5.

Тунель трохи, ледь помітно, пішов вгору, більше не зустрічалось значних осипів. Через рівні проміжки стояли дерев’яні стовпи й балки, що підпирали стелю. Тут вони збереглися досить добре. Подекуди навіть залишки смолоскипів стирчали. На жаль, запальнички в мене не було, а то можна було б спробувати запалити. Непевне, тут сухіше, тому тунель у значно кращому стані. За моїми підрахунками, я вже перетнув трасу, й знаходився десь під горою, що нависає над вулицею Крилова, крайньою вулицею на північному сході міста. Настрій у мене поліпшився, я наближався до мети. От тільки невідомо чи вихід я там знайду. 
Поки що не було жодного відгалуження, хоча, то мене не дуже дивувало, щось таке я собі й уявляв. Ліворуч відгалуження неможливе, бо там болото. А праворуч — нема куди. За старих часів там просто степ напевне був. З фортеці взагалі всього дві гілки йшло. Одна — ось ця, на Юрову гору в ліс. А друга на південь, кудись у Тясминські заплави. Звідки я про другу знаю? А я й не знаю, лише припускаю. По-перше, не логічно мати всього одну гілку, треба хоча б дві на всякі випадки. А по-друге, за моєї пам’яті, роках у вісімдесятих один провал стався у Центральному парку, метрів на десять північніше воріт, отих, що  виходять на Червону площу (так вона називалась тоді). Вантажівка там провалилась, котра заїхала у парк у якихось господарських цілях. Інший провал стався через декілька років напроти базару. Була там стара кам’яна будівля (чийсь маєток напевне). У тій будівлі довгий час аптека центральна міська була. Потім аптека переїхала до нової будівлі, що під дев’ятиповерхівкою. А у старій будівлі, у центральній частині лабораторія розташувалась. А у боковому крилі «Медтехніка». Було до тої старої будівлі й велике дворище (західніше від будівлі). Там був сарай великий з усіляким мотлохом. Отам біля того сараю й стався другий провал. Обидва провали я бачив сам. Якщо об’єднати оці точки: першу на цвинтарі, другу в парку і третю біля базару, то вже прямої лінії не буде, буде вигин, що повторює вигин Тясмину. Але ж ця лінія виглядає цілком логічною для підземного ходу. Тож, якось дивно виглядають припущення деяких спеціалістів, що то, мовляв, просто підвали провалюються. Що це за підвали такі засипані й забуті? Я впевнений, що будівельники не один раз натрапляли на такі провали. Наприклад, при будівництві водоочисної споруди по вулиці Дніпровській. Та я добре собі усвідомив, що ніякого діла до якихось підземель, чи взагалі пам’яток старовини, тодішнім ні будівельникам, ні можновладцям, ні секретарям не було жодного. На холєру їм такі проблеми? Знайшли дірку? Засипали мовчечки, та й будують собі далі. Цілком у дусі того часу (та непевне, що й зараз не дуже що змінилось). Є ще один аргумент — про перепад висот. Та в Україні що не старовинне місто, то на пагорбах. І майже скрізь тунелі є. 

Знову поглянув на годинник. Перша година. Зрозуміло, накрився годинник. Жаль, годинник хороший був. Плин часу втратив остаточно. Скільки я вже під землею: два дні, три? Такої втоми, як на початку своїх мандрів, я не відчував, і навіть голод вже не дошкуляв так гостро, лише пити дуже хотілось. Йти тут було значно легше, та все одно, відпочинок потрібний. Тож, зупинився, сів на землю, прихилившись до чергового стовпчика, витягнув ноги. Здається, знову задрімав, та без пригод, без видінь, просто відпочив. Згадав оту дівчину. Що то було, невже просто сон? Ні, не може бути.
Так собі прикинув, що до цвинтаря залишились кілька сотень метрів. Тож, перепочивши, рушив далі. Скоро хід знову пішов трохи вгору. Хороший знак, напевне, я наближаюсь до фінішу. Але ж, по дорозі ніякого іншого виходу я так і не знайшов, як і казала та дівчина. А попереду мене має чекати отой давній обвал у нашому дворі. Тож, фініш близько, та чи є підстави для радощів?
Далі хід пішов униз. Мене це трохи збентежило, та метрів за двадцять він знову пішов угору, та ще й досить круто. Напевне, це вже Замкова гора. А де ж тоді подівся отой завал? Дивина. Мені здалося, що я навіть протяг відчув, серце закалатало, адже то має свідчити, що я у цілі, і що тут таки є вихід на поверхню. Та далі було ще дивніше. Я потрапив до підвалу, приміщення розміром метра три на чотири, облицьоване деревом. Стіни закривали колоди, вкладені горизонтально. Стелю теж підпирали колоди. З кімнати йшов тунель  праворуч. Це напевне ота друга гілка, що йде через місто. А ще були кам’яні східці на гору. Тут, внизу стояла невеличка скриня, зачинена. У кутку у великій корзині якесь залізяччя. Поглянув: декілька шабель, сокира, напевне, не та, що дрова рубати, а бойова, ще якесь залізяччя. Роздивлятися все те в мене не було бажання, я рвався на гору й думати про щось інше у той момент був не здатен. Хід нагору по східцях виявився досить довгим, пласт землі над кімнатою був, напевне, метрів п’ять. Товста дубова ляда закривала вихід,  зрушити її я не зміг. Тож, знову спустився вниз до отої корзини із залізяччям. Взяв сокиру, поліз нагору. Засунувши лезо у щілину, й використовуючи сокиру як важіль, врешті таки зрушив ляду. Щось її придавило зверху, щось заважало, тріщали сокира й моя спина, та ляда таки по трохи підіймалась. Нарешті, щось там нагорі посунулось, впало, ляда відкрилась. Я вибрався нагору.