Розділ 4

Розділ 4

Перетерпи, лід розтопи,

Не всім прощай, а їй прости. 

Вона ж душа, вона  це ти. 

(І. Шинкарук “Тебе не зрадила душа”)

З тих пір минув рік і Сергія встигли заочно поховати, коли знайшли у полі погризений рюкзак, а поряд з ним - дробовик Петра. Отця вмовляли панахиду по загиблому відспівати, та Іоанн відмовився. Сказав, доки слідчі не нададуть офіційних доказів, доти не можна. 

Світланка народила маля, а Василь зробив їй пропозицію руки і серця. Вже і дату весілля запланували: 21 січня, тоді ж і немовля охрестять. 

Аж тут новина.  Мрець з того світу повернувся. Сергій з’явився, наче нізвідки, розтривоживши уми сільських плітникарок. Одні кажуть, що хлопець був у рабстві Білої відьми, інші  -  що Лія не відьма, а свята Богородиця, бо стільки див трапилось. Петро протверезів і вже рік не п'є, та й інші чоловіки теж, тому-то цей бізнес у селі зачах. Кажуть, що з часу появи Білої пані кури несуть яйця з двома жовтками, худоба дає подвійний приплід, а знищений морозами яблуневий сад вродив небувалий урожай яблук. Кажуть, що Юлька - янгол  Богородиці, і що Секлета, коли це взнала, з переляку кинула відьмувати і регулярно сповідується і причащається у церкві. Кажуть, що сьогодні пані Лія терміново виїхала з села, покинувши речі, і Юльку з собою до міста забрала. Кажуть, що Сергій, наче привид, ходить по селу, як неприкаяний, і нікого не впізнає. Навіть до батька не зайшов. 

Під магазином черга. Сергій теж тут. Сон, як рукою зняло.

 — Світланко? Ходімо до отця Іоанна колядувати. — хлопець горнеться до дівчини, але вона різко відпихає його і прикривається дитячим візком. 

— Твоя дитина? Невже? Коли ти встигла її народити, ти ж тільки що сказала, що не вагітна? 

— Відкрий очі, Сергію, уже рік минув, друге Різдво на носі. Де ти вештався увесь цей час, мені байдуже, бо я заміж виходжу. Мені Василь пропозицію зробив, ось! - дівчина демонструє руку з каблучкою на пальці. 

 — Так це дитина Василя? Зараз піду і вб'ю його, гада.

— Не треба, Сергію, не гніви бога, краще повертайся туди, звідки прийшов, і не псуй мені різдвяного настрію. Не йди за мною, я не хочу.

— Стій, Світлано. — Сергій впритул підходить до дівчини і благально зазирає у вічі:

— Нехай буде так, як ти хочеш, я не буду вам з Василем заважати, ходімо поколядуємо, і я поїду, щоб очі тобі не мозолити. 

Дівчина сіпнула візок, і задумалась. Орлиний ніс, точені скули, сірі проникливі очі, тонкі вольові губи. Сергій досі зводить її з розуму, як колись.

 Маля у візку захникало. 

— Добре, Сергію, ходім до отця, але це востаннє, потім ти  назавжди щезнеш з мого життя. Я б не йшла, але Іванко змерз, треба памперс змінити, а додому далеченько йти.

 Світланка тріпнула темним волоссям і штовхнула візок перед собою:

 — Снігу намело, ні проїхати, ні пройти, ще більше, ніж минулого Різдва. 

— Дай я покочу, — командує Сергій —  і, не чекаючи на згоду, хапається за ручку і пхає візка, вгрузаючи колесами у глибокий сніг. Маля затихає, напевно, заснуло.

Мовчки дійшли до господи отця Іоанна. Він помітив пару ще здалеку, і ані трохи  не здивувався. Взяв дрова і неквапом підійшов до воріт:

 — О, молодь! Колядувати? Заходьте, не стидайтеся, я вам гостинців приготував, як же без гостинців. 

— Та ми… теє… так, колядувати. — вичавив Сергій. Поколядуємо, і я поїду.

— Чому? Ви ж ніби-то повінчатися збиралися та дитинку у мене похрестити?

— Не вигадуйте, отче Іоанне, ви нічого не знаєте. У мене дитина не від Сергія, і взагалі, я заміж за Василя виходжу.

— Ну, що ж, не від Сергія, то й не від Сергія, —  блимнув очима отець. — Тобі видніше, Світланко. Так ви колядувати будете, чи одразу за стіл? 

— Дякуємо, отче, за стіл не треба, не той настрій. — відмовилась Свєта. — Швиденько поколядуємо, і підемо. Сергію, яку будемо співати? 

— Звісно, яку, «Нова радість стала», зовсім без радості у голосі зітхнув Сергій. 

— Добре, ти починай, а я підхвачу. 

Високий чоловічий контртенор злився із дівочим сопрано:

— Нова радість стала, яка не бувала. Над вертепом зірка ясна на весь світ засіяла… 

Коли колядку було доспівано, отець Іоанн подякував, вручив солодощі, а дитині іграшку, і на прощання дав поцілувати срібний хрест спочатку Сергію, а потім Світланці. Тоді несподівано закашлявся, відпив води з горня, прочистив горло, і урочисто запитав:

 — Сергію, ти кохаєш Світлану? 

 Хлопець не відразу зрозумів, куди хилить Іоанн, але щиро і з запалом відповів:

— Усім серцем кохаю, хіба ж ви не знаєте? 

 — А ти, Світланко? Чи кохаєш Сергія? Стій, не поспішай з відповіддю, подумай добре, я не підганяю. 

 Священник узяв на руки маля і почав читати пестушку: 

— Густий ліс, —  погладив волоссячко, 
Чисте поле, — попестив лобик,
Дві топольки — торкнувся брівок,
Два вікна — торкнув очі,
Бом-бом булька — натиснув на носик, 
Лепетулька!  —  доторкнувся до ротика.

 Маля щасливо посміхнулось і весело заагукало. Очі Світланки наповнились слізьми і вона розчулено промовила: 

— Моє ж ти маленьке сонечко, як же я тебе люблю, Іванку, — подумала хвильку і вже потім тихо додала: — і Сергія люблю…

 — Що ти сказала, Світлано? Я не почув.  

 Юнака, наче струмом ударило:

 — Світланко, ти щойно сказала, що  кохаєш мене, я правильно почув? Справді кохаєш? О, Боже, дякую тобі за все, що ти для мене робиш! Невже можна відчувати більше щастя, ніж у мене вже є? Скажи правду, Іванко - мій син? Так? 

Дівчина примружила очі, і в них засвітилося молочно-золотисте сяйво: 

— Таки, правда, Сергію. Який же ти дурник у мене. Невже одразу не зрозумів, що Іванко - твій рідний син? Ні, не так сказала, наш син! Твій, і мій. 

 Сергій з внутрішнім трепетом у серці незграбно узяв маля на руки і пригорнув до грудей, а потім міцно поцілував кохану у вуста.