3.

Вирушати в путь було, знову ж таки, страшно, та нічого не вдієш, тож, пішов. Згорбившись, аби не чухрати маківкою стелю, рахуючи кроки, аби хоч якось орієнтуватись, мигаючи ліхтариком, аби зберегти його заряд на довше. Майже відразу трапились якісь мілкі кістки, скоріш за все, кіт чи собака, що якось потрапили сюди й не знайшли виходу. Поганий натяк. Хід був не сказати, щоб зовсім сухий, але й вода не текла. Осипи майже всюди. Під ногами часто вгадувалось згнивше дерево, іноді промінь ліхтарика вихоплював з темряви дерев’яні стовпи напівмуровані в стіни. Ті стовпи теж геть згнили й вже ніякого навантаження не несли. Місцями доводилось переповзати осипи на пузі. Просувався обережно, намагаючись навіть стін не торкатись, аби не дай Боже не спровокувати обвал. Втомився досить швидко, адже, окрім плазування, часто доводилось йти зігнувшись, тож спина затекла. Пройшовши тисячу кроків, що можна було перевести приблизно у пів кілометра, зупинився, сів відпочити, глибоко дихаючи затхлим, насиченим цвіллю, повітрям. Сидів, знову ж таки, у повній темряві й тиші. За декілька хвилин, коли очі відпочили від постійного блимання ліхтариком і призвичаїлися до темряви, знову помітив оте примарне сріблясте світло у тунелі попереду. Що воно таке? Начебто дерево коли гниє, то може світитися. Чи ні, здається, то гриби якісь світяться, а не саме дерево. А може провал там і світло проникає у тунель? Звівся, спробував піти на світло, не вмикаючи ліхтаря, та майже одразу спіткнувся і впав. Коли знову звівся, світла вже не побачив. Тож, пішов далі, підсвічуючи ліхтариком. Начебто десь отут світилося. Але ж ніякого провалу, чи бодай осипу тут не було. Та кожного разу, коли вимикав ліхтарика на довше й очі звикали до темряви, бачив попереду оте світло. Його напевне й світлом не назовеш, бо воно геть нічого не освітлювало навколо себе, але ж от наче димок підсвічений з землі в’ється, як і отам на горі, коли вперше його побачив. 
За моїми підрахунками, пройшов я близько двох кілометрів, тобто половину шляху. Вчергове зупинився на відпочинок, та коли поглянув на годинник, за котрий якось забув, то мені знову стало зле. Перша година ночі! Це ж виходить, що я оці нещасні два кілометри йшов мало не п’ять годин. Дурня якась. Все, далі йти геть нема сили, тягне в сон. Мабуть, нестача кисню дається взнаки. І наче у відповідь, в голові затьмарилось, занудило, скувала слабкість, я встиг сісти на землю, й втратив свідомість. Прийшов до тями швидко. Хотів встати, та де там. Слабкість не проходила, очі злипались, я просто відключався. Згорнувся калачиком аби хоч трохи зігрітись, затих.