2.

Таке відчуття, що пролетів я щонайменше метра зо три, і від болючого падіння мене вберегло лише те, що я не просто падав у порожнечу, а, хоча й досить стрімко, та зсунувся разом з пластом ґрунту, тож приземлення вийшло досить м’яким. Оговтався напівзасипаний землею. Поворушився, піднявся, наче все нормально, нічого не болить. Очі що заплющуй, що розплющуй — різниці жодної, темрява абсолютна. Згадав, що в кишені є маленький ліхтарик, дістав, ввімкнув, огледівся. Позаду осип, попереду вузький хід заввишки з метр сімдесят-вісімдесят. Отже, я провалився у підземний хід. Мабуть, саме в отой, про який кажуть у Смілі, що то вигадки все. І от саме коли вже зрозумів де опинився, то отут вже погано й стало. Затхлого повітря раптом стало не вистачати, груди здавило, а земля над головою малася ось-ось впасти й похоронити заживо. Чорт забирай, дожив до тридцяти років майже і не здогадувався, що паніка отак запросто може вхопити мене за горло й задушити на місці. 
— Так, все нормально, повітря вистачає. Хлопці поруч, зараз відкопають.
Адже вони напевне почули шум, тож вже шукають мене. Я прислухався — ні звуку, тиша така ж абсолютна, як і темрява. Спробував покричати, мабуть, дарма. Яка товща землі наді мною, напевне я сказати не міг, тоді, як падав, здалося, що метра зо три, то, мабуть, десь так і є. Покричав ще. Спробував відгортати землю, й отут на мене чекала малоприємна несподіванка. Камінь. Спробував правіше — камінь, лівіше — камінь. Чорт забирай, звідки він узявся! Виходить, що не просто земля обвалилася, а валун у землі був і завалив провалля. Паніка знову вп’ялася кігтями в груди. Знову задихав часто й глибоко. Згодом трохи попустило. Ну що ж, залишається лише сидіти й чекати. Якщо вже такий валун зсунувся, то шуму наробив. Тож, хлопці вже напевне копають. Чекав я довго. Заснув. Прокинувся. Ні звуку. Знову заснув. 

Прокинувся, поглянув на годинник: п’ята ранку. Одяг став вогким, я змерз, помахав руками, поприсідав аби зігрітись, трохи покричав, навіть з матюками для годиться. Знову прислухався — тиша. Чи вони там показились, чи понапивались? Ось виберусь, ох і влаштую скандал. Коли годинник показав вже на десяту, мені вчергове стало не добре. Щось не те. Не може бути, аби хлопці не кинулись мене ще вчора ввечері. Не може бути, аби не знайшли отой осип, адже ж поруч зовсім. Не може бути, щоб досі не докопалися до мене. Прочекав я до обіду. Чекати далі? Хочеться їсти, хочеться пити. Можливо рятівників викликали? Тож, поки вибрались, поки добрались, поки те, се. Є сенс ще почекати. 
На годиннику восьма вечора. Дуже хочеться їсти й пити. Чекати більше нема чого.   Оглянув себе, в кишені міцний складний ніж, маленький ліхтарик, котрого на довго не вистачить. Все. Більше нічого. От би вже як провалюватись, то хоч би з рюкзаком своїм, там їжа, припаси. Тепер на майбутнє собі звичку візьму, як захочу відійти за кущики попісяти, то рюкзак з собою братиму. А, згадав, ще одну звичку треба взяти — не тицяти ногами куди попало.  
Спробував пригадати, як саме провалювався, куди обличчям, з якого саме боку обвалилося, як падав. Сказати достеменно було неможливо, та по відчуттях наче виходило логічно. Хід йшов звідси на південний схід, загалом то йому й нема куди йти, окрім як на Замкову Гору, туди, де у прадавні часи була фортеця, звідки й беруть свій початок підземелля Сміли, про котрі одні кажуть, що вони є, а інші — що нема. А я завжди знав, що є. Чому? Та тому, що виріс я під тою фортецею. Вірніше сказати, під горою, де вона колись була. 
Прямісінько за нашим тином починався рів завширшки метрів п’ятнадцять і глибиною метрів зо два. Зовнішня його сторона (західна) давно осипалася й була досить пологою, а от внутрішня збереглася краще, видертись на неї було не просто, зважаючи ще й на те, що за ровом був насип, тож загальна висота валу становила близько п’яти-шести метрів. Сам рів був густо порослий акаціями й чагарниками, і мені малому лазити туди було якось трохи страшно. І навіть у своїх нескінченних війнах з дерев’яними автоматами, хлопці з усіх трьох сусідніх вулиць оту локацію оминали. Можливо ще й через те, що отам, за ровом, за валом, за старезними перекошеними ворітьми, на місці колишньої фортеці, був цвинтар. Так само як і рів порослий чагарниками й височенними акаціями, густо заплетений плющем. Під гранітними католицькими хрестами, під чавунними деревами з культями замість гілок, у склепах там покоїлися шляхтичі. Щоправда, покоїлися — то напевно не правильно. Покою їм там не давали грабіжники, котрі ще за радянських часів розкопали й пограбували геть усі могили. Чи не щоночі чули ми гупання з кладовища, не одного разу викликали міліцію, аби припинити отой жах. Та ні міліції, ні партії ніякого діла до кладовища не було. Тож, на сьогодні, виглядає воно страшно. Покосилися хрести, попадали дерева, а шляхтицькі поховання повикопувані всі до одного. Скрізь, де не ступи, зіяють ями. Була там і ще одна яма, котру засипали років двадцять п’ять тому. Знаходилась вона ближче до південного краю цвинтаря, і то був вхід в підземелля. Знаю, що один з моїх дядьків туди спускався, та далеко не пройшов, побоявся.
Отже, скоріш за все, оцей прохід і йде туди, на Замкову гору, де тепер забутий католицький цвинтар. Відстань тут кілометра чотири всього. І напевне можна сказати, що хід цей проходить саме під моїм рідним дворищем. Мені було тоді років вісім-десять, точно не пам’ятаю. Був у нас у кутку двору великий сухий пеньок, котрий залишився від акації, зрізаної давно. Батько сарай будував, щось там кувалдою махав, чи опалубку, чи стовпчики якісь забивав, не пам’ятаю я вже того, мені років вісім-десять було. Отже, кинув він кувалду на той пеньок, а він взяв та й вгруз в землю трохи. Цікаво батькові стало, то він по тому пеньку кувалдою ще разів зо два щосили врізати встиг, поки він не шугонув під землю. Яму засипали, а копатися у дворі стали обережніше. А згодом, через багато років, стався ще один провал, свідком котрому вже був я сам. Його теж засипали, і землі туди висипали цілий самоскид. Тож, якщо провести лінію між кладовищем, отими двома провалами й цим місцем, то якраз пряма лінія і вийде. От до речі, я ж тепер до тих завалів лише дійду, якщо все так. Але ж і тут залишатися нема чого. Може по дорозі десь вихід знайду, може ще де провал є.