Біла магія

Біла магія

Боффин

Гумор 
    Іфігенія стояла посередині маленької площі з фонтаном. Вода у фонтані дивно ліниво і спокійно виливалася з усіх, передбачених для цього пристосувань. Дівчина стояла рівно, випроставшись на повен зріст, їй довелося напружити м'язи ніг і спини, щоб встати навшпиньки, вона навіть підняла руки до неба і стулила їх високо над головою в замок. 
   Вода у фонтані на мить завмерла від подиву, але потім, схаменувшись, мовляв, не моя це справа, знову урочисто зійшла в майстерно вирізану з мармуру, чашу. 
  Іфігенія так і стояла кілька хвилин. Сказано було: в день молодика потрібно опинитися поблизу від води і, прийнявши асану «Привітання Великого Світила», загадати Заповітне Бажання. 
   - Що ж згадати?
   Досади Іфігенії не було меж. Вона виконала в точності все, що порадила Велика Місячна Жриця в своїй книзі, але, виявляється, вона забула про сам главном- Завітному Бажанні. 
   - О, Велика Сила! Що ж мені побажати? 
    Дівчина стояла посередині круглої міській площі, навколо якої стояли лавки, на лавках сиділи бабусі, онуки яких з криками захоплено носилися за зграйками голубів. Голуби, ліниво перевалюючись на лапках, не дуже то й намагалися втекти від діточок. Йшов час. Вже і дітлахи, і бабусі і голуби починали підозріло поглядати на дивну дівчину. Вона вирішила, що так більше тривати не може.
     Іфігенія безсило опустила руки вниз. Вони повисли вздовж тіла, м'язовий корсет розслабився. Дівчина стояла зовсім розгублена. Раптом з-за спини пролунав якийсь скрипучий вкрай неприємний звук, схожий чи то на квакання жаби, то чи на хрипке нявкання кішки. Вона обернулася. Прямо за спиною, але тепер вже перед її носом, стояла зігнута в неймовірну букву, стара в строкатому циганському вбранні. Ось ця стара-то і видавала звуки. Іфігенія з обуренням зрозуміла, що звуки ці є не що інше, як абсолютно безсоромно глузливий сміх. Дівчині довелося зібрати всю волю в кулак, щоб утриматися від грубості, адже з дитинства її вчили, що літнім людям грубити погано, що потрібно поступатися їм дорогу в транспорті і таке інше. Але стара покотилася зі сміху ще сильніше. 
- Що це вас розсмішило, бабуся?
- Яка я тобі бабуся? - несподівано розгнівавшись, стара спинилася сміятися і втупилася на Ифигению. Але потім стара враз змилостивилася і доброзичливим примиряє тоном продовжувала: 
- А ти, дівоньки, що це тут делала? 
- Ну так це ... - Іфігенія не знала, що сказати, не пояснювати ж цієї старої про Місячну Жрицю, молодик. Але та, немов прочитавши її думки, знову залилася реготом. 
- Ага ... Ну зрозуміло-т, в загальному. - стара лукаво усміхнулася, - ти це, коли закінчиш тут дурью маятися, приходь до мене, я тут живу недалеко. Може, я тобі в пригоді стану. 
     Потім стара, опалим своїми строкатими спідницями і припадаючи на одну ногу, повільно побрела по алеї.
    Іфігенія залишилася все так же стояти перед фонтаном. Вода, яка до цього з цікавістю прислухалася до розмови, тепер знову потекла по своїх справах. 
- Ей, ти що підслуховуєш? - люто звернулася Іфігенія до фонтану. Той обурено і презирливо пирхнув сріблястою струменем з найвищою і хитромудрої своєї труби. 
-Хм ... - фиркнула у відповідь Іфігенія. Але настрій був безнадійно зіпсовано. Та й згадувати бажання в суспільстві такого цікавого фонтану, в общем-то, перехотілося. Іфігенія в думках показала фонтану мову, розвернулася і пішла по алле, протилежної тій, по якій пішла стара. 


 Вранці Іфігенія відкрила очі. Прямо над нею на шафі сидів Брахма і спокійно дивився на господиню.
- Знаєш, а звідси зверху ти схожа на Медузи Горгони, - єхидно промовив кіт, і вставши на чотири лапи, звалився всій своїй сірій тушею з шафи на лежачу дівчину, - всі ці порозлягалися кучеряве руде локони навколо твого обличчя ... 
  Іфігенія обурено намагалася скинути кота на підлогу, що, втім, їй майже вдалося, але нахаба знову скочив на ліжко, і спробував хапнути її за палець. 
   Дівчина сіла на ліжку. Поправила з'їхала з плеча лямку, штовхнула ногою Брахму. Той ображено позіхнув, демонстративно блиснувши гострими білими іклами. 
- Ага, злякалася. Прямо тігр- мигр ... 
  Підхопилася з ліжка і потьопала вмиватися. Брахма пошлепал слідом.
  Сніданок холонув перед дівчиною, Брахма сидів навпроти, прямо на столі, задумливо обнюхуючи вміст тарілки. Мабуть, пара оладок Не надихнуло його, кіт з досадою відвернувся до вікна і зажував вусами. 
   Іфігенія теж дивилася у вікно, намотуючи локон на палець. Вона мовчала. З вікна не те, щоб відкривався дивовижний краєвид, кіт з подивом переводив погляд з Іфігенії на вікно, намагаючись зрозуміти, що господиня знайшла там цікавого. Потім пирхнув. 
  Несподівано дівчина зронила: 
- Знаєш, вчора було Молодик. Я намагалася провести ритуал. 
  Кот іронічно посміхнувся однією стороною рота. Іфігенія невдоволено глянула на нього, кіт одразу ж зобразив на морді уважне участь. 
- Все пішло нанівець ... - Іфігенія була явно збентежена.
- Чому я не здивований? - Брахма про всяк випадок відсунувся подалі. 
  Але Іфігенія цього маневру не помітила і продовжувала: 
- Я повинна була згадати Заповітне Бажання! - дівчина похитала копицею рудого волосся, - І що ти думаєш, відбулося ?! 
- Що? - кіт відсунувся ще трохи. 
- Я виявила, що абсолютно не маю жодного Завітного Бажання! 
  Іфігенія явно була засмучена. Кот зацікавлене присунувся знову. На його морді було написано недовірливе вираження: 
- Та ти що? Що зовсім ніяких? 
- Ніяких! У мене було Заповітне Бажання, я це точно пам'ятаю! - наполегливо знову похитала головою дівчина А тепер немає його! Я це точно відразу зрозуміла! Зникло !!! Куди воно поділося? !
   Брахма задумливо почухав задньою лапою під підборіддям, але промовчав. Таке з його господинею відбувалося вперше, він не знав, що їй сказати, тому про всяк випадок вліз головою в лежачий на столі пакет. 
- Ну, припини! Адже це ж нікуди не годиться! 
   Кот виліз з пакета. Але так як все одно не придумав, що сказати, стрибнув під стіл. 
  Іфігенія зітхнула і надпила з чашки. Кава охолов, гірчить і взагалі був незадоволений, кривився і рябив, немов це була його особиста невдале ранок. Іфігенія все ж надпила ще кави, ніби не помітивши його витівок. Кава зовсім зморщився в чашці і покрився пінкою. Іфігенія поставила чашку на стіл. 
- Це ще не все, кіт. 
  Той вийшов з-під столу і тоскно підняв морду на дівчину. 
- Там була ще стара. Типу циганка.
Кот скептично підняв брову. 
- Ні, серйозно, вона сказала, що зможе мені допомогти. 
- Ти серйозно? Збираєшся довіритися зовсім незнайомій тобі людині? 
- Ні, звичайно, кіт. Я доросла людина, я знаю, що кому попало довіряти не можна. Але, схоже, було на те, що вона знала толк в тому, що говорила. Брахма багатозначно знизав плечима: 
- Іноді ти мене дуже вражає своєю наївністю. Що, підеш до неї? 
- Ні, я навіть адреси не запитала.
   Іфігенія рішуче допила каву, він перестав чинити опір і несподівано заспокоївся. Вона за звичкою заглянула в чашку. Кава вирішив спробувати, зосередився всій своїй гущею і став складати з неї що-то нагадує малюнки. Але Іфігенія, як не напружувала уяву, так нічого і не розгледіла. Кавова гуща від досади потемніла і змішалася в неймовірний хаос. Дівчина поставила чашку і встала з-за столу.


   Вона йшла по вулиці, переступаючи нечисленні маленькі калюжки, мабуть, вранці пройшов дощ. Іфігенія знала, що такі дощі, як цей завжди квапливо і непомітно прокрадається повз, залишаючи після себе лише невеликі сліди. Багато людей не звертають уваги на ці сліди і просто біжать по своїх справах, але дівчина знала, що якщо піти по цих слідах, можна наздогнати дощ і дізнатися його маленькі секретик. Ще в дитинстві вона навчилася наздоганяти такі дощі по слідах, і завжди їй вдавалося вивідати щось цікаве.
  Але не зараз. Зараз вона йшла, уважно вдивляючись навколо себе. Іфігенія шукала Знаки. Вона завжди шукала Знаки, коли заплутувалася в ситуації, вони повинні були щось підказати. Кот завжди сміявся з цієї її звички, він не вірив в такі речі. але Іфігенія знала, що Знаки важливі. Так було навіть в книзі Великої Місячної Жриці написано. Але тепер Знаки, немов знущаючись над дівчиною, як дикі шкодливі кошенята, кидалися врозтіч, ледь побачать її. 
  Іфігенія зупинилася прямо посередині вулиці і з досадою тупнула ніжкою: 
- Це вже ні в які ворота ... Вчора - Заповітне Бажання, сьогодні - Знаки! Куди все поділося?  
   У цей момент вона здригнулася від бадьорого голосу, що пролунав біля її вуха. Голос повернув її до дійсності. Прямо перед своїм обличчям Іфігенія побачила обличчя молодої людини з посмішкою до вух. 
- Дівчина, ви цікавилися воротами. У мене є каталог з чудовими зразками. Ціни вас здивують, а якість гідне. 
  Брови Іфігенії полізли вгору: 
- Що? Які ворота? 
  Іфігенія зрозуміла, що, не помітивши, виявилася близько рекламної розкладки фірми, що пропонує установку дверей. Вона знову тупнула ніжкою, зміряла невдалого консультанта лютий погляд і, розвернувшись, з гідністю постукала каблучками в протилежну сторону.
- Хм ... Дивна, сама ж: ворота потрібні. А потім пішла ... - хлопець був збентежений. Двері на рекламної вивісці ще довго нашіптували між собою, обговорюючи загадкове поведінку незнайомки, а потім прийшли до втішного висновку, що сама вона милиця невихована, раз не оцінила такий прекрасний товар. 
   На щастя, Іфігенія цього не впізнала. 
  
   Знаків вона не знайшла. Йшла, похнюпивши голову і натикаючись на перехожих, поки не виявилася на знайомій нам площі з фонтаном. Той, побачивши Ифигению, весело і радісно заплескала сріблястими цівками. Дівчина мимоволі посміхнулася. Впавши на лавочку, вона відкинула голову на спинку. Прямо над собою побачила розкішну крону клена.
   Клен був молодий і зелений. Літо все-таки. Він самовдоволено тріпотів язичками листочків, поскрипував і надувалася від важливості. Відчувши біля себе молоду дівчину, він гордовито вигнувся, заграв прожилками під тонкою корою і трусонув кроною. Іфігенії на обличчя гепнувся пару ніжно-зелених листків, вона здригнулася і відкрила очі. Клен радісно зашелестів, заворкотали, заперебірал тонкими гілочками. Але дівчина, струснувши з особи Знаки уваги, знизала плечима і знову закрила очі. Клен ображено завмер, а потім сердито жбурнув Іфігенії в обличчя вже цілу купу шорсткуватих підсохлих листів. Дівчина знову відкрила очі і обурено втупилася на клен. Вона побачила зелений намет над собою, на одній з гілок сиділа сойка і глузливо спостерігала всю сцену.
  Іфігенія вирішила повернутися додому. Вона встала, обтрусила плаття від листя і впевнено попрямувала в потрібну сторону. Але не встигла пройти кількох кроків, як відчула у себе на руці щось тепле і мокре. У той же момент почула над головою ляскання крил. Нахабний сірий голуб вже зник з місця злочину. Дівчина гидливо скривилася і полізла в сумочку за вологою серветкою.


   Брахма сидів на підвіконні і з філософським виразом на морді стежив за неквапливим дворовим життям. Почувши, як грюкнули вхідні двері, і по звуку здогадавшись, що прогулянка господині  не була вдалою, кіт вирішив ні в що не втручатися, а почекати і подивитися, що буде далі. Іфігенія увірвалася на кухню, взяла чашку, налила в неї води з-під крана і осушила одним махом. Потім вибухнула довгою тирадою, з якої кіт зрозумів тільки те, що фонтани і консультантів пора перевиховувати, а то зовсім знахабніли. Але в кінці дівчина резонно додала: 
- А ще на мене голуб напаскудив. Прямо на руку. 
   Це вже було дещо, Брахма зацікавлено підняв брову: 
- Так, іноді від них все ж є користь, - вагомо зауважив він, і, піднявшись на чотири лапи, став потягуватися.   
-Як ти можеш? Тобі що, все одно? 
- Ні, звичайно, - кіт загорнув хвіст гачком, як робив завжди, коли був задоволений і, зістрибнувши на підлогу, пошлепал до холодильника, - про голуба мені сподобалося. 
- Як ти можеш? - стала задихатися від обурення Іфігенія, - Це ж погана Прикмета! У книзі Великої Місячної Жриці виділений цілий розділ для Прикмет , і ця - одна з найгірших. 
   Дівчина з округленими очима стріпувала рудими кучерями так енергійно, що Брахма, встигнувши, втім, підчепити лапою з холодильника сосиску, шмигнув з нею за тумбочку. 
 Вже звідти кіт, мабуть, жуючи, запитав: 
- І ... ммм ... що она..ммм ... прикмета? ммм ... обіцяє намммм? 
 Але Іфігенія вже і сама, відкривши книгу Великої Місячної Жриці, посилено шелестіла сторінками. 
-О-о !!!
-Що там?! - через тумбочки виглянула морда Брахми з виразом нетерплячої цікавості. Сосиска, мабуть, підійшла до кінця, тому, що кіт більше не жував. 
- Ого! 
  Іфігенія захоплено читала книгу, не звертаючи уваги на кота. Вираз обличчя дівчини змінювалося від тривожного до захопленого. Запідозривши недобре, Брахма скочив на стіл і нетерпляче затарабанив хвостом. 
- Ну так що? 
  Нарешті, Іфігенія підняла голову. Її очі, округлені тепер ще більше, але вже від радості, сяяли, а посмішка розтягнулася до вух. 
- Ну? - повторив кіт, втрачаючи терпіння. 
-Ось! Я завжди говорила! Пам'ятаєш?
- Ти постійно говориш, я не можу все згадати, половину я навіть не слухаю, - пробурчав Брахма і став заглядати в книгу. Але так як читати догори ногами йому було незручно, то він просто колупнув лапою по сторінці. 
Іфігенія заторохтіла: 
- Тут написано, що люди, яким птах нагадив на руку - особливі, обрані !!! У них є особливі здібності до езотерики !!! І доля у цих людей повинна бути виняткова !!! Я завжди говорила !!! 
  Останні слова Іфігенія зойкнула на високих нотах і підстрибом пострибала з кухні. Приголомшений до крайності кіт, не повіривши власним вухам, заглянув в книгу і почав читати, бурмочучи собі під ніс: 
- Я завжди говорив, що деяких людей не можна вчити читати, а особливо - писати.  
  Брахма подушечками лап намагався перегортати сторінки, але йому це погано вдавалося. Нарешті, кіт прочитав потрібний розділ. 
- Ти знайшов той абзац? - почулося з кімнати вищання Іфігенії. 
- Знайшов, - буркнув кіт. - повний абзац. Ти і раніше була не в собі ... А тут таке. Прямо не знаю, що робити ... 
   Іфігенія увірвалася на кухню: 
- Мене просто переповнюють емоції !!! 
  В наступний момент в шафі злякано дзвякнув посуд, а на настінному годиннику тріснуло скло. Кот боязко покосився на кухонну люстру, але та лише хитнулася. Брахма зітхнув з явним полегшенням.

