Розділ 10

Майже половину ночі я не спала, сиділа на ліжку, дивилася на повню та думала про нього… Бажен Вікторович, хм. Подумки підставила до свого імені його прізвище: Азалія Царевич. Ніби звучить нічого. В голові я вже уявляла день нашого весілля, коли в двері постукали.

- Азаліє, ти спиш? – Зовсім тихо запитала Тамара.

- Проходь, - не обертаючись відповідаю.

Тамара швидко прослизнула до мене в кімнату і застрибнула на ліжко поряд зі мною. Я поглянула на неї.

- Мені важко заснути, різні думки лізуть в голову, заважають, - зізнаюся їй.

- Щоб там не було – ти повинна поспати. В свій перший робочий день ти не повинна виглядати, як сонна муха, - порадила вона. – Думаєш про Бажена?

- Звідки ти знаєш? – Дивуюся.

- А хіба не очевидно? По тобі і так все зрозуміло, - сміється вона.

- Тамаро, він такий гарний, - протягую я. – Не знаю, що зі мною  сталося, але…

- Здається ти закохалася, - закінчила за мене вона.

- Думаєш?

- Людина не здатна контролювати: страх і кохання. Так чому б і ні? – Стиснула вона губи. – Мене одне дивує: як твій татко дозволив поїхати тобі до столиці?

- Це було чисто моє рішення. Батько не хотів щоб я їхала, він був проти, але я знову ослухалася його.

- І правильно зробила, - схвально хитнула головою вона. – Така квіточка як ти, не повинна чахнути в селі до закінчення своїх днів. Потрібно відкривати нові горизонти, думати про себе.

Неохоче посміхаюся у відповідь.

- Знаєш, коли я тільки збиралася їхати сюди, то планувала для початку пожити декілька днів в готельному номері, а заразом підшукувати квартиру.

- Що? Ти не подбала про житло раніше? Не розумію, як можна бути такою легковажною, - хмикнула Тамара.

- У великому місті навряд може виникнути проблема з пошуками житла, оголошення висять на кожному кроці, - потискаю плечами.

- Звичайно, але знайти житло по доступній для тебе ціні – це вже може виявитися проблемою. Життя в столиці не з дешевих, якщо ти не знаєш.

- Знаю, але мені потрібно було швидко збиратися. Тільки бабуся Анна мене завжди підтримує, вона хоч і хвилюється за мене та все ж, мовчить.

- Твоя бабуся теж в тій секті? – Запитала Тамара.

- Ні, бабуся живе за своїми правилами, нікому їх не нав’язує і нікому не заважає, - посміхаюся я.

- Добре, що хоч хтось із твоєї родини має здоровий глузд, - стискає губи вона.

- Не тільки Анна, є ще Наталя – моя племінниця, вона живе з бабусею. Я також жила з Анною, бо мого батька неможливо було витримати хоча б пів години.

- Чому Наталя не живе зі своїми батьками? – Нахмурила брови Тамара.

- Її батьки розлучені: тато живе в новій родині, а мати знайшла собі жениха по інтернету і поїхала до нього за кордон, - повідомляю їй.

Тамара усміхнено хмикнула.

- Знайомства в інтернеті, - з ностальгією в голосі мовила вона. – Скільки разів пробувала заводити такі романи – нічим хорошим це не закінчилося. Марна трата часу, як на мене.

- Ну а Наталиній мамі пощастило, - потискаю плечами.

- Добре якщо так, - Тамара трохи схилила голову набік. – В тебе очі сонні, думаю тобі вже час лягати. Ти й так не виспишся, до будильника залишається не так багато часу, зараз 4:00 ранку.

- Ох! – Перелякалася я, дивлячись на годинник. – І дійсно. Чим я тільки думала?

Тамара підвелася з ліжка.

- Не буду тобі заважати, я і без того забалакала тебе. Відпочивай. Спокійної ночі.

- І тобі.

***

Влад ступив у темну кімнату, світло вмикати він не поспішав. Цілу ніч провівши в шумному клубі та попиваючи спиртні напої від яких тепер крутилася голова, він нетвердою ходою підійшов до панорамного вікна. Нічне місто сяяло тисячами яскравих вогників. У своїх апартаментах на 16-тому поверсі, Влад відчував себе володарем світу, коли ось так дивився з висоти вдалину.

- Ти сьогодні пізно. Де ти був? – Мелодійний жіночий голос пролунав із темряви кімнати, Влад розумів, що «вона» в його ліжку.

- Де був, там мене вже нема, - сухо відказав він.

- Котра година? – Дівчина провела рукою по нічному столику і Влад вмить зупинив її.

- Не вмикай світло, - здогадався він, повня освітлювала лише половину кімнати, але та частина на якій знаходилася дівчина була в суцільній темряві. – Зараз четверта ранку. Лягай спати, ще зарано.

Почувся шурхіт і через декілька секунд вона обіймала його за плечі та довірливо зазирала в очі.

- Що з тобою? Ти сьогодні якийсь інакший.

- Міло, що ти тут робиш? Хоча, я і так повинен був здогадатися, що ти тут, - невдоволено пробурмотів він.

- Я не маю права сюди прийти? – Допитливо підняла вона брови. – Здається ти сам особисто дав мені ключа від своєї квартири і сказав щоб я почувала себе як вдома, чи я щось не так зрозуміла? – Вона злегка послабила обійми.