4.

Знову світло у тунелі попереду. На цей раз значно яскравіше, і воно наближається. По тілу прокотилася морозна хвиля, жах скував руки й ноги, і навіть язик. Ні поворухнутись, ні закричати від страху. І я вже точно бачу, що то хтось іде, іде прямо до мене. То людина. Не висока, худенька, може дитина. В руках у неї тьмяно палахкотить ліхтар, старий скляний ліхтар зі свічкою всередині. Ось воно підходить ближче… То дівчина! Молода, років може вісімнадцяти, невисока, струнка, з довгою чорною косою, чи може й не чорною, та мені в темряві так ввиділось. Вона підійшла, здійняла ліхтар над головою, роздивляючись мене. 
— Ти звідки тут узявся?  — запитала звичайнісіньким собі дівочим голоском.
— Звідти, — показав я на гору.
Дівчина хіхікнула:
— Та бачу, що не звідти, — вказала вона вниз.
— А що, і звідти бувають?
— Аякже, звичайно що бувають.
— І що?
— Що, що? — не зрозуміла дівчина.
— Ну, куди вони діваються?
— То я їх назад завертаю. 
— Ти? 
— А що такого?
— Та ти ж дитина, куди тобі!
— Хочеш спробувати? — запитала дівчина голосом, в котрому враз прорізались сталеві нотки, і наче тінь промайнула по її дівочому личку, явивши на невловну мить щось жорстке, чи навіть моторошне, схоже на звірячий вищир.
— Ні, не хочу, — з острахом відсунувся я від неї.
— Тож бо, — хіхікнула вона знову.
— То хто ж ти такий, куди плазуєш, парубче? — запитала дівчина. Потім оглянула з боків, — А шабля де, загубив?
— Шаблі давно з моди вийшли, — відповів, — а я провалився у підземелля отам, на Юровій горі, — вказав я за спину.
— А-а, — кивнула дівчина головою. — То вертай назад, там і вилізеш.
— Не можу, там валун впав, завалив дірку. Тож шукаю іншого виходу.
— Нема тут інших виходів.
— А на цвинтарі?
— А туди тобі не можна.
— Це ж чого?
— А того! — знову забринів метал у її голосі.
— То що ж мені робити?
— А я знаю? Моє діло підземелля стерегти. Знизу нечисть не пускати, та тих цікавих нишпорок що зверху лізуть ганяти. От і тебе маю нагнати звідси. 
— То я б і радий, та скажи як мені звідси вибратись.
— А мені до того діла нема. Не вилізеш — начувайся. Можеш з розумом розпрощатись.
— Така мила дівчина й отака зла! 
— Дівчина мила? — саркастично засміялась вона, — Вже більш як триста років я тут за сторожа. Хочеш покажу тобі яка я мила? — продовжила, наближаючи своє обличчя до мого.
— Ні, не хочу, — знову посунувся я від неї.
— Отож-бо, — дівчина зітхнула. — Що ж нам робити з тобою? — сіла поруч й поставила ліхтар на землю.
Господи! Лише отепер, коли її ліхтар перестав бити мені в очі й освітив її, я побачив… Дівчина була дуже вродлива: правильне овальне лице, великі темні очі, повні губи. Та не це, не це мене вразило блискавкою. На білій сорочці, на грудях розплилася велика кривава пляма з діркою від кулі. Мені знову стало зле. Тремтячим голосом я запитав:
— Як тебе звати?
— Не пам’ятаю.
— Як так можна своє ім’я забути?
— Головне, щоб його інші пам’ятали. Якщо всі забули, то й тобі воно ні до чого, — сумно відповіла вона.
— Чому ти тут? 
— Не знаю. Пам’ятаю лише біль, смерть. А потім я тут, у підземеллі, і виходу з нього мені немає.
Дівчина мовчала, мовчав і я, та згодом зважився:
— Допоможи мені. Ти ж напевне знаєш, як можна вибратись.
Вона відповіла лише за декілька хвилин, напевне щось роздумуючи:
— Ну, як виняток, оскільки ти тут не зі своєї волі, я можу пропустити тебе на цвинтар, та ти маєш заплатити за прохід.
— Чим?
— А що в тебе є? Золото, срібло згодиться.
— Нащо тобі тут золото?
— Мені ні до чого, та прохід має бути оплачений.
— Нема в мене ні золота, ні срібла. Є наші сучасні гроші, — я дістав банкноти.
Вона поглянула на папірці й махнула рукою, мовляв, забери цей непотріб. Потім зітхнула тяжко й промовила:
— Добре, можеш пройти за послугу.
— Яку?
Дівчина завагалась, та врешті вимовила: — Поцілунок.
— Поцілунок? — здивувався я.
— Так, поцілунок. 
— І все? Так просто?
— Так, комусь — то дрібниці, а комусь, хто ніколи того не звідав — мрія.
Я дивився на неї розгублено, намагаючись зрозуміти, хто, чи що переді мною. Чи справді загублена у часі нещасна дівчина, чи примара з потойбіччя. Та вагався не довго:
— Добре, я згоден.
Дівчина одразу втратила гонор і сталь, знітилась. А я поклав руки їй на плечі й наблизився до її уст. Обережно й м’яко торкнувся їх своїми губами… Холодні. Смак вишні й вітру, насиченого полинем. Дівочий сміх.  Вибух болі у грудях. Темрява.
Раптом дівчина відштовхнула мене, скочила на ноги й закричала:
— Це ти! Ти! Я спам’ятала, це ти!
Знову отой звірячий вищир спотворив її лице, та вже за мить його змінив розпач. Дівчина скрикнула жалібно і розвіялась вітром навколо мене.

Я кинувся. Темрява. Наснилось? Примарилось? На губах наче лід, провів долонею, нема нічого, лише холод. Деякий час просто приходив до тями. Потім поглянув на годинник: перша година. Ночі? Не може бути! Дня? Треба вибиратись звідси, поки ще при розумі. Напевне, кисневе голодування. Хоча, чому б тут кисню не вистачало? Я не знаю, геть не розуміюсь на таких речах. Підвівся, поплівся вперед. Цвинтар — моя мета. Господи, як символічно.