Розділ 3

Коли ми піднялися сходами, Маргарита натиснула на дзвінок. До моїх вух донеслася грайлива мелодія. Марго поглянула на мене і тихо мовила:

- Не хвилюйся, Зіна сувора жінка, але в душі справжня добрячка. Тому не дивуйся якщо з першого погляду вона покажеться тобі ще тією мегерою, з часом твоя думка переміниться.

- Спасибі, що попередили, - видавила я усмішку.

- Кімнати в неї здаються не дорого, думаю на перший час тобі підійде, а потім сама будеш вирішувати де жити, - підморгнула мені Марго і ще раз натиснула на кнопку дзвінка.

За дверима почувся лайливий, скрипучий голос:

- Та йду я, йду! Не йметься вам! Я вже не молоденька дівчинка, яка за одну мить прискакає, наче гірський олень! – Почувся брязкіт і двері різко відчинилися. – О! – Вигукнула жінка побачивши Марго. - А я тут недавно про тебе згадувала, все думала як в тебе справи! Як поживає моя стара добра подружка! Тебе там часом гикавка не замучила?

- Я теж рада тебе бачити Зіночко, - Марго обійняла її та поцілувала в щоку. – Я привела до тебе дівчину, надіюсь, що в тебе є вільні кімнати.

- Доброго дня, - вітаюся з нею.

Зіна окинула моє обличчя і фігуру пильним поглядом, одне око навіть прищурила. Доки вона вивчала мене, я занервувала ще більше. У неї було коротке, зовсім сиве, кучеряве волосся, сталевого кольору очі з важучим наче бетонні плити поглядом та обличчя кругле немов повний місяць. Мала не високий зріст та лишню вагу і наче коробка шоколадних цукерок обгорнута в квітковий синій халат. Свої руки Зіна поставила на талію, впершись кулаками собі під ребра. На вигляд ця жінка була абсолютно сварливою.

- Вільних кімнат вдосталь, - прошаркотіла вона, нарешті відірвавши від мене погляд. – На даний момент у мене тільки одна єдина квартирантка, всі інші повтікали! – Весело підморгнула вона мені і голосно розсміялася. Я посміхаюся у відповідь.

- Значить ви приймете мене? – Запитую з полегшенням.

- Думаю це можна влаштувати, - вона знову примружилась.

Марго сплеснула в долоні.

- Добре, ви тут займайтесь власними справами, а я піду, мені вже час.

- Як це?! Що навіть чаю не вип’єш зі мною? – Здивувалася Зіна.

- Вибач Зінаїдочко, але чай, кава будуть іншим разом, не ображайся, - швидко мовила Маргарита і на прощання міцно стиснула мою руку, зазирнувши в очі. – Ще зустрінемося.

Я згідно киваю головою і усміхаюся.

- На все добре вам.

Зінаїда прискіпливо дивилася вслід Марго, потім поглянула на мене і смикнула підборіддям в сторону дверей.

- Заходь, нічого стовбичити на порозі!

Я обережно переступаю поріг будинку і опиняюся в просторому коридорі. В квартирі було доволі тепло, тому я зняла з шиї шарф та розстібнула блискавку осінньої куртки.

- Давай знайомитись. Я Зінаїда Петрівна, попрошу так мене і називати, господарка квартири в якій ти зараз знаходишся. Що можеш розказати про себе?

- Мене звати Азалія Максименко, мені 29 років. Приїхала до Києва щоб знайти хорошу роботу та почати нове життя.

Зіна гучно хмикнула.

- Хлопець є?

- Ні, я самотня, але була заміжньою.

- Не стану запитувати в чому справа. Це не моє діло. Знаєш, я сама тричі заміж ходила і ні один із них поряд зі мною не прижився, - зітхнула вона. – Діти є?

- Немає, - відповідаю швидко.

- То добре. Я терпіти не можу дитячого галасу, мені потрібен спокій. Роки невпинно течуть вперед, а я лише відчуваю, що не встигаю жити. Та що там! Я за все життя жодного разу на морі не була! Не знаю навіть як воно виглядає те море! І дітей у мене також немає, не дав господь такої нагороди. – Вона пройшла трохи вглиб квартири. – Ось тут туалет і ванна, далі по коридору кухня, - вказала вона рукою в праву сторону.

- Я зрозуміла, - швидко оглядаю ванну і кухню.

- Це всі твої речі? – Зіна окинула очима валізи, котрі стояли біля дверей.

- Так.

- Дивно, лише 2 валізи. Тамарка, зараз її немає вдома, коли заїхала до мене, то мала при собі 8 валіз, - ніби засуджуючи мене за те, що прийшла до неї майже з пустими руками, мовила вона.

- Я не брала з собою багато речей, - потискаю я плечами.

- Ото і добре! Це значить, що ти не зациклена на одязі та взутті. Підеш на роботу, придбаєш нове вбрання, навіщо таскати з собою старий хлам, вірно кажу?

- Ви праві, - смикаю куточком губи і помітно червонію. Я не можу пригадати, коли востаннє ходила по магазинах за покупками, нових речей у мене не з’являлося вже дуже давно.

- Звідки ти приїхала?

- Село Андріївка.

- Де це? – Підкинула брови Зіна. – Не чула про таке!

- Це в Сумській області.

- Байдуже, - відмахнулася вона. – Ти повинна знати, що я приймаю в стіни своєї домівки тільки порядних людей. Поганці мені не потрібні. Погані звички в тебе є?