вона кілька років заробляла, то точно мають бути як мінімум зі справжніми діамантами.
Добре, що в Тіни інші смаки: вона не любить одяг, виразніший за його власника. Все має бути в міру, навіть весільна сукня. Дівчина подивилась на годинник: через годину Іван має повернутися з роботи. Треба їхати.

Іван от уже десять років безпомилково визначав, з якої саме квартири  тягнеться приємний аромат їжі. Він вважав себе щасливчиком, бо знайти таку жінку – велика вдача. Гарна, спокійна, ще й готує неперевершено! А відтоді як вона перестала через будь-що сваритися, взагалі перетворилася на золото. 

– Привіт! – Іван стягнув нові чоботи й прийшов на кухню. – Який аромат! Що готуєш? – він незграбно чмокнув дівчину у щоку й всівся на м’який стілець.

– Твоє улюблене. Смажену картоплю.

Тіна охайно виклала страву на білу тарілку й поклала перед Іваном. «Пластир зривають швидко» – сказала вона собі. Вдих.

– Я хочу розійтися з тобою.