Розділ 2

Прощання було дійсно складним, Наталя плакала махаючи мені на прощання рукою, коли я сідала на потяг у напрямку Києва. Вагони були повні лише на половину, тому я відразу підібрала для себе жадане місце біля вікна та рішуче попрямувала туди. Через декілька зупинок місць стало набагато менше, тому тепер біля мене сидів чоловік літнього віку з ароматом парфумів настільки різким, що я ледь не втрачала свідомість вдихаючи цей запах.

Згодом я трохи розслабилася. Мені вдалося поринути у власні думки під дією пейзажу, котрий пролітав мимо мене за вікном. Видихаю. Приблизно так я собі і уявляла цей день. Здавалося, що мої негаразди відійшли на задній план, тому тепер можна розслабитися. Як виявилося, світ клином не зійшовся на Андріївці, поза межами мого рідного села квітло інше життя. Життя про яке я не знала. Життя яке було для мене невідомим і заманювало своєю загадковістю. У високій траві я помітила руду лисицю, пишному хвосту якої можна було лише позаздрити. Вона швидко зникла за кущем, а я просто приклеїлась до вікна, не в силах відірвати погляд від того місця де вона пробігала ще секунду назад.

Для мене цей переїзд був чимось неймовірним, як говорять люди «область фантастики». Перед очима виник образ бабусиного обличчя, коли я прощалася з нею, докор та засудження в її очах. Вона не хотіла щоб я покидала рідні місця і йшла куди очі дивляться, адже так бабуся й гадала, що я прямую в пітьму невідомості, а це значило на її думку, що я зовсім втратила розум. Звичайно я розуміла, що вона мала на увазі, адже за свої 29 років я ніколи не виїжджала за територію нашого села. Що ж, тепер настав інший час, пора все змінити, йти далі і не обертатися на минуле в котрому мене нічого радісного не чекає, якщо я до нього повернуся.

Пейзажі за вікном пролітали доволі швидко, а разом з ними Андріївка залишалася поза межами мого нового світу. Я знала, що не збираюся туди повертатися, але інші про це не підозрювали. Метр за метром я віддалялася все далі й далі відчуваючи, як дихати стає легше, повітря тут більш свіже та чисте, воно проникало у відчинене вікно. Я залишала спогади і нинішнє життя позаду з усмішкою на губах.

- Ви полюбляєте віскі? – Несподіване запитання долетіло до мене наче з глибокого підвалу.

- Вибачте, що? – Нахмурюю я брови та кидаю на нього розсіяний погляд, аромат його різких парфумів взагалі заважав концентруватися.

- Як на рахунок віскі? – Чоловік потряс сріблястою фляжкою перед моїми очима і лукаво посміхнувся.

Прямо біля нас з сидіння напроти почулося обурене хмикання, ми повернули голови в той бік.

- А хіба джентльмену для початку не потрібно привітатися, познайомитися, а вже потім пропонувати віскі? – На нас дивилася елегантна жінка літнього віку, з водянистими, блакитними очима та фіолетовим капелюшком на голові з якого стирчала довга, велика пір’їна білого кольору. В її погляді була зацікавленість змішана з легкою насмішкою.

Я не стримую посмішку і переводжу погляд на чоловіка.

- Мене звати Анатолій, а вас? – Запитав він у неї.

Жінка легко посміхнулася.

- Маргарита. Та все ж мені здається, що ви повинні запитати ім’я у цієї молодої дівчини, котрій запропонували віскі, - вона перевела погляд на мене і посміхнулася ширше.

Закидаю одну ногу на іншу, кладу лікоть лівої руки на дерев’яну спинку сидіння і мовляю до Анатолія:

- Я Азалія, приємно познайомитись.

- У вас незвичайне ім’я, - сміється він.

- Та все ж, я думаю, що для спиртних напоїв занадто рано, - рішуче говорю йому відмову.

- Діло ваше, - невимушено потискає він плечима, оголюючи в посмішці зуби. Я помітила золотий різець в його роті, котрий заблищав у ранкових сонячних променях.

Маргарита високо здійняла підборіддя і поглянувши на мене, запитала:

- Куди тримаєш шлях Азаліє?

- До Києва, - мій погляд на мить стає мрійливим, виблискуючи сотнями щасливих іскорок.

- Гарно співпало, я теж, - повідомила вона. – Корінна киянка раз на рік їздить до своєї подруги в гості на декілька днів. Раніше ми разом грали в театрі. Я по ці дні пам’ятаю, як глядачі аплодували мені із залу, коли вистава добігала кінця. Чудові були часи.

- Ви були актрисою? – Шоковано підіймаю брови.

- Тільки в моєму минулому, - посміхнулась вона. – Зараз нажаль я не займаюся акторською майстерністю, хоча пропозиції час від часу надходять.

- Чому ви відмовились?

- Роки дитинко, роки. В мене погіршилась пам’ять, а ще втома, котра іноді затягується на декілька днів, - повідомила вона. – Що привело тебе до Києва? – Запитала.

- Робота.

Маргарита з розумінням хитнула головою.

- Сподіваюся ти подбала про житло, тому що життя в столиці не дешеве.

- Якщо мені вдасться влаштуватися на роботу, котру я для себе вибрала – все буде добре. Заробітня плата у мене буде висока, - говорю радісно, тому що щиро вірю в те, що удача на моєму боці.

- Будь обережна з удачею. Люди часто думають, що лотерея на їхній стороні, але дуже швидко розчаровуються, - ніби прочитала мої думки Маргарита і я дещо шоковано поглянула на неї.