      Брахма задумливо сидів на підвіконні, уютненько обернувши себе пухнастим хвостом. За вікном шуміли ще зелені дерева, але на них вже повільно, майже непомітно наповзала неминуча осінь. Останні кілька тижнів Іфігенія, здавалося, заспокоїлася, вона більше не шукала Знаки і про Завітному бажання не згадувала. Стала замислена, читала журнали, слухала джаз в навушниках. Кот заспокоївся теж і зміг, нарешті, зануритися в свої роздуми. На його душу, немов осінь на дерева, наповзала ніжна щемлива смуток. У цьому були винні, звичайно, прісні і позбавлені смаку, немов вата, ранкові години, в які перестало відбуватися щось цікаве або здатне відвернути. Брахма кілька разів ловив себе на думці, в яких знову бачив Лілі. Як наяву. Такий, який запам'ятав її: білої, красивою, розкішною, лукавою. Знову бачив її загадкові різнокольорові очі: правий - блакитний, левий- зелений; це завжди виводило його з рівноваги. Брахма занервував, шерсть на спині кілька разів скривилася. Він встав, без млості, як-то автоматично потягнувся, і плюхнувся на бік, звісивши хвіст з підвіконня вниз. Уклавши морду на лапи, кіт прикрив очі.
  ... Лілі сиділа на бетонному парапеті і пильно вдивлялася в глибину невеликого офісу, який знаходився в цокольному поверсі. Що вона могла там розглядати, Брахма зі свого вікна на першому поверсі бачити не міг, але коли вона ось так сиділа подовгу без руху, він не зводив з неї своїх уважних зелених очей. Він чекав, щоб Лілі хоч раз підняла на нього свою красиву породисту морду. Але упряміца, навіть відчуваючи на собі його немиготливий погляд, рідко на нього піднімала очі. Вона жила одна у дворі старої сталінки. У неї нікого не було. Але, здавалося, що її це цілком влаштовує, так незалежно вона завжди трималася ... 
   Іфігенія грюкнула вхідними дверима. Брахма чув, як дівчина кинула на тумбочку піджак, роззулась, а потім пролунали її кроки. 
- Вітання! - кинула вона з коридору.
   Брахма навіть не повернувся. 
   Дівчина увійшла в кухню. На осінь вона завжди обрізала волосся під класичне каре. Тепер неслухняна копиця її кучерявого волосся утворювала сонячне хмара навколо голови. Іфігенія схопила в оберемок кота і пригорнула до себе, але Брахма був не в дусі: в його котячої, але все таки душі досі ніжно і сумно танув білий образ Лілі. Кот уперся всіма чотирма витягнутими лапами дівчині в груди і, різко вивернувши пружне тіло з чіпких рук, ухилившись від поцілунку, важко спружинив на підлогу. Іфігенія здивовано дивилася на кота, але той і вухом не повів. Легко і безшумно знову застрибнув на підвіконня і, невдоволено скривившись, знову став дивитися у вікно. 
- Що з тобою? - нарешті, запитала Іфігенія. 
- Нічого, - не обертаючись відповів Брахма. - Звичайна осіння хандра.
- Для нудьги зарано, - сухо зауважила дівчина, мабуть, образившись на кота за його поведінку. - На вулиці ще стоїть літня спека, і сонце світить. 
- Справа не в погоді, - заспокоївшись, зауважив Брахма.- Так, декого згадав. 
- Кого? Розкажи ... Адже ми друзі ... 
- Хм ... - кіт лукаво посміхнувся однією стороною рота. 
  Іфігенія не зносила цієї його іронічній манери, і тут же фиркнула: 
- Хм? 
- Вибач. Так ми друзі. Але ... і трохи більше, ніж друзі. 
   На цей раз посмішка Брахми була щирою. 
- А у мене є для тебе історія. 
- А ось це вже цікаво? Яка? 
- Місяць тому я зустріла в парку біля фонтану одну неприємну стару. Циганку, на кшталт ... Пам'ятаєш? 
- Це тоді, коли ти намагалася згадати Заповітне Бажання?
- Знову іронія? 
- Ні, продовжуй. Я слухаю, правда. 
   Сам Брахма ж із закритими очима став облизувати подушечку лівої лапи. Іфігенія пересмикнула плечима, вона, втім, знала характер свого вихованця, тому просто стала розповідати: 
- Я знову пішла в парк, так погуляти. Фонтан там ще дзюрчить, діти бігають. Ти знаєш, я люблю дітей. 
   Тут Іфігенія зробила дивну паузу. Кот відкрив очі і уважно подивився на дівчину: 
- До чого це? 
- Так ... просто ... 
- Так що там за історія? - Брахма знову закрив очі. 
- Так ось ... Цього разу, ти не повіриш, до мене підійшла зовсім розкішна жінка. Туфлі, плаття, зачіска ... навіть сережки з діамантами. Але це була та ж сама стара. Я одразу впізнала обличчя і очі, і цей її сміх.
  Кот перестав вилизуватися і знову уважно подивився на Ифигению. Він мовчав, чекаючи продовження розповіді. 
- На цей раз вона, правда, треба мною не сміялася. Просто запитала, як просувається твоя місія. Потім дала свою візитну картку. І запросила до себе в гості. Прямо додому. Це звучало дуже переконливо, знаєш? Кот, звідки вона нас знає? І що це за місія? 
    До цього моменту Брахма вже лежав, вигнувшись в абсолютно неймовірну позу, голова його при цьому була під хвостом, а всі чотири лапи стирчали в різних напрямках, загадково примружився і промовчав. Іфігенія пирснула зо сміху: 
- Іноді ти просто нестерпний! 
- Знаю, - посміхнувся Брахма.- Завжди.
- Ну, так що будеш робити, - перепитав через пів хвилини. Іфігенія вже встигла стати, взяти з холодильника пакет кефіру, хлюпнути частина в широку чашку, напис і знову сісти на колишнє місце. При вигляді кефіру Брахма вельми пожвавішав, жваво згрупувавшись, стрибком перемістився з підвіконня на стіл і сунув морду в чашку. Дівчина просто сиділа і спостерігала за цим процесом, з досвіду знаючи, що нічого з цим вдіяти не може: кіт був абсолютно безцеремонно і не особливо переживав через правил етикету. 
 - Не знаю, - просто сказала вона. 
  Кот відірвався від кефіру і несамовито облизав мокру задоволену фізіономію. Потім з серйозним виглядом став вмиватися своїм звичайним котячим способом. 
  Заглянувши в чашку, Іфігенія виявила, що кефіру для неї майже не залишилося, і глибоко зітхнула.
- Вона була дуже коректна в цей раз. Мені навіть здалося, що в її вчинку протягає якась особиста зацікавленість, немов їй самій хотілося б, щоб я все-таки прийшла. Але навіщо? На цей раз видно було, що вона дуже серйозна дама. Що ж робити, кіт? 
- Вирішуй сама. Але я знаю, що ти вже прийняла рішення. 
- Але чому в той раз вона так дивно виглядала? 
  Брахма розсміявся і, переставши вмиватися, вагомо зауважив: 
- А, може, це вона в цей раз дивно виглядала? .. Ти ж нічого про неї не знаєш, а вже робиш висновки.
    Іфігенія в який раз внутрішньо була вражена глибокою життєвою мудрості свого дивного вихованця і, посміхнувшись, вирішила відкинути геть сумніви і, вставши з-за столу, знову вирушила до холодильника за новою порцією кефіру в цей раз для себе. Брахма з надією проводив господиню поглядом, але вона так на нього подивилася, що збентежений кіт відразу вирішив забратися назад на свій підвіконня. 
   Увечері Іфігенія відразу зважилася на візит до загадкової незнайомки. На візитній картці була лаконічна коротка інформація: 
Кравенко Інна Сергіївна 
Кандидат філософських наук 
Тел: о965468888
  Покрутивши в руках картку, дівчина зважилася набрати зазначену комбінацію на своєму старенькому кнопочному Soni Ericson, з якого давно вже сміялися всі її подруги, їхні чоловіки і навіть діти, і навіть Брахма іноді іронічно зиркав на дідка. Іфігенія ж була незворушна, примовляючи, що «старий друг краще нових двох». А якщо чесно, то їй було все одно. 
- Підеш до неї? - запитав кіт, не обертаючись від футбольного матчу, який транслювали по телевізору. 
- Не знаю, - відповіла Іфігенія, перечікуючи режим довгих гудків. 
Нарешті в трубці пролунало приглушене: 
- Алло, я слухаю. 
  Дівчина дізналася голос, хоча він був трохи спотворений цифровими технологіями.
- Е ... добрий вечір, Інна Сергіївна. Це Іфігенія, ви мені сьогодні в парку дали свою візитну картку і запросили зайти в гості. 
- Так, пригадую, звичайно. Ви- то чудное створення з пухнастими рудим волоссям? 
  Іфігенія внутрішньо посміхнулася: сама вона ніколи не думала про себе, як про дивовижному створенні, і зараз вирішила, що цей вислів швидше з дев'ятнадцятого століття, воно зовсім не підходило до стилю двадцять першого. В уяві малювалася якась повітряна мрійлива напівпрозора аристократка з тонкими манерами і томиком Тургенєва під пахвою. Але сама Іфігенія була далека від подібного способу. Проте, вона не стала сперечатися з співбесідницею і просто відповіла: 
- Хм ... так. Це я.
  Інна Сергіївна заговорила швидко і впевнено, мовляв, дуже рада, що Іфігенія їй зателефонувала, що вона зацікавлена у зустрічі, що можна прямо сьогодні і прямо зараз, мовляв, беріть ручку і листок, і записуйте адресу. Дівчина схопила перше, що попалося їй під руку: книгу Великої Місячної Жриці, яка завжди лежала у неї на видному місці, і стала квапливо під диктовку записувати за Інною Сергіївною. Та добре поставленим впевненим викладацьким голосом, яким, ймовірно, диктувала своїм студентам лекції, сказала свою адресу, потім пролунало коротке: 
- Що ж, мила, чекаю Вас через годинку. Так? - і відключилася.
  Все сталося так швидко і природно, що Іфігенія ще деякий час з ручкою в руках сиділа в кріслі й стала роздумувати: а чи готова вона ось так прямо зараз відправитися в гості до зовсім незнайомій людині, хоча вже інтуїція підказувала їй, що небезпечного в Інні Сергіївні, мабуть, нічого немає, скоріше це схоже на дивацтво, але навіщо це їй самій, вона поки не вирішила. Втім, так як інших важливих справ не передбачалося, Ііфгенія вирішила піти. Брахма попрядал вухами, але від матчу- там зараз якраз розіграли дуже цікаву комбінацію, - не відірвався навіть тоді, коли почув, як господиня в коридорі, накинувши на плечі піджак, взула туфлі і грюкнула за собою дверима.  

  Сигнал дзвінка був різкий, як голос всезнайки-вискочки. Але коли за дверима пролунали впевнені кроки, Іфігенія відчула, що господиня цих кроків знає більше, ніж показує. Її серце глухо вдарилося в грудну клітку, немов вона мала зіткнутися з чимось незвіданим і дуже цікавим. Металево клацнув затвор замку, і двері відчинилися в темряву. Дівчина була спантеличена, тому що більше рівним рахунком нічого не побачила. Це була просто темрява. Безпечна, якась домашня звичайна темрява з запахом чаю і якихось трав, трохи задушлива, немов там за дверима повітря давно не провітрювався, але все-таки темрява. Господині не було. Хоча Іфігенія могла б покластися, що чула чітко кроки за цими дверима і логіка підказувала, що господиня, відкривши двері, не могла так швидко розчинитися в повітрі.
  Висунувши підборіддя вперед, Іфігенія все ж зробила крок в цю темряву. Поторкавши на дотик стіни, вона не виявила нічого незвичайного, але натиснула на кнопку вмикача. Коридор залило електричним світлом. 
  Звичайний коридор, домотканий доріжка, недорогий гарнітур, тумбочка з телефоном, лічильник електроенергії. З-за рогу вийшов великий чорний кіт і втупився на дівчину. 
- Привіт! - промовила Іфігенія, але кіт, мабуть, не говорив і просто байдуже відвернувся. 
  «Ну, так, це не Брахма. Простий кіт ... » 
  Але в цей момент з-за того ж кута здалася сама Інна Сергіївна. Вона без подиву подивилася на гостю і, ззовні махнувши рукою, знову зникла. Кот розвернувся і пішов за господинею. 
  Іфігенія вирішила не дивуватися. Вона просто пішла за котом.
  Опинившись в просторій теплій і затишній кухні, дівчина, нарешті, уважніше глянула на господиню. Інна Сергіївна придбала цілком людську подобу і стала схожа на звичайну жінку інтеллегентского толку, що, загалом, відповідало наукового ступеня, позначеної на її візитці. Одягнена була в просте чорне плаття, без прикрас і косметики, з пучком на потилиці Інна Сергіївна в цей раз здалася цілком земний і зрозумілою. Вона поставила на стіл красиву велику чашку і стала наливати в неї чай, потім взяла з пачки довгу сигарету і закурила, запропонувавши і дівчині, але та заперечливо похитала головою. 
- І правильно, - пролунало, - я теж думаю кинути. Шкідливо для здоров'я. Але звичка, кажуть, друга натура - зі студентських років залишилася.
   Кухня була цілком звичайна, на перший погляд: цілий стіл зі скатертиною і лампою, величезний круглий абажур з бахромою на кухонному світильнику, що створювало в кухні дивну геометрію півтіней на стінах і стелі, сам кухонний гарнітур був модний і навіть якийсь глянсовий, немов змальовані з журналу, легка прозора штора на вікні, за яким розливала чорнильна темрява. Навколо столу стояв один стілець з ажурною спинкою, а в кутку, з іншого боку, якщо можна так сказати про круглий стіл, виднілася спинка м'якого крісла. Але, придивившись уважно, Іфігенія помітила, що всі предмети в цій кухні ... були живі: вони намагалися ховати цікаві погляди, затримувати дихання, але ні-ні, а якийсь фарфоровий малюк не витримував і шумно видихав, або годинник на стіні переставали статечно йти, а завмирали,
  Інна Сергіївна запросила дівчину сідати, махнувши рукою на крісло, що стоїть в кутку. Іфігенія насилу протиснулася в той кут і, зручно вмостившись, присунула до себе чашку. Чашка спробувала було вислизнути з руки дівчини, але в цей момент господиня так на неї подивилася, що чашка фиркнула, але, заспокоївшись, затишно влаштувалася в руці. Іфігенія вдячно подивилася на чашку, та посміхнулася у відповідь. 
 - Хто ж мені двері відкрив? - запитала після першого ковтка. 
-Хм ..- Інна Сергіївна посміхнулася, - вона сама відкрилася. Весь час так робить. Ніяк не можу відучити. 
  Потім розреготалася, помітивши розуміє погляд дівчини. А потім раптом запитала: 
- Що за ім'я у вас, мила? Хто це вас так?
  Дівчина усміхнулася. Ім'я стало для неї справжнім кошмаром: як тільки не дражнили її шкідливі однокласниці, навіть часом цілком собі дорослі й солідні люди відпускали на рахунок її імені іронічні зауваження. Іфігенії доводилося все це переносити стійко, але потай вона починала ненавидіти це дивне ім'я. 
- Мама мала славу оригіналкою і навіжена. Ось назвала мене на честь героїні давньогрецького міфу. 
- Ага ... Ну я так і подумала. Іфігенія - дочка Агамемнона і Клітемнестри. 
- Так, - зітхнувши, підтвердила дівчина. Їй часто доводилося розповідати цю історію любителям задавати багато запитань. Але Інні Сергіївні нічого пояснювати не довелося: було схоже, що вона і сама непогано знає міфи Стародавньої Греції.  
  Інна Сергіївна, сидячи на стільці і дивлячись на Ііфгенію, задумливо хитала рукою з затиснутою між пальців сигаретою, немов в унісон зі своїми думками. 
- А в парку що це ви робили, мила? 
   Годинники іронічно тікнулі і лукаво блиснули склом. Іфігенія зніяковіло знизала плечима, але стала діставати з сумки книгу Великої Місячної Жриці, яку захопила з собою з тієї простої причини, що саме в неї нашвидку записала продиктований Інною Сергіївною адресу. 
- Ну, в загальному, ось ... 
- Ага,-знову багатозначно сказала в ніс Інна Сергіївна, - я так і подумала. 
  Вона гидливо дивилася на книгу, що лежить на столі, немов це було противне комаха.
- Мила моя, від цього потрібно позбутися. - твердо сказала вона. Іфігенія знову знизала плечима, але тепер уже явно сумніваючись в словах Інни Сергіївни. Але та наполегливо з натиском повторила: - Потрібно. Повірте мені на слово. 
- Чому? Ви теж вважаєте, що мені ці знання недоступні? 
- Ні. Я цього не сказала. 
- Так, так мій кіт говорить. - сказала Іфігенія і лукаво подивилася на Інну Сергіївну. Але та навіть оком не повела, ніби кожен день спілкувалася з промовистими котами. Запитала: 
- А що ще він каже? 
- Каже, що я витрачаю час на ахінею. 
- Чи не дурний кіт, - посміхнулася Інна Сергіївна. А цю книгу ви, дорога, викиньте. 
-Чому ж? 
- Справа в тому, що я особисто знайома з автором, з етой..еее Місячної жриці.
- Амалией Самодуевой - Задніпровської? 
- Ні. - Інна Сергіївна покотилася зі смеху.- З Катька Петрової. 
- Ви щось плутаєте ... - здивовано, намагаючись переконати саму себе, пробурмотіла Іфігенія. 
- Ні, люба, плутаю не я. Вірніше, заплуталася в чужих помилках. Ваша так звана Місячна Жриця насправді звичайнісінька Катька Петрова, наша колишня студентка. Ще років чотири тому вона сиділа на тому місці, де ви зараз сидите. 
   Крісло під Іфігенія важко зітхнуло.
- Писала у мене дипломну роботу. Вона справляла враження дуже розумної дівчини, цікавилася філософією. Я навіть думала, що залишиться у нас на кафедрі, продовжить, так би мовити, педагогічні традиції. Але сталося зовсім не це. Диплом вона захистила на добре, звичайно, але в магістратуру надходити не стала. Вискочила заміж відразу після закінчення університету за якогось бізнесмена, він в ній дуже любить. А вона захопилася езотерикою, у неї вже маса прихильниць по всьому місту. Все в основному теж дівчата забезпечені, яким в житті особливо зайнятися нічим. Прямо секта якась у них. Чоловік спонсорує все її затії: семінари, книги. А я не знаю, що тепер робити: відчуваю деяку відповідальність за це. 
   Інна Сергіївна закурила другу сигарету, встала, налила ще чаю собі і Іфігенії.
   - Може, в цьому немає великої шкоди? - задумливо запитала Іфігенія. 
- Ні тим, хто ставиться до цього з гумором. Але, загалом, такі помилки можуть людини відвести далеко від його справжніх цілей. Цілі вимагають усвідомлення, а ці дівчата витрачають час на помилки. А Катька просто заробляє гроші та ім'я. Не знаю, чи вірить вона сама в те, що робить. 
  Іфігенія мовчала. Не те, щоб вона була здивована, але вона явно була розчарована. Інна Сергіївна теж мовчала. Чай невдоволено остигав.
  Там, за темним вікном, остигав і серпневий вечір, теж схожий на чорний густий чай. Запалилися теплі квадрати сусідніх будинків, за ними мерехтіли тіні крізь нещільні фіранки. Було затишно. Темрява відображала таку ж кухню з двома напівпрозорими силуетами жінок, але одна бачила у відображенні своє обличчя, волосся і плечі співрозмовниці. А друга бачила щось своє внутрішнє, тому як
  І тут тишу підірвав раптовий телефонний дзвінок. Інна Сергіївна піднялася і вийшла з кухні. Її не було хвилин десять. Весь цей час Іфігенія розглядала візерунки на шпалерах, сьорбав чай ​​і згадувала. Тепер в її голові струнким рядом пройшли всі іронічні погляди і жарти Брахми в ті моменти, коли вона в черговий раз бралася за студіювання істин і рецептів з Книги Великої ... Тьху ти ... Ну, цієї Катьки. Він то відразу, видно, зрозумів, що книга ця - обдурювання. Але -хітрюга-нічого їй не сказав, очевидно, чекав, поки вона сама розбереться. Іфігенія сиділа і лаяла себе за простоту і довірливість. Але вечір був так затишний, а чай такий смачний, що її вистачило ненадовго. Вона дала собі слово, що надалі завжди буде перевіряти інформацію про авторів вподобаних книг.
   В кухню повернулася Інна Сергіївна. Мабуть, дзвінок підняв їй настрій, тому що вона весело усміхалася, від чого в кутах її очей позначилася зморшки, що їй йшло. Вона відразу заговорила: 
- Ви зрозумійте, коли я вас в парку біля фонтану побачила, ви стояли в цій ... асане ..., я відразу зрозуміла, звідки вітер дме, подумала: може, вийде врятувати вас. 
   Вона розсміялася. Потім продовжила: 
- Я ж більше всього на світі не люблю брехню і невігластво. Та й розчаровуватися в людях теж не люблю. А Катя ... Ну да що там. Я адже вчила її іншому. Філософія - наука серйозна, вона повинна допомагати людям долати омани, а не породжувати їх. А вам це і зовсім ні до чого. 
- А як же Знаки? Розвиток інтуїції? Усвідомлені сни?
- Це відноситься до сфери ірраціонального пізнання світу. Я не заперечую, але і не підтримую. Ці стародавні практики ще не вивчені. А для того, щоб зрозуміти ірраціональний спосіб пізнання, потрібно спочатку розвинути свій розум, потрібно мати серйозну наукову базу. Знаєте що? Іфігенія, ви мені і справді сподобалися. Давайте я вас тортом пригощу, і ми на час забудемо про ..хм ... Амалії і езотерики. 


    Коли Іфігенія виявилася в своїй маленькій затишній квартирці і увійшла в кімнату, перше, що вона побачила, був працюючий телевізор. По телевізору передавали вечірні новини. Брахма безтурботно спав у кріслі навпроти, згорнувшись в м'який теплий ком, який обернувся хвостом. Іфігенія вимкнула телевізор, Брахма блиснув вузької Щелков сонного очі і знову пірнув носом в власний хутро.
- Гей, кіт, чуєш? Я хочу тобі розповісти про свої пригоди.  
- Зараз? - мугикнув Брахма, але око не відкрив. 
- Так. - Іфігенія сиділа в другому кріслі в тиші і дивилася на кота. 
- Може завтра? 
  Брахма перекинувся догори хутром свого живота, розкинувши лапи в сторони, і заурчал. Але уважні зелені щілинки вже прокинулися. Іфігенія прийняла це, як стимул до того, щоб почати розмову: 
- Кот, ти мав рацію, - просто без прикрас вимовила вона. 
  На цей раз Брахма відкрив очі трохи ширше. На його фізіономії намалювалось щось схоже на посмішку. 
- Ця Місячна Жриця виявилася зовсім не тією, за кого себе видає. Інна Сергіївна порадила не брати книгу близько до серця.
- Нарешті, ти зустріла розумної людини. А то розумного коту ти не вірила. 
  Брахма вже встав на чотири лапи і, блиснувши вже веселим цілком прокинувся поглядом, зістрибнув на підлогу і пішов на кухню. 
- Йдемо, чай зробимо, - кинув дівчині. Та тільки посміхнулася. У цей вечір було багато чаю. Та й сам вечір був, немов випитий чай. 


   Осінь поглиблювалася в свої дивні ненаписані дні. Дні ще стояли кришталеві, але вечора вже були вогкі, немов гострі осколки, немов день раптом розбивався з тихим, нікому, крім котів не чути, дзвоном. Брахма цей дзвін чув. Його чуйні пухнасті вуха вловлювали різні дивні сигнали, немов спускаються з самих глибин космосу. І цей тихий дзвін теж.
   Тепер Іфігенія щоранку тікала на роботу. Вона десь працювала, кіт не знав, де, але лігши з ранку на підвіконня, він довго дивився услід їй, що йде по сирій вулиці, потім лягав і спав весь день, поки вона не повернеться, або просто сидів, уважно дивлячись у вікно . 
  Через двір іноді квапливо пробігали зовсім незнайомі люди, або копошилися знакомие- сусіди займалися своїми справами. Жовтіли на деревах листя, сварилися на їх гілках сойки і сороки. Ще метушилися всюдисущі шпаки, але вже поглядаючи навколо, смакуючи відліт в теплі краї. Які це, вирій, Брахма не знав, так, чув щось від Макарона.
   Макаронів пропав після минулої зими, це Брахма знав. Йому було трохи шкода, що Макарона більше немає у дворі. В душі він вірив, що старий кошлатий бродяга знайшов будинок і сім'ю, але розумом розумів, що шанси на це невеликі: занадто пес був старий і брудний, а ще в його розумних очах світилася справжня пристрасть до свободи і незалежності, гордість і відчуженість справжнього садху .
  Брахма познайомився з макаронами випадково. Вірніше, він часто бачив пса зі свого вікна. Собак він не дуже жалував, тому не звернув на нього уваги. Але одного разу кіт випадково залишився на сходовій клітці: Іфігенія поспіхом забула загнати його в квартиру, а так як вона вічно поспішала, то кіт був впевнений, що дівчина просто не помітила, як він вийшов. Брахма довго сидів під дверима, але потім вирішив спуститися і подивитися, що таке цей великий світ за вікном. Саме в той день він і познайомився з макаронами. 
   Пес лежав на ганку, на його очі нависала рвана брудна шерсть, але, коли Брахма, обережно принюхуючись до нових запахів, що наповнює кутовий двір старого будинку, вибрався із сутінків під'їзду, той спокійно відкрив очі і подивився на кота. потім просто сказав: 
- Виходь, не бійся.
  Брахма мало не підстрибнув від страха- настільки несподівано було почути людську мову від цього стоги білої шерсті, що звалялася. Серце його билося так сильно, що він навіть говорити не міг. Він зумів тільки видавити з себе: 
- Ти теж? 
   Пес посміхнувся в бороду і знову закрив очі. 
   Тут Брахма вирішив, що, мабуть, соромно показатися простаком перед таким досвідченим звіром, підбадьорився, вигнув спину, перевів подих і з незалежним виглядом сів неподалік, обернувши себе хвостом. Посмикав шерстю на спині і зробив вигляд, що його там щось турбує, став вилизуватися. 
  Пес дивився за всіма цими маневрами з істинною незворушністю, а потім просто сказав:
- Макарон- мене прозвали. Коли їду виносять, так і звуть, мовляв, Макаронів, йди на ... кидають в миску ... макарони холодні ... рідше кісточку якусь. Хе-хе ... - потім він надовго замовк. 
- Хм ... - вимовив Брахма, ще не оговтавшись від впав на нього нового світу. Він оглядався навколо зі змішаним почуттям захоплення і страху, але вже починав звикати до запахів і звуків, до макаронів, до зелені - справа була влітку, два роки назад-і пташиної тріскотні. 
- Ти домашній? - раптом запитав Макаронів. 
- Е..да ..- помовчавши, озвався кіт. 
- Сім'я у тебе велика? - знову питання. 
    Брахма пом'явся. Він не був упевнений, що хоче ось так взяти і викласти все першому зустрічному, нехай теж говорить, псу. Але потім все-таки відповів:
- Господиня. Одна живе. Тільки я у неї. Кидається, щось шукає. З однієї крайності в іншу. А я потім втішаю її. 
    Бархма схаменувся, що не бовкнув він чогось зайвого, але Макаронів і далі абсолютно незворушно сопів, накривши очі густий жорсткою чубчиком. 
- Ясно, - простягнув Макаронів, а потім раптом зацікавлене блиснув лукавим оком, - а книги у вас є? 
- Книги, - здивовано перепитав кіт, - справжні? 
- Так, справжні книги. Мене цікавлять. Я люблю читати. 
- Читати? По справжньому? 
  Тут Брахма побачив, як Макаронів розтягнувши рот до вух, беззвучно розсміявся: 
- Так, по-справжньому. Тільки ось книгу хорошу дістати складно, сам понімаешь- в магазині не купиш, - він ще ширше посміхнувся, - та й грошей у нас звірів не буває.
  Макаронів шумно почухав за вухом. 
-Ну, книг то у нас небагато. Так кілька штук. Ця ... езотерика. Господиня захоплюється. 
- Шкода. Таке я не люблю. Я пригоди люблю. Детективи. Про тварин. Я іноді ходжу до старого універсального магазину, там є пункт прийому макулатури. 
  Брови кота поповзли вгору. 
- Ну, макулатура ... Це як би такий непотріб. Старі газети, журнали, книги ... Люди їх складають і приносять, здають в макулатуру. Ось я ходжу туди. Там господиня добра: сосиску мені іноді дає. Так я часом там сиджу тихенько, поки вона сортує цю макулатуру. Іноді хороші книги трапляються. Часом вдається навіть почитати. Я так одну книгу прочитав. До сих пір пам'ятаю цю історію. «Біле ікло» називалася. Ось так ось, брат.
  Коли Макаронів вимовив це «брат», Брахма відчув, як раптово у нього в грудях розтікається тепла сонячна калюжа, а на очі навернулися сльози. Але кіт швидко змахнув з пухнастих щік вологу і з видом знавця кивнув на слова Макарона: мовляв, чого там, знаю, звичайно, «Біле ікло», хто не читав ... 
   З цього моменту почалася їх з макаронами дивна дружба. Брахма став частіше «забуватися» на сходовій клітці, потім вичікував, поки каблучки Іфігенії затихнуть і тихенько вибирався на ганок, де дрімав пес. Влітку їм було привільно і тепло, а ось взимку доводилося ховатися в під'їзді.
  Макаронів розповідав коту безліч чудових історій про людей, про яких Брахма ніколи не чув: Олександра Македонського і Наполеона, про Ісуса Христа і Будди, про різних дивовижних країнах. Перед Брахмой немов відкривався чарівний світ, про який він ніколи не знав і не чув. 
   А в один з літніх вечорів у їхньому дворі з'явилася Лілі. 


   Рівно о пів на восьму грюкнули вхідні двері: Іфігенія прийшла з роботи. Кот пошлепал в коридор. Дівчина, нахилившись, розстібала блискавку на чоботі. Кот жалібно подивився на неї. Вона посміхнулася і запитала: 
- Зголоднів? 
- Так, зголоднів, - пробурчав Брахма.- Цілий день один.
   Разом з Іфігенія в коридор увірвався сніп холодного повітря, що пахне вогнищами і ще чимось терпким. Іфігенія, вже роззувшись, пішла на кухню, запалила конфорку, на поверхні плити в сутінках спалахнув синій тисячелепестковий лотос. Брахму завжди заворожувало це видовище. Якийсь час він не зводив погляду з вогню, тому стрепенувся тільки тоді, коли до його свідомості дійшло, що дівчина вже кілька хвилин йому щось розповідає. 
- ... Розумієш? - долинуло до нього. Іфігенія запитально дивилася на кота. Той не зрозумів, що йому потрібно було зрозуміти, але промовчав, тільки ворухнув кінчиком хвоста.
  Потім дівчина дістала з холодильника його тарілку з вареною рибою і поставила на підлогу. Брахма підійшов, понюхав, гидливо посмикав лапою, показуючи, що непогано було б отримати щось солідніше, ніж шматок холодного ранкового хека. Але Іфігенія проігнорувала капризи кота і пішла в кімнату, щоб переодягнутися в домашній одяг. 
  Брахма зітхнув, він не любив, коли Іфігенія ігнорувала його маніпуляції, тому що сам вважав себе неперевершеним і непереможним маніпулятором. Він підійшов до хеку, придивився уважніше і, вирішивши, що сьогодні навряд чи отримає щось краще, почав їсти. 
  Потім до нього знову долинула ніжна, немов пісня весняного струмка, мова Іфігенії з кімнати. Вона розповідала щось дуже її займало:
- ... дивний. Прийшов до відділу, відразу сам з усіма роззнайомився, весь час посміхається і жартує. Знаєш, які у нас все? Пихаті і зарозумілі, кожен норовить здатися найзначнішим людиною в офісі. А новенький так по простому з усіма. 
  Вона знову прийшла в кухню, одягнена в халат і величезні теплі гетри. Волосся недбало зав'язала на потилиці в неймовірний вузол. 
- Антон Михайлович звуть ... - закінчила вона свою історію. 
- Кого? - кіт уже розправився з рибою і тепер вилизувався, сидячи на підвіконні. 
- Я ж тільки що розповідала, знову мене не слухаєш? - з докором запитала Іфігенія. 
- Я їв. А коли я їм, я глухий і німий, ти знаешь.- Брахма був незворушний, як статуетка зі слонової кістки на п'єдесталі храму.
     Іфігенія люто втупилася на кота, але вирішила знову коротко повторити історію. Виявилося, що в офісі з'явився новий співробітник, абсолютно не вписується в загальну атмосферу найскладніших соціальних моделей комунікації, прийнятих в їхньому колективі, які зазвичай включали взаємні глузування, підколки, розіграші та інтриги. Схоже було на те, що новий співробітник нікому не сподобався тим, що не відреагував ні на один розіграш, на які було настільки багато уяву деяких особливо витончених майстрів цього жанру. Навпаки, Антон Михайлович дуже коректно парирував всі ескапади на свою адресу, і замість цього демонстрував терпимість і добродушність. Це було незвично і дуже всіх заінтригувало, в тому числі Іфігенію. 
- А я рада, що, нарешті, з'явився такий цікавий чоловік: відкритий і веселий. Без подвійного дна.
- Угумс ..- муркнув кіт і посміхнувся. 
- Іронічне «угумс»? Що б це значило? - посміхнулася у відповідь Іфігенія. 
  На метановому квітці в сковороді вже шипіла яєчня. На столі в тарілці красувалися свіжі скибочки батона, що виділяють неймовірний хлібний аромат. Над чашкою чаю піднімався затишний пар. 
- Вперше за багато років я почув від тебе, що тобі сподобався чоловік. Може, варто придивитися до нього? 
- Перестань, кіт, це нічого не означає. Просто він нікому не сподобався, а, значить, сподобався мені, - вимовивши ці слова, дівчина сама розреготалася над власним зауваженням. 
- Сподобався з почуття протиріччя? - Брахма задумався. - Ну, не знаю ... Все одно подумай про це. Тобі давно потрібно з кимось познайомитися. «Недобре бути чоловікові одному» ... 
- Ого, звідки це?
- З Біблії. - вагомо зауважив кот.- Макаронів розповідав. 
  Потім кіт поспішно прикусив язика - Іфігенія до сих пір не знала про його дружбу з дворовим псом, хоча тривала вона більше року, поки Макаронів жив у дворі. Брахма не бачив причини тепер уже, коли Макаронів пропав, і вони більше не проводили час разом, присвячувати дівчину в свої пригоди. 
- Не знаю, Брахма. Поки це симпатія з почуття протиріччя, як ти сказав. Може, ми станемо спільниками, - дівчина знову розсміялася. Було б непогано мати недурного спільника. 
- Згоден ... Мабуть, придивися до нього, але не поспішай ...

   Брахма був задумливий. Після історії з Амалією та Інною Сергіївною пройшло два місяці. Іфігенія, на перший погляд, заспокоїлася, дихала рівно по ночах. Але перестала шукати Знаки, перестала стежити за маршрутами крапель на дощовому склі, перестала вдивлятися в ароматну глибину спустошеною кавової чашки, перестала шукати чудес. Їй пішло б на користь спілкування з новим знайомим, можливо, вона переключилася б на щось цікаве, знайшла собі якесь хобі.

    Іфігенія вечеряла, мовчки поглядаючи в відображення власної кухні за вікном. Повернувши голову в ту темряву, Брахма побачив свій силует, який нагадав обрисами давньоєгипетські піктограми, тонку фігуру жінки з хмарою кучерявого волосся, схилену над чимось своїм, захованим глибоко всередині. Очі її світилися, немов там, за синьою райдужкою хтось запалив і залишив дві свічки, і світ цей був м'яким і теплим, струменів, немов сонячний промінь, що пробивається крізь синь небес. Вона змінювалася, дорослішала. Іноді Брахма вже не міг вгадати її думки. Вона перестала бути відкритою книгою, в якій він безперешкодно читав все її нехитрі історії, думки і мотиви. І йому це подобалося. Він посміхнувся. 
- Іфігенія, купи мені книгу.
- Книгу? - вона не здивувалася, але подивилася на кота вже без своїх недоступних для нього думок. - Навіщо? 
- Шутишь? А навіщо купують книги? Читати ... 
- Ти будеш читати? 
- Чому ні? Ти ж цілий день на роботі. Телевізор набрид. Я хочу почитати. Купи мені цього ... Джека Лондона «Біле ікло». 
-Країна виибор. 
- Зовсім не дивний. Мені порадили. 
-Хто ж, якщо не секрет? - дівчина іронічно посміхалася. 
   Це було вже нестерпно: раніше він іронізував над нею. Брахма сердито насупився і дмухнув у вуса. 
- Секрет, знаєш ... Все одно, купи ... 
   Він відвернувся і незалежно пошлепал з кухні. Іфігенія знизала плечима. Але вирішила завтра забігти в книжковий магазинчик. Був один по дорозі.
   Потім, коли погасила світло, дівчина ще довго лежала і просто дивилася в темряву над собою, перебираючи враження минулого дня. Вона згадала Антона ... Михайловича. І зловила себе на тому, що посміхається. 



   Наступний день не відрізнявся від попередніх: Брахма, згорнувшись калачиком, лежав на підвіконні. Осінь ставала все яскравіше: листя всіляких відтінків жовтого, зеленого, багряного розплескалося у всій своїй красі і пишну красу. Коту хотілося б побачити там внизу, серед листя, знайомий стіг зваляти сіро-білого хутра - Макарона, і ще більше хотів би побачити загадкову витончену білу фігуру Лілі. Але він розумів, що це вже неможливо. 
  Знову прийшли спогади.
     Лілі в їхньому дворі з'явилася влітку. Раптово. Вона просто вийшла з-за стовбура якогось дерева і подивилася на них з макаронами так - вони якраз обговорювали розвиток гегелівської теорії в контексті діалектичного сприйняття суб'єктивних об'єктивностей буття, - наче весь навколишній її дійсний світ, що включає і їх самих, існував лише в її уяві. І те, що відразу поставало в свідомості від її образу - це білосніжна ніжна шерстка, гострі вушка, тонкі довгі лапки і зовсім нестерпно різнокольорові очі-блакитний і зелений. У той момент, коли погляд Брахми схрестився з поглядом цього загадкового досконалого істоти, розфокусувати його душа здійнялася по спиралевидной траєкторії над кутовим двором старого будинку, над дахом і неробочим димоходом, над старим горіхом і залізними кришками льохів, на мить усвідомила себе зовсім не котом, а ніж іншим, більш могутнім, які не мають назви в земній мові, але потім звалилася назад в котяче тіло, знову усвідомивши себе звичайним сірим котом. Хоча, ні, все таки не звичайним. Мовцем. Кот кілька хвилин просто споглядав красуню, але потім відчув поштовхи в бок- це пес намагався йому щось сказати. Він обернувся і побачив на морді Макарона неймовірну міну, яку можна було витлумачити тільки так: «Ну, чого ти чекаєш? Дій! Так, прямо зараз! » Він обернувся і побачив на морді Макарона неймовірну міну, яку можна було витлумачити тільки так: «Ну, чого ти чекаєш? Дій! Так, прямо зараз! » Він обернувся і побачив на морді Макарона неймовірну міну, яку можна було витлумачити тільки так: «Ну, чого ти чекаєш? Дій! Так, прямо зараз! »      
  Тоді, спонукувана іншому, Брахма вирішив вразити уяву незнайомки: 
- Привіт, - сказав він зі солодкомовної посмішкою диявола. Він очікував здивування, жаху, непритомності ... Та чого завгодно! Він уже готував лапи, смакуючи, як підтримає це нереально прекрасне створіння, коли вона зомліти. Але не сталося зовсім нічого. Незнайомка навіть вухом не повела. Навіть кінчик її білого тонкого хвоста не здригнувся. І очі просто відбивали навколишній світ без будь-якого сенсу. Брахма був здивований, вражений ... Та що там говорити? Він мало не зомлів ... від досади. 
- Я чув про таке, - пробурмотів на вухо Макаронів співчуваючим тоном. - Генетична аномалія. У кішок з різнобарвними очима дуже часто відсутня слух.  
   Брахма мало не заплакав. Єдине його гідність було абсолютно марно перед обличчям невблаганних обставин. Це була якась екзистенційна нісенітниця. 

 - Ти розумієш, що це кінець? - кричав потім Брахма на весь під'їзд макарони. Пес терпляче зносив істеричні крики кота, важко зітхав, як завжди, ховав погляд під брудними патлами. Він нічого не міг зробити. 
Кота ніщо не могло втішити: 
- Це прикро! Це просто образливо! Я талановитий! Я, можна сказати, унікальний! У мене, у звичайного сірого кота, є дар мови! Я міг би їй відкрити бездонний космос моєї душі! Мені є, що сказати цьому світу! Але для єдиної істоти, яким хотів би відкрити свою душу, я просто безмовне, мигтять перед очима, сіра пляма ... Вона на мене навіть не подивилася!
   Макаронів знову несамовито зітхнув. 
 - Тут нічого не поробиш, кіт, - вагомо умовляв його пес Брахму.- Чи не впадай у відчай, ми що-небудь обов'язково придумаємо. Ну, можна ж спілкуватися за допомогою ..е ... жестів. або візуальних образів. 
- Це як? 
  Брахма перестав кричати, в його очах спалахнуло вогник надії. 
- Ну, знайду в макулатурі якісь журнали, виріжемо картинки, створимо колаж на тему: любов, сім'я ... Вона відразу все зрозуміє! 
  Брахма заспокоювався га очах: став рівніше дихати, погляд, нарешті, знайшов осмислений вираз. Макаронів полегшено перевів подих і підбадьорився.

   Потім, лежачи в темряві на своєму підвіконні, він відчув, як в його внутрішньому космосі забилося, немов друге серце, сліпучо-біла наднова на ім'я Лілі. Трагічно недосяжна її душа, немов золота рибка, хлюпала в якомусь замкнутому кришталево кулі. Він повинен її звільнити! Інакше, він це точно знав, ця наднова просто підірве його душу і життя зсередини, під тяжкістю власної нереалізованого потенціалу, освітивши божевільним світлом його дні, а потім, обрушившись всередину самої себе, перетворитися в чорну діру, заповнить його свідомість і поглине все розумне, що він так довго вирощував всередині себе. 
- Звичайно, картинки! Це справжній порятунок! Картинки навіть діти розуміють. Макаронів - справжній геній! - в перший момент ця ідея викликала у нього бурю захоплення.


   О сьомій грюкнули вхідні двері. Іфігенія повернулася з роботи. Брахма відкрив очі. Спогади повільно спливали в минуле, туди, де їм і належить було залишатися. 
   Дівчина відразу, не роздягаючись, увійшла в кухню, поставила на стіл пакет з продуктами, а поруч грюкнула об стіл обкладинка книги. 
- «Біле ікло», - повільно прочитав назву Брахма. На мить йому стало сумно: все, що залишилося йому від дружби і від Лілі, лежало тепер перед ним на столі. Кот підняв м'яку обкладинку, заглянув всередину, побачив розсип чорних дрібних букв. Вони завжди вражали його уяву. Таку велику і справжню книгу йому ще не доводилося читати. Він не буде поспішати. 
  Підібрався до пакету з продуктами, вліз в нього головою і знайшов упаковку сосисок. З коридору долинув голос Іфігенії:
- Без мене нічого не чіпати! 
- Так ... я тільки це ... по поличках все розкладу, - жуючи, відгукнувся кіт. 
  - Ми сьогодні обідали втрьох, - почала Іфігенія історію, яку, мабуть, дуже хотіла розповісти. На її губах грала посмішка, але потім дівчина побачила роздруковану упаковку сосисок і запитально дивилася на кота. Брахма з невинним виглядом відвернувся до вікна і тільки ворушив кінчиком сірого хвоста. 
- Ти що, потерпіти не міг? 
 Кот важко зітхнув і, повернувшись, жалібно подивився на господиню. 
- Ну, так з ким ви обідали? - Брахма вміло перевів тему розмови з сосисок на новини, якими Іфігенія і сама хотіла поділитися. 
- Ми обідали з Анею, - при цьому імені кіт скривився, - і Антоном. 
   Брахма запитально дивився на дівчину:
- І ...? - нарешті, запитав він. 
- І що? - та вдав, що поглинена приготуванням своєї вівсянки. 
- Сталося щось цікаве? 
- Та ні ... Так поговорили ... 
- Так: так чи ні? - наполягав кіт. Він з цікавістю спостерігав за приготуваннями вечері, але, побачивши вівсянку, втратив інтерес і став вилизувати лапу. 
- Ну, так ... Антон -дуже цікавий. Він захоплюється фотографією і спортом. Ходить на байдарках. Він весь час жартує, посміхається. Дуже позитивний, по-моєму. 
- Так? А книги він читає? 
- Які книги? - Іфігенія з подивом подивилася на кота. Той ліниво потягнувся і сказав: 
- Та хоч які - небудь. Може, книгу про смачну й здорову їжу ... 
  Іфігенія зрозуміла, що кіт знову нестерпно іронізує.
- Ну, тобі не догодиш! Сам сказав: придивися. Ось я і придивляюся. 
- Гаразд, не кип'ятися. - примиряє замуркотав кіт. - Наступного разу пообідай з ним без Ані. А то не зрозуміло, на кого саме він хотів справити враження. 
   Іфігенія подивилася на кота з докором, але в душі була змушена погодитися. 
- До речі, кіт, щодо книг. Я сьогодні проговорилася про тебе. Абсолютно випадково. У книжковому магазині. А все по твоїй же вини. 
  Брахма з подивом дивився на дівчину, вимагаючи пояснень. 
 - Розумієш, щоб зайти в книгарню, довелося вийти на іншій зупинці. Там маленький такий є. Затишний. Раніше там така мила старенька працювала. Яку книгу у неї не запитаєш, вона все знайде, покаже, розповість.
- Поки не розумію, до чого тут я, - самовдоволено посміхнувся кіт, - так я попросив книгу купити. І що? 
- А то! Тепер там замість старенької молодий хлопець працює. Смішний такий: в светрі, з навушниками, а в руках книга. Він відірвався від неї тільки тоді, коли я сказала, що мені потрібен Джек Лондон «Біле ікло». Подивився на мене так дивно, а потім каже: а, це, напевно, для вашого сина, в школу потрібно. А я візьми та бовкни: немає, кажу, це для мого кота. ти б бачив його обличчя. 
   Іфігеіія сама розсміялася зі свого жарту, але Брахма дивився на неї серйозно. Потім сказав: 
- Даремно хлопця образила. 
- Чому образила?
- Сама подумай: молода людина припустив самий логічний висновок - книга потрібна для дитини в школу. А ти йому про кота. він подумав, що ти над ним пожартувала. Тим більше, що хлопець, напевно, не дурна. 
- Так? Ти дуже добре в хлопцях розбираєшся, кіт. Рибалка рибалку бачить здалеку. 
- Ага ... Але ти на рибу не схожа, хіба що на щуку. 
   Брахма ухилився від летить тапка і втік в кімнату. Коли слідом за ним прийшла Іфігенія, в її руках була стара колода Таро. Побачивши її, кіт насупився: 
- Ти знову за своє? Знаки, Заповітне Бажання, Ритуали ... 
- Ні. Це інше. Це для душі ... Інтуїція підкаже відповіді на питання.
  Брахма просто згорнувся в клубок на улюбленому кріслі, демонструючи повну незгоду з намірами господині. Але Іфігенія вже вперто схилилася над розкладом.



  ... Це було дивне відчуття, наче вона відкрила очі в світі, якого не існує. І тим не менше, дівчина ясно бачила перед собою жінку з довгим волоссям, оголену. Вона сиділа на березі струмка. В її руках було два глиняних глечика. Волосся і все тіло жінки світилися дивним теплим золотавим світлом, немов там, в її грудях горіло безліч свічок, і полум'я їх коливалося від якогось її власного внутрішнього вітру. Одним глечиком жінка черпала в струмку і тут же виливала. А другий глечик вона тримала над зеленою травою. З нього теж лилася вода. Все навколишнє: зелений берег цього струмка, то чи річки, і дерево, і далекі, ледве виднілися над горизонтом, гори - лише якась декорація. Але вгорі над головою жінки яскраво палала величезна яскрава зірка
- Полин ... - просто сказала жінка, не відриваючись від свого заняття. 
- Зірка? - запитала Іфігенія. Вона не відриваючись дивилася саме на неї. 
- Полин НЕ мні, - сердито уточнила жінка, - під ногами у тебе. Рослина лікарська. 
  Іфігенія відірвалася від зірки і опустила погляд собі під ноги, там коливалася загадкова срібляста полин, видаючи абсолютно неймовірний гіркуватий аромат. 
- Іди сюди, на камінь сядь. 
   Дівчина підійшла і сіла на округлий зручний валун поруч з жінкою. 
-Навіщо вода? 
- Запитай краще: навіщо полин? 
- Полин зростає просто так. Вона сама по собі. Хіба ні? 
- Нічого немає, що було б саме по собі. - відповіла жінка і похитала довгим волоссям.
   Вода не зупинялася. Текла і текла. Іфігенія любила дивитися на воду. У дитинстві її вчили, що іноді потрібно приходити до води, вона знімає душевну втому і позбавляє від болю, образ і розчарувань. Ця постійно рухається і текуча стихія здатна нести все погане, що накопичується у нас всередині. 
  Іфігенія любила воду: річки, озера. Особливо вона любила море. Ця чудова сильна могутня стихія завжди викликала в неї цілу гаму емоцій і почуттів. Море захоплювало її своєю непередбачуваністю і загадковістю. Воно завжди було різним. Таїло в собі незвідані таємниці і загадки.
   Але тут був струмок. Він був чистий і прозорий. На його дні чітко проглядалися навіть найдрібніші камінчики, листочки, гілочки, немов застиглі в бурштині. Вода в ньому текла швидко і безупинно. Куди і навіщо, хто знає? Жінка незворушно проробляла свою одноманітну нехитру роботу: набирала і виливала воду. Іфігенія не розуміла: навіщо? Але вона звикла не особливо замислюватися про те, чого не розуміла. Це місце вселяло в неї якусь невпевненість. Ця яскрава нерухомо висить зірка і ця жінка, і гірка срібляста полин під ногами, ця вода в струмку були якісь не справжні. Але, опустивши руку в воду, Іфігенія відчула гострий струм прохолоди. Значить, все таки, настоящіме. 
- Так навіщо полин?
- Це отрута. Будеш вживати, як отрута, зможеш отруювати інших. Ці ліки. Будеш пити, як ліки, зможеш зцілювати інших. 
  Іфігенія задумалася: чи хотіла вона отруювати або зцілювати? 
   Жінка продовжувала переливати воду. Іфігенія довго дивилася на переплетення сріблястих ниток. Потім незнайомка, що не дивлячись на дівчину, вимовила: 
- Там, за валуном, дві посудини, вони обидва для тебе. 
   Іфігенія подивилася вниз і побачила два невеликих бульбашки, схожих на старовинні аптечні баночки. Один був прозорий, а другий - зеленого кольору. 
- Візьми собі. Може, стати в нагоді. 
   Іфігенія посміхнулася, але сунула бульбашки в кишеню, адже вони були, в загальному, невеликі.
  Тут більше не було чого робити. Вона встала, обтрусила з сукні дрібні листочки, і останній раз глянула на зірку. 
- А ця зірка? 
- А що - зірка? Вона просто висить у небі, і посилає свій світ. Їй немає діла до нас. 

   Іфігенія зістрибнула з валуна. Жінка, не відриваючи погляду від глечиків, була занурена в своє заняття. Дівчина просто пішла далі. 
  Чи довго коротко вона йшла, сама вона не знала. Час текло тут якось не так, як в звичайному житті. Навколо був чи то парк, чи то сад. Небо було важким і збитим в грудки, на ньому світили тьмяні зірки. Жінка, полин і зірка залишилися далеко позаду. Навколо не було ні душі.
  Нарешті, вона побачила виросла перед собою високу стрілчасті двері, немов викувану з товстого листового заліза. Двері були зачинені, але замкова щілина дозволяла заглянути всередину. Іфігенія так і зробила: просто заглянула. Там, за цими дверима відкривався панорамний вид, немов з якогось пагорба: море вдалині, маленький, ніби іграшковий, замок і над ним смуга чистого блакитного неба, літали птиці, в обличчя їй подуло свіжим морським бризом. Вона зрозуміла, що дуже хоче потрапити туди, за ці двері. Але у неї не було ключа. Де його взяти, вона не знала, але вирішила піти уздовж високої білої цегляної стіни. У будь-якому випадку, вона щось обов'язково знайде.
   Стіна була глуха, без найменших наскрізних віконець. Через не доносився шум далекого прибою. Але тут, з її боку навколо були тільки вологі густі зарості, що нависають над вузькою стежкою, по якій пробиралася дівчина. Тонкі гілки кущів і дерев, переплітаючись між собою, утворювали непролазні хащі, крізь які складно було щось розглянути. 
  Вона зупинилася, вирішивши трохи відпочити. 
- Треба озирнутися, як слід. Треба подумати. Треба когось знайти ... 
  Останню думку вона додумати на успела- з найближчого дерева спускався величезний коричнево-оранжева усміхнений на повний беззубий рот равлик. Іфігенія оніміла від подиву. 
- Не треба, - раптом сказалав равлик.
 Те, що слова вимовив саме равлик, сумнівів не було-вона ворушила губами, потім знову стала посміхатися. Дівчина не знала, що їй потрібно зробити, висловити чи здивування, або ввічливо промовчати. Вона взагалі не дуже розбиралася в тутешньому етикеті. 
  Але равлик розсміявся: 
- Не турбуйся про це. 
  Іфігенія знову внутрішньо здригнулася: 
- Ти читаєш мої думки? - видавила вона з себе. 
- Ти дуже щира людина, у тебе на обличчі все написано. 
- У вас тут сиро, - знизала плечима Іфігенія. Тільки зараз вона усвідомила, що давно вже дрібно тремтить всім тілом. Вона зціпила руки в замок, тіло стислося в грудку. Равликов драглисте тіло  стікало по стовбуру, і це видовище заворожувало.
- Ти перетікаєш, - повільно, крізь зчеплені від напруги зуби, видавила Іфігенія. 
- Все перетікає, - шелестке пролунало у відповідь. 
   Потім равлик застиг на рівні погляду Ііфгеніі. Дівчина розгледіла бульбашкову ніжну тендітну шкірку, крізь яку можна було побачити канальці і прожилки і все ту ж беззубу посмішку. На противагу ніжній шкірі, панцир вражав своєю потужністю. Спіральний його лабіринт нагадував скам'янілість палеозойської ери, яку Іфігенія бачила в музеї природної історії. 
 Равлик  повільно ворушив антенами своїх вусиків, Ііфгенія стояла і дивилася, відчуваючи, як вгамовується дрібне тремтіння її тіла, як розслабляються м'язи. Сирість, що наповнює її до країв, опускається і сповзає по її ногах на землю. Тіло знаходить твердість і пружність.
- Де закінчується ця стіна? - запитала Іфігенія. 
- Яка стіна? 
  Іфігенія здивовано дивилася на равлика. 
- Так ось же стіна, - дівчина поплескала долонею по побіленої шорсткою поверхні. Звуку не пролунало жодного, тільки на долоні залишився білий наліт. Дівчина стала обтрушувати з долоні цю білу пил. 
- Тут немає стіни. - посмішка равлики стала ще ширше, здавалося, увібравши в себе трохи маси равликового тіла. 
- Ні, є стіна. А там, - Іфігенія махнула рукою кудись позаду себе.- я бачила залізні двері. Вони закриті на замок. І ключа немає. А там, за стіною, я бачила крізь замкову щілину, море і замок, і птахи літають.
  Посмішка равлика все більше і більше вбирала в себе драглисту масу її тіла, так, що скоро, крім величезної посмішки і скам'янілості панцира, вже нічого не було видно. Тільки коливається в сирому сутінковому просторі посмішка. Лабіринт, циферблат, раковина з посмішкою замість равлики. Іфігенія більше не дивувалася. 
- Стіна є. Ось вона. 
- Подивися уважно: стіна лише в твоїй голові.
  Посмішка стала розчинятися в повітрі, і незабаром в просторі гойдався тільки порожній панцир. Потім всередині нього щось голосно клацнуло, його найменша спіраль з другим клацанням висунулася з панцира і відкрилася невелика, зовсім крихітна, ніша, в якій Ііфгенія побачила невеликий клапоть паперу. Вона насилу просунула в цю нішу пальці, підчепила клаптик, витягла і розгладила на долоні. На папері була написана всього одна строчка: 
                                -    Іди своїм Шляхом. На ньому не буде стін. 
  Вона знизала плечима. 
- Але там, за стіною, я бачила море і замок. Там так спокійно і красиво.
  Вона підняла голову на посмішку, але її вже не було. Панцир піднявся на ребро і гримлячим колесом покотився по стежині. Іфігенія, зірвавшись з місця, побігла за ним. Колесо мчало все швидше і швидше, вона ледве встигала, вже задихаючись від швидкого бігу. Її волосся розвівалися, на мить вона відчула, немов там, за спиною, виростають крила. «Немає стіни», - звучала в її голові фраза, схожа на стукіт молотка. 
- Немає стіни ... .- почула вона з-за спини шелестеніе вітру.


- Чи є ... - раптово Іфігенія зупинилася. Сила інерції кинула її вперед, але потім її волосся, поділ сукні, органи, тканини і клітини її тіла повернулися в ту точку, на якій її розум і свідомість зафіксували раптову коротку фразу. І тільки після цього її погляд натрапив на видовище, знову зуміло - навіть після всіх побачених чудес - вразити уяву. 
  Прямо над стежкою нависала шибениця. Те, що це проста і груба споруда була шибеницею, сумнівів не залишалося, тому що на її перекладині бовтався Повішений. Він висів вниз головою, похитуючись з боку в бік, мабуть від нудьги і уважно дивився на дівчину лукавим поглядом.
  Іфігенія перевела подих: те, що людина був живий, наповнило її радістю. Але його положення вселяло неясну тривогу. Коли вона бачила людини в складній ситуації, їй завжди хотілося кинутися на допомогу, але завжди вона розуміла, що непрохана, ця допомога може тільки ускладнити справу. Вона вважала за краще питати. 
- Вам потрібна моя допомога? 
  Повішений весело посміхнувся. 
- Ні ...
  Погляд Іфігенії рухався відповідно з амплітудою руху тіла її несподіваного візаві. Навколишній світ не ставав зрозуміліше, навпаки, пропонував все більш і більш складні метафори розпізнавання. Вона розглядала фігуру. Це був чоловік, неймовірно худий, з запалими щоками. Здавалося, що при цьому коливанні його кістки гримлять. Його худі руки були зв'язані за спиною, але він не намагався звільнитися, і це збивало з пантелику. Його обличчя виражало ту ступінь іронії, яка властива людям, які усвідомили, що речі мають іншу сторону. 
- Вам, напевно, дуже незручно, - зауважила Іфігенія. 
- Даремно ви так думаєте, мила мадмуазель, іноді корисно ось так повисіти вниз головою. Це може здорово струснути. Те, що зазвичай у нас не доходить до голови, виявиться там, і хто знає, чи не вийде з цього щось цікаве.
- Значить мені теж можна ось так? - поцікавилася Іфігенія. 
- Можна, - відповів повішений. 
- Цей світ дуже дивний.- сказала дівчина. - Спочатку я зустріла жінку. Вона дала мені дві пляшечки: один з отрутою, другий-з ліками. 
- Яд і ліки? Мила мадмуазель, так вам сам бог велів перевернутись. 
- Чому? 
- Отрута може перейти в стан ліки, якщо його як слід струсити. 
    Іфігенія здивовано подивилася на повішеного. Він продовжував гойдатися з затишною посмішкою. 
- А тепер озирнися назад. 
Вона озирнулася, її погляд знову наткнувся на непроникну стіну. Вона не була здивована, просто з німим запитанням - мовляв, чого можна ще чекати від стіни? - знову подивилася на повішеного. Він знизав плечима.
- Чого ти чекала? Стіна сама нікуди не зникне. Щоб її прибрати, доведеться попрацювати. Головою ... 
  З останнім словом пролунав гучний регіт повішеного. Іфігенія розсердилася: 
- Ви розігруєте мене? 
- Ні. 
- Цей світ якийсь дивний. У мене постійно таке відчуття, ніби тут все не справжнє. 
  У відповідь він лише знизав плечима. Іфігенія в думках тупнула ногою: «Чи може хоч щось похитнути того, хто коливається?» 
   Але повішений, широко посміхнувшись, сказав:
- повиси з моє - дізнаєшся. У будь-якому випадку, щоб не відбувалося, просто йди вперед. Будь-яка ситуація, яка відбувається з тобою, необхідна тобі для твоєї трансформації. У цьому чи світі, або в іншому, ти будеш стикатися з різними труднощами і випробуваннями. І кожен раз, проходячи ці випробування, ти будеш отримувати цінні уроки і досвід. Цей досвід і перетворить отруту в ліки. Усвідомивши цей досвід і уроки, ти зможеш допомагати іншим. 
- У цьому сенс? 
- Тільки в цьому. І все навколо допомагає нам стати тими, ким ми повинні бути.
  Повішений знову посміхався, але тепер в цій усмішці було усвідомлення якоїсь виконаної місії. Іфігенія відчувала, як повільно затихає в ній гнів. Відпускає, відступає, немов вода під час відливу, оголюючи підводні камені страхів і сумнівів. Тепер вона могла розглянути їх і прибрати, якщо вони стануть заважати. 
- Йди вперед. Найцікавіше саме там. 
  Іфігенія пішла по тій же стежці вздовж тієї ж побіленої цегляної стіни, торкаючись до неї пальцями, немов боялася втратити її, немов тільки відчуваючи її поруч з собою, могла бути впевненою в навколишньому світі.
  Стежка йшла по якійсь закругленій траєкторії. Ііфгенія брела вже досить довго, як раптом стіна різко зникла. Вірніше буде сказати, що зникла не сама стіна, зник весь простір з вологим лісом, стежкою, стіною. Дівчина стояла на вершині пагорба, над головою розкинувся намет блакитного неба. Неподалік стояв чоловік. По тому, як він балансував, немов крилами, змахуючи руками, Іфігенія зрозуміла, що він стоїть над урвищем. Вона рвонула з місця і побігла вперед, думаючи, що цього-то людині точно потрібна її допомога. Вона приловчилася схопити його за сорочку, щосили потягнула подалі від небезпечного обриву, вигукуючи і важко дихаючи, впиралася ногами в стирчать із землі каміння, напружуючись усіма своїми силами, тягнула його подалі, адже, як їй здавалося, він в будь-який момент міг, не втримавшись, ковзнути вниз, і ось тоді, вона знала,
  Але раптово вона відчула, що людина їй дуже сердито пручається. 
- Що ти робиш? - дійшло до її свідомості. 
- Як що? - від несподіванки Ііфгенія відпустила його сорочку, яку до цього міцно стискала в кулаках. 
- Та що? Що це ти робиш? - знову більш наполегливо запитав він. 
- Я намагаюся вам допомогти. 
   Чоловік років сорока, одягнений досить барвисто, немов він мав ось-ось вийти на арену бродячого цирку, з запалими щоками і слідами гриму на обличчі, подивився на неї уважно, а потім від душі розреготався. 
- Що зробити? 
- Врятувати вас! Ви ж мало не впали в цей обрив. 
  Людина знову від душі розреготалася. Іфігенія була трохи збентежена, але вирішила не дивуватися. 
- Я не падав. Я танцював.
- На самому краю обриву? - недовірливо запитала Іфігенія. 
- Миле дитя, а де ж ще танцювати, як не на самому краю обриву? Інакше не цікаво. 
  Він сумно на неї подивився. 
- А якщо не вмієш? 
- Роби те, що вмієш, але так, немов танцюєш на краю обриву. І посміхайся. В усміхнене обличчя стріли не летять. Без гриму, без маски. Посміхайся своїм справжнім посмішкою, навіть якщо по щоках біжать сльози. Ті, хто побачать твою посмішку, буде посміхатися у відповідь, але ті, хто побачить сльози, будуть з тобою плакати. Ти повинна будеш полюбити всіх, тому, що, врешті-решт, ви залишитеся все разом, і нікого більше не буде, і ви будете ділити все навпіл: хліб і вино, віру і надію, любов і ненависть. 
- Ти хто?
- Хто? Я? - оглушливий гомеричний регіт смів, немов хвиля цунамі, спроби Іфігенія якось ідентифікувати ситуацію.
- Я - це той, хто завжди довіряє; я той, хто продовжує довіряти всупереч своєму досвіду. Мене дурять, але я знову довіряю: мене знову обманюють, а я знову вам довіряю. Тоді ви скажете, що я дурень, що я не вчуся. Така довіра разюче, воно настільки чисто, що ніхто не може зруйнувати його. Я не намагаюся створити навколо себе стіну знання. Який би досвід не прийшов, я дозволяю йому статися, а потім відкидаю його. Я вмираю для минулого так, щоб залишитися в цьому, тут-зараз, як ніби я тільки народився, як ніби я немовля. Спочатку це дуже важко. Я постійно стикаюся з тим, що мене обманюють. Я дозволяю. Навіть якщо дурять і грабують. Я прощаю. Тому, що ніхто не може вкрасти те, що дійсно належить нам.
- Але я так не можу, - зауважила Іфігенія, - я дуже недовірлива людина. Вже так склалося. Я не відчуваю провини з цього приводу. Я така яка є. 
- Це теж правильно. Життя правильне в будь-якому своєму прояві. Значить, в певних обставинах потрібно мати саме такий набір якостей. Значить, ти вчишся саме так. Коли зміняться обставини, то почнуть змінюватися якості. Пам'ятай: отрута і ліки - суть одне і те ж. Вся справа в тому, як відміряти. 
- Яд і ліки ... Це я розумію. Але що відбувається з цією стіною. Я бачу стіну. Але равлик сказав, що стіни немає. А повешенний- що є. Що ж скажеш ти? 
-Оглянісь навколо.
   Іфігенія обернулася, у неї перехопило подих від захвату. З тієї вершини пагорба, на якій вони стояли, відкривався запаморочливий вид. Стіна, яка здавалася високою і нескінченної, що приховує бажаний недосяжний світ, стала їй раптом по коліно. А той світ, який Ііфгенія з відчаєм розглядала крізь замкову щілину, зменшився до розмірів іграшкового макета: на зеленому шовковому килимі, немов ляльковий, стояв замок, навколо нього був розбитий прекрасний парк з фонтанами і садовими скульптурами, симетричними доріжками, обсадженими деревами обрізаними у формі фігур тварин. Дівчина мимоволі замилувалася цією пишнотою, завмерла в нерішучості, але, обернувшись на танцюючого на краю обриву, побачила його підбадьорюючий погляд. Вона з приємним хвилюванням і посмішкою, легко переступила через білу цегляну стіну і виявилася в тому самому жаданому парку. І відразу ж зрозуміла, що парк цей не простий.
  Доріжки, посипані гравієм, були заметені і викладені акуратними візерунками у вигляді пересічних хвиль і спіралей, уздовж цих доріжок симетрично росли вічнозелені туї і націлені прямо в небо кипариси. Серед клумб із запашними квітами різних кольорів, сріблясто дзюрчали і белькотали мармурові фонтанчики у вигляді статуй тварин, риб і навіть пухких янголят. Все це створювало атмосферу блаженства і розслаблення. Іфігенія, обережно переступаючи через бордюри і лавки з крученими ніжками і витончено вигнутими спинками, пробиралася по вузеньких паркових доріжках. Поки вона не зустріла жодної живої душі. Навколо лунали голоси птахів, і вітер нашіптував щось в кронах дерев, які і були то їй по плечі. Вона намагалася нічого не зачепити.
  Птахи при її появі кидалися врозтіч, з-під ніг шарахалися від неї якісь дрібні звірятка, яких вона навіть не встигала розглянути в густій траві. Один раз дівчині здалося, що серед заростей майнула рудувата спинка лані. 
  Вона відчувала себе не в своїй тарілці, боячись наступити на якусь живу істоту. Доріжки різко згортали то вліво, то вправо. Іфігенії доводилося дуже уважно вдивлятися себе під ноги, щоб не пропустити поворот. 
  Нарешті, вона минула черговий поворот, але на цей раз побачила не ще одне відгалуження вузенькою паркової стежки, обсаджена кущами, а пере її поглядом відкрилася широка і світла алея з фігурними туями і кипарисами, акуратно і симетрично ростуть уздовж неї. В кінці алеї височів замок.
   Іфігенія попрямувала прямо туди. Пряма, немов стріла, широка алея, утикана по боками загостреними зеленими стрілами дерев, встромлювалася прямо в високу позолочену браму замку. Дівчині, що підноситься треба ВЕЕМ цим пишнотою, потрібно було зробити лише кілька кроків, щоб опинитися біля його стін.
  Розглядаючи ці майстерно викувані ворота з дивовижними переплетеннями лап, грив, довгих язиків і хвостів абсолютно фантастичних, ніколи і ніде не видимих ​​більше нею тварин, вона абсолютно заворожена, навіть не помітила, як ці самі ворота почали спочатку повільно, але потім все більш і більш впевнено розсуватися. Іфігенія побачила, як розімкнулися мови і хвости, як за розширюються золотими стулками відкривається ще один несподіваний світ. Нарешті, ворота відкрилися на всю широчінь, випускаючи дві вервечки гвардійців з алебардами на плечах. Вони вийшли, симетрично отмерівая карбований крок під гучну барабанний дріб. Дівчина відкрила рот від подиву: гвардійці ледь доходили їй до половини литок, але вигляд у них був до того важливий і зарозумілий, що потім вона, не витримавши, від душі розреготалася. Але вони навіть оком не повели. За ними вийшли ще дві вервечки дивного вигляду істот: вони були одягнені в довгі червоні шати, капюшони були насунені так низько, що неможливо було розглянути осіб, але з-під них стирчали гострі чи носи, то чи пташині дзьоби. Ступали вони повільно і рівно в ногу один з одним. За ними здалися ще дві вервечки хлопчиків-підлітків, мабуть, пажів. Вони несли на головах чудові золочені розноси з усякою всячиною: прекрасними фруктами, шоколадними цукерками, кремовими тістечками і десертами з різнобарвного морозива, смаженими курчатами і рибою. Іфігенія не знала, як називається половина з цих страв. Але потім її увагу відвернула інше видовище. З відкритих воріт прямо посередині широкої алеї, по боках якої, крім симетричних зелених стріл, тепер розташовувалися шеренги гвардійців, Червоних радників і пажів,
   Одяг їх виблискувала золотом, сріблом і розшита була дорогоцінним камінням. Одна з них була з абсолютно білим волоссям. Інша - з абсолютно чорними. Іфігенія тут же вирішила, що дівчата ці, напевно, якісь принцеси. Але потім вона помітила, що рухаються принцеси так обережно і повільно, немов пристосовуватися кожен свій маленький крок одна з одною. При кожному кроці голови їх дивно поверталися, а на обличчях з'являлося моментальне хворобливе вираження, яке, втім, вони тут же намагалися прикрити посмішками. Принцеси зробили почесне коло по майданчику перед замком. І в цей момент Іфігенія змогла зрозуміти, від чого вони так болісно кривилися при кожному кроці: чорні і білі волосся обох принцес ззаду були переплетені в одну чорно-білу виту товсту косу. Коса повзла по землі за принцесами, звиваючись, як жива, немов це була не коса з волосся, а справжня змія. Це видовище заворожувало.
  Принцеси зупинилися. Гвардійці витягнулися, Червоні важливо клюнули пташиними носами, пажі широко посміхнулися. Барабанний дріб, на мить взревев, обірвалася раптово і зависла тиша. Змія продовжувала рухатися, підібравшись до подолу сукні білоголовий, вона не зупинилася, а, звиваючись, стала підніматися з важкої щільної тканини вгору. Добравшись до руки принцеси, що лежить спокійно на фіжмах, і обвилася навколо зап'ястя. Білоголова принцеса навіть оком не повела. А Чорноголова болісно скривилася і повела поглядом в її сторону. Але це було лише мить. Іфігенія продовжувала заворожено спостерігати дивну сцену. 
  Цю напружену тишу можна було помацати, немов скло. І раптом вона розбилася. 
- Що у нас? - запитала Чорноголова принцеса.
  Її різкий голос встромився в свідомість Іфігенії, немов гострий стилет. Дівчина відчула всередині тривогу. І не помилилася. 
- У нас ... Це ... - один з Крисних наблизився до чорноголових й холодно зашепотів їй щось на вухо. По тому, як він час від часу кидав перелякані і насторожені погляди на неї, Ііфгенію, дівчина зрозуміла, що далі мова піде саме про неї, тому, що, мабуть, саме вона і була тією подією, що сколихнула жителів цього світу. 
- Це що? - в свою чергу запитала Білоголова принцеса. 

   Дівчина завмерла. 
  Тоді один із Червоних підняв свою чи то руку, то чи щось інше, що грало все ж роль його кінцівки і показало в сторону Іфігенії.
  Білоголова принцеса, короткозоро примружившись, спробувала розглянути дівчину, але в той же момент пролунав пронизливий верескливий голос чорноголових: 
- Ця здоровило? 
- Взагалі то, це не дуже коректно ... - вимовила Іфігенія, все ж спробувавши стати менше і втягнувши через це голову в плечі. 
  Але Чорноголова явно пропустила зауваження повз вуха. 
- Що ти тут робиш? 
- Е ... я прийшла пошукати відповіді, - ще більше зіщулившись відповіла дівчина А потім все це ... Жінка ... Звезда..Полинь ... Потім ця равлик ... ее ... посмішка ... І Повішений ... Знаєте, він мене добряче налякав. І стіна. А за стіною цей замок. І ви ... ось тепер все ясно. 
- Що ясно? - з явною іронією запитала Білоголова, слухала до цього мовчки, погладжуючи закручений хвостик чорно-білої коси - змії.
- Ясно ... - повторила Іфігенія, розуміючи всередині себе, що насправді нічого не ясно. 
  Принцеси дивилися на неї знизу вгору, але це не заважало їм бути впевненими в собі. Червоні колихалися в такт якимось своїм внутрішнім, нікому, крім їх самих, не чутним мантрам. Гвардійці, витягнувшись у струнку, були на своєму місці. Пажі знемагали під тягарем своїх розносів з їжею і напоями, але посміхалися на всю широчінь білозубих дитячих ротів. І тільки Іфігенія не знала, що їй ясно. 
- Ясно ... Вона ж ясно сказала, що прийшла шукати відповіді, - Білоголова, нарешті, змінила іронію на співчуття і всі зітхнули з полегшенням.
  Коса-змія ворухнула в руці білоголовий, ковзнула вздовж рукава до її ніжної шиї, що потопає в розкішному гофрованому комірі, потім обвилася навколо цієї ніжної білої з тонкою блакитний жилкою, шиї, обвилася один раз, але не зупинилася, а ковзнула далі, до шиї чорноголових . Обвившись навколо шиї другий принцеси, вона, схоже, заспокоївшись, влаштувалася на плечі тієї. Принцеси, мимоволі стягнуті подвійним кільцем, немов двома петлями, обидві зморщилися, як від задухи. Але, схоже було на те, що вони звикли стоїчно зносити все витівки коси-змії. 
  Брови Іфігенії піднялися від здивування. 
- Вам, напевно, важко ..- не витримавши, сказала вона.
  Білоголова трохи повела підборіддям в сторону, немов м'язами шиї намагалася розсунути чорно-біле безцеремонне кільце, але воно стислося ще сильніше, так, що принцеса тихо ахнула, а Чорноголова підняла руку в застережливому жесті. 
- Не роби так. Хіба ти не пам'ятаєш, що було минулого разу? - промовила вона. 
- А хіба не можна ніяк від цього позбутися? - запитала Іфігенія. 
  Цього разу тихо ахнула Чорноголова: 
- Думаєш, ми не намагалися? Тільки гірше ставало.
- А, може, розрубати цей гордіїв вузол одним махом? - запитала Іфігенія, сама дивуючись своїй сміливості, бо раніше їй і в голову не прийшло б втручатися в справи, які не стосуються особисто її. А тут справа була явно не рівня її компетенції. Іфігенія в думках посміхнулася: Аня, її колега, іноді сміялася над цією дивною звичкою Іфігенії «не лізти не в свою справу». 
- А цей Гордій був знавцем, що стосується створення нестерпно складний сітуацій.- почула Ііфгенія за спиною знайомий голос. 
  Вона обернулася на звуки голосу і побачила, що не помилилася. Ще раз подумки посміхнулася. Позаду неї стояв чоловік зі скелі. Він посміхався, хоча трохи сумно. 
- Махнути, що не дивлячись ... 
  Іфігенія сказала це дуже тихо. Але все почули. Мабуть, це нікого не влаштувало.
  «Ну, не можна ж намагатися догодити всім, - промайнуло в її голові, - потрібно просто допомогти дівчатам.» 
- О, це не прості дівчата, тут не можна махнути, не дивлячись. 
  Другий голос теж був знайомий: Повішений гойдався на своїй шибениці, все так же мирно посміхаючись. 
- Це наші сестриці Урсула і Ванда. Ми всі кличемо їх-У-Ве. Майже з самого народження сестер зв'язали, сплівши їм загальну косу. З тих пір вони так і живуть. Разом ходять. Разом їдять. Разом ... Так, в загальному, вони змушені все робити разом. 
- Але їм, напевно, просто нестерпно так жити. 
- Напевно. Але кого це хвилює?
  У цей момент чорно-біле кільце розтиснути, принцеси зітхнули з полегшенням. Коса-змія блискавично зсковзнувши по шовку суконь, виявилася біля ніг Іфігенії. Дівчина чекала, що буде далі. Урсула і Ванда, обидві симетрично склавши руки в замок на грудях, уважно оглядали гостю. 
- Ну, ти занадто потворна для нашого світу. Навіщо ти прийшла? - безцеремонно поцікавилася Чорноголова. 
- Це Урсула. Вона ще нічого, з нею можна мати справу. Але все одно будь осторожнее.- шепнув на вухо дівчині Людина зі скелі.
  Іфігенія не знала, що сказати. Ніхто ніколи їй такого не говорив. Там, в її світі, вона була звичайною, може, навіженої, може, надміру імпульсивної і спонтанної, може, несерйозною, легковажною, але потворною її ніхто не рахував. А тут були, мабуть, зовсім інші критерії, які були їй незрозумілі, які їй ніхто не пояснив. 
- Ти не схожа на нас! - різко вставила, немов бичем клацнула, Ванда. 
«А, ну тепер все стає зрозуміло: не схожа на них. Хоча, знайти кого-небудь другого, схожого на них було б, справді, складно ». Вона знову подумки посміхнулася, але промовчала. 
- Розумниця - дівчинка, - прошепотів поруч Людина зі скелі. - У нашому світі краще більше мовчати.
  У той же момент пролунав дивний гуркіт: звідкись раптово викотилося незвичайне шкандибає, але все-таки, колесо. Воно стрімко увірвалося в гущу товпляться персонажів. Червоні витягли шиї на трубний глас цього пришестя, пажі мало не покидали свої розкішні розноси, коса-змія нечутно ковзнула по траві і сховалася в складках суконь принцес. Повішений скривився, немов від кислого. Людина зі скелі поперхнувся, як від гіркого. Це була Равлик. Палеозойська скам'янілість її раковини, нарешті, зупинилася серед натовпу. Потім з'явилася студеністо- пориста маса з ворушаться вусиками. Іфігенія з досадою знизала плечима: сцена ставала затягнутою.
  Потрібно було її розтягнути. Незрозуміло, куди і як. Дівчина переминається з ноги на ногу. В її голові спалахнула якась потрібна думка, але навколишній абсурд тут же знову увірвався в її свідомість, і потрібна спалах, тривожно кліпнувши, згасла. 
   Принцеси, користуючись тим, що коса-змія послабила контроль, перелякана ефектною появою колеса палеозойського виду, намагалися послабити її хватку і розійтися хоч трохи в сторони. На якийсь момент їм це майже вдалося. У погляді Урсули промайнуло торжество, але в наступну хвилину та схаменулася і знову стягнула сестер разом. Ванда тихо охнула. Повішений поруч з Іфігенія теж глибоко зітхнув.  
  Улітку посміхнулася беззубим ротом. У цей момент коса-змія з шовково-парчевій шелестячої глибини рвонула в напрямку цього усміхненого істоти, мабуть, чи то з наміром спробувати це на смак, чи то від радості, але через це різкого руху принцеси раптом впали, немов підкошені прямо посередині цієї важливої ​​і пафосною церемонії. Боляче стукнувшись лобами, принцеси безпорадно заборсався в срібно-золотому гофрованому купі шовку і парчі. Червоні голосно ахнули, пажі з гуркотом впустили все таки свої розноси, золоті, червоні, помаранчеві, сині та зелені фрукти, пудинги і напої розлетілися, покотилися і розплескати в різні боки. Гвардійці разом ухнуло алебардами і встали в бойову стійку. Повішений реготав, Людина зі скелі плакав. Равлик, зібравши всю свою масу в посмішку, хиталася разом зі своєю страхітливою палеозойської раковиною. Коса-змія норовила застромитися своїм кінчиком, немов жалом, в Равлика-посмішку. Іфігенія подумала, що починає сходити з розуму.
   «Як я сюди потрапила? І взагалі, мені це все щось нагадує ... »І в цю мить погасла було потрібна думка знову засяяла, немов яскрава зірка, висвітлюючи залишки її розуму в потрібний момент:« Та це ж просто карти. Колода карт Таро! »
   Вона почула шепіт під своїм вухом: «Біжи, дівчинка!» Це був Повішений. Вона зробив крок назад, але спіткнулася об якийсь високий бордюр, впала і відчула, як під лівою ногою розтікається якась мокра калюжа. Вона швидко схопилася на ноги, стала обтрушувати плаття, побачила гостро і різко пахне зелену калюжку і здивувалася, але потім згадала: Жінка і Зірку, отрута і ліки. Котрий же з двох бульбашок розбився: отрута або ліки, вона не знала, але тепер раптово почула шепіт під другим вухом: «Біжи, дівчинка!» Це був Людина зі Скелі. Вона зрозуміла, що в третій раз просити себе не змусить.
  Принцеси не могли піднятися, борсаючись у сукнях, задерши вгору ноги в прекрасних туфельках з криваво-червоною підошвою. Червоні гойдалися, вже голосно завиваючи свої мантри дикими голосами. Палеозойська раковина знову почала обертати своїми спіралями. Пролунав ще більш приголомшливий гуркіт. 
  «Так це ж будильник ...» - докинув в свідомості Ііфгеніі. Останнє, що вона побачила, була коса-змія, дістатися, нарешті, до заповітної Равлики-посмішки. 

  Вранці Іфігенія відкрила очі. Прямо над нею на шафі сидів Брахма і спокійно дивився на господиню. 
- Знаєш, а звідси зверху ти схожа на Медузи Горгони, - єхидно промовив кіт, і вставши на чотири лапи, звалився всій своїй сірій тушею з шафи на лежачу дівчину, - всі ці порозлягалися кучеряве руде локони навколо твого обличчя ...
  Іфігенія обурено намагалася скинути кота на підлогу, що, втім, їй майже вдалося, але нахаба знову скочив на ліжко, і спробував хапнути її за палець. 
   Дівчина сіла на ліжку. Поправила з'їхала з плеча лямку, штовхнула ногою Брахму. Той ображено позіхнув, демонстративно блиснувши гострими білими іклами. 
- Ага, злякалася. Прямо тігр- мигр ... мигр..мигр ... Дивно, у мене зараз таке відчуття, що все це вже було ... 
- Було. Щоранку одне і те ж: я хочу їсти! Давай піднімайся! Будильник вже кілька разів продзвонив. Заснула вчора прямо над картами. 
- Так, знаєш, мені приснився дивний сон. Там таке було, що так одразу й не пригадаєш: Жінка, зірка, Повішений і Равлик, Принцеси Урсула і Ванда ...
  Іфігенія говорила і говорила, але раптом її погляд зустрівся з іронічним поглядом кота. Вона обірвала свою промову на півслові і, сердито схопившись з ліжка, побігла в кухню ставити чайник. Та ж вівсянка ...- дівчина зітхнула. 
- Стоп! Та ж? - Іфігенія похитала головою, локони симетрично підстрибнули. 
- Кіт! 
Брахма, який пішов на момент в себе, здригнувся від несподіваного окрику, подивився на Ифигению докірливо, а потім, важко зістрибнувши на підлогу, хотів було піти з кухні, але дівчина його попередила: 
- Кот! Все це вже правда було: я вже прокидалася ось так, ти сказав, що я схожа на Медузи Горгони. Потім я шукала знаки і нічого не знайшла. Потім Інна Сергіївна. Я пам'ятаю ... 
Вона розгублено дивилася на Брахму. Він знову посміхався, але вже не іронічно, а сумно.
- Я знаю ... 
- Поясни тепер мені! 
Але кіт, мотнувши головою з вусами, мовчки вийшов з кухні, пошлепал по коридору. Уже з кімнати долинуло: 
- Ти на роботу запізнишся! 
Через пару десятків хвилин Ііфгенія вилетіла, грюкнувши вхідними дверима. Кот несхвально похитав головою. 

   Наскільки геніальні ідеї можуть виявитися невдалими, зміг би розповісти хіба що Опенгеймер. Такий же невдалої вийшла ідея Макарона з колажами.
   Він дійсно притягнув купу вирізок з глянцевих журналів і великий білий аркуш. Разом вони створили чудовий чудовий яскравий і барвистий колаж, з безлічі фотографій, на яких всілякі глянцеві кішечки глянцево і довірливо тулилися до глянцевим котиків на тлі екзотичних островів або ідеально затишних будиночків з білими заборчиками і рожевими кущами. Це був той прекрасний світ, в який мріяли потрапити всі кішечки: в цьому був Макаронів переконаний на всі сто. Пес впевнено і безапеляційно кивнув кудлатою мордою з чорним носом на запитальний погляд Брахми. Кот з сумнівом дивився на пестро- глянсовий плакат, через пару хвилин у нього зарябило в очах і навернулися сльози. Але Макаронів знову кивнув, на цей раз дуже рішуче. І Брахма відкинув усі сумніви.
   Наступної свою появу у дворі Брахма був озброєний значним згортком.
         Лілі з'явилася через дерева. Її різнокольорові очі втупилися на Брахму, і він тут же втратив весь свій запас куражу. Сидів, смикаючи кінчиком сірого хвоста, просто тонув в її прекрасному алогічному погляді, здатному кого завгодно вивести з себе. Лілі здивовано і здивовано споглядала згорток, мило підібгавши ліву лапку. Ця лапка так розчулила Брахму, що він начисто забув, для чого взагалі сидить тут посередині двору з величезною білою трубою біля ніг, але потім, схаменувшись, згадав про свою мету. Обережно, щоб незрозумілим шурхотом НЕ сполохати боязку Лілі, він, нарешті, розгорнув колаж, повернув до неї. Його серце тріпотіло від хвилювання: вже тепер то вона все зрозуміє! Вона буде вражена, вона затремтить від щастя і зніяковіти, вона чудово розхвилюється, може бути, поцілує його - о! - поки тільки в щічку. На більше він не розраховує.
  Через величини чистого аркуша йому, на жаль, не було видно ні саму Лілі, ні її реакцію. Але те, що з того боку листа не відбувається нічого взагалі, Брахма швидше відчув якимось шостим почуттям. Він обережно виглянув з-за краю листа. Але Лілі там не виявилося. Лише за дальнім кутом будинку майнув тонкий кінчик її білого хвостика. Брахма був збентежений. Він сидів, задумливим сірим боввана підносячись над глянцевим пишністю екзотичних островів і загадкових бнссмисленно яскравих садових скульптур. Глянцеві котики і кішечки, мружачись під пальмами і садовими парасольками, немов знущалися над бідолахою. 
  З'явився Макаронів, що сидів до цього моменту в засідці, мабуть, теж був збентежений, але не подавав виду. З видом знавця він вимовив: 
- Вона просто голову втратила.
  Брахма з сумнівом підняв погляд на Макарона, але той був непохитний: 
- Точно тобі кажу. Я знаю жінок. Їх «ні» це «так». Вір мені. 
  Звідкись зверху на них впав зелений волоський горіх. Брахма ухилився, а ось макарони горіх влучив прямо в ніс. Пес тряс головою і спантеличено оглядав гілки над головою. Але побачити хулігана їм не вдалося. 
  Кот мало не плакав. На цей раз його відчай було німим. Без заламування лап, сліз і криків. Брахма просто знітився. Макаронів не знав, як втішати одного.
  Звідти, із засідки, йому було видно те, чого зовсім не бачив Брахма: вираз на морді Лілі побачивши їх спільного творіння, яким Макаронів в душі дуже пишався. І побачене макарони не сподобалося. Десь в глибині душі він визнав поразку. Але визнаватися в цьому коту не став, вирішив почекати, довірившись інтуїції на випадок, якщо його раптово все ж відвідає ще одна геніальна думка. Макаронів задумливо чухав бородатий підборіддя задньою лапою, а мовчазний кіт геть відправився додому.


   Брахма добре пам'ятав той вечір. Додому він відправився не відразу. Безшумно ковзнув в прохолодні сутінки під'їзду, піднявся на свій поверх і скукожілся під дверима. Чекати Ііфгенію. Про себе Брахма весь час повторював: «Все пропало ...» У такому стані і застав його Макаронів, який, звичайно, пробрався слідом за котом. Пес обтрушуючись, м'яко ступаючи на лапах, що було йому, загалом, не властиво, підібрався до кота, сів поруч. І вони стали говорити.
  Вірніше, говорити почав Макаронів. А потім Брахма став відповідати на його питання, втягнувся в цю розмову, і ця розмова залишився в пам'яті кота одним з небагатьох розмов, які зазвичай запам'ятовуєш на все життя, не порожній собі розмовонька, про які відразу забуваєш, немає, а справжній якийсь , такий, може, на все життя буває один. Вони говорили про зірок і росах на ранкових травах, про запах хліба і меду, про кораблях, які пробираються по Чумацькому Шляху, про любов і віру, вічне і минуще, вони сміялися і плакали, раділи і засмучувалися, вони мовчали. Про все на світі. І їм було добре разом.
  Зараз, сидячи на підвіконні, Брахма глибоко зітхнув: «Ну, де ти тепер, аміго? Що ж ти мене так безславно покинув? Хоч і є у мене Іфігенія, любить мене, але у неї своє життя, свій шлях. »Брахма розумів, що такого друга, як Макаронів, у нього вже ніколи не буде. Знову зітхнув. 

  Нарешті, почув, як грюкнули вхідні двері. Іфігенія. Потім кіт почув, як дівчина пройшла відразу в кімнату. Потім настала тиша. Брахма трохи почекав. Але хвилина йшла за хвилиною. Тиша нічим не порушувалася. Кіт був трохи спантеличений і ображений: дівчина знає, що він голодний, що нікому, крім неї, тут подбати про нього, але замість того, щоб поспішати в кухню, вона залишилася в кімнаті, схоже, забувши про нього. Брахма рішуче стрибнув з підвіконня і відправився дізнатися, в чому, власне, справа.
  У погляді кота, коли він з'явився в кімнаті, можна було прочитати цілу гаму найрізноманітніших почуттів: від гніву до подиву. Він відкрив рот, щоб вимовити красномовну тираду з приводу байдужості і безвідповідальної поведінки господині. Він приготувався трохи згустити фарби і напустити туману, поплакати, якщо буде потрібно, але замість цього застиг у німому здивуванні: Іфігенія, зручно вмостившись у його улюбленому кріслі, сховавшись м'яким його улюбленим пледом, читала книгу Джека Лондона «Біле ікло». Читала, видимо, так захоплено, забувши про все на світі, що кіт тут же зрозумів: з'ясовувати стосунки з дівчиною просто втрачає сенс. Брахма видерся на руки Іфігенії, колупнув подушкою лапи по руці господині і попросив її читати вголос.  


   Осінь повільно змінювали м'які теплі грудневі дні. Іфігенія захоплено поринула в читання. Ковтала одну книгу за іншою. Кіт був задоволений. З її погляду зникло то трохи перелякане вираження розгубленості і безпорадності, замість нього стало з'являтися вдумливість і впевненість. Іфігенія перестала сліпо довіряти тому, що підсовує їй світ, вона почала аналізувати і робити висновки. Думати. Схоже, його місія починає знаходити свої риси. 
   

  Брахма згадав, що макарони все-таки прийшла в голову ще одна геніальна думка.
  Одного вечора Брахма сидів на підвіконні. Він не зводив очей з білосніжною своєї мрії-Лілі, яка загадкової єгипетської статуеткою застигла перед своїм коханим вікном. Що вона там знайшла? Що вона там бачила? До неї, мабуть, там теж звикли, посміхалися їй. Брахмі цього видно не було, але він знав, що Лілі неможливо не полюбити. 
  Брахма дивився на неї, не відриваючись, вона дивилася у вікно, теж не відриваючись. Чи не на нього. Кот глибоко зітхнув.
  І раптом його увагу привернув Макаронів: пес бігав по двору дивними колами, потім підняв голову до вікна Брахми, енергійно захитав кудлатою головою і залився дзвінким гавкотом. Кот звісив голову з другого поверху і неодмінно втупився на Макарона. Той, з острахом оглядаючись на Лілі, ще швидше затряс головою. Брудні патли утворили навколо його голови щось на зразок смерчу з шаленою доцентровою силою. Очі Брахми округлилися, але потім пес зашипів: виходь. 
- Не можу, - відповів кіт. - Я ж закритий в квартирі. 
  Це на мить протверезило Макарона. Пес застиг, намагаючись подумки усвідомити проблему.  
- Стрибай, - знову зашипів він.
  Брахма спантеличено насупився, але про всяк випадок став оглядатися на предмет підручного засобу спуску. Нічого не було. Макаронів продовжував свої енергійні загадкові маніпуляції, що мають на меті змусити кота спуститися з підвіконня. Лілі, нічого не помічаючи, продовжувала споглядати службовців офісу. Брахма метався біля вікна. Шерсть на його загривку стирчала, він готовий вже був стрибнути прямо так, ризикуючи розбитися об асфальт. Але раптово його увагу привернула гілка найближчого дерева. Найближчого - це було занадто голосно сказано, дерево знаходилося в декількох метрах від вікна, але одна з товстих гілок його, здавалося, нависала над землею зовсім неподалік. Брахма вирішив, що зможе до неї долетіти в стрибку. Макаронів продовжував відчайдушно бігати по двору і заливатися гавкотом. Кот присів, пританцьовуючи на задніх лапах, пристосовуючись тіло до майбутнього блискучому польоту над безоднею двору, погляд його горів зловісним зеленим вогнем, холодним, але відчайдушним: зараз або ніколи. У мріях він побачив себе прекрасним граціозним леопардом, який виблискуючи на сонці пишнотою своїх м'язів, перекочується під плямистим хутром, спружинила на ту гілку. Лілі це побачить, вона оцінить його сміливість і грацію, гармонію його тіла, що в поєднанні з духом створює чудову комбінацію і становить непоганий варіант для створення міцного котячого тандему. Коли кіт відірвався від комфортного рідного підвіконня і відчув себе в повітрі, він зрозумів, чому коти не літають, як птахи. У котів не було крил, а тіло виявилося таким важким, що Брахма отримав можливість експериментальним шляхом відразу ж довести закон всесвітнього тяжіння. Відчаю і енергії його не вистачило на ті кілька метрів, які він розраховував подолати з блискучим витонченістю. Кот зрозумів, що він далеко не дикий граціозний леопард, він гепнувся на подушечки чотирьох лап, і удар був настільки відчутним, що Брахма стояв приголомшений, мотав головою, намагаючись вгамувати гул у вухах. Сусідки голосно охнули. Лілі обернулася і побачила його в такому скромному вигляді, що мимоволі на її тонкої морді утворилася, як здалося Брахме у момент його неслави, абсолютно знущальна усмішка. Макаронів, нарешті, перестав безцільно мотатися по двору, зупинився і підійшов до кота. В його погляді відчувалося співчуття. що Брахма стояв приголомшений, мотав головою, намагаючись вгамувати гул у вухах. Сусідки голосно охнули. Лілі обернулася і побачила його в такому скромному вигляді, що мимоволі на її тонкої морді утворилася, як здалося Брахме у момент його неслави, абсолютно знущальна усмішка. Макаронів, нарешті, перестав безцільно мотатися по двору, зупинився і підійшов до кота. В його погляді відчувалося співчуття. що Брахма стояв приголомшений, мотав головою, намагаючись вгамувати гул у вухах. Сусідки голосно охнули. Лілі обернулася і побачила його в такому скромному вигляді, що мимоволі на її тонкої морді утворилася, як здалося Брахме у момент його неслави, абсолютно знущальна усмішка. Макаронів, нарешті, перестав безцільно мотатися по двору, зупинився і підійшов до кота. В його погляді відчувалося співчуття.  
Брахма побачив, як беззвучно ворушаться губи Макарона, слів він розчути не міг, але прочитав по губах: 

- Ну, що ж ти так, аміго? - пробурмотів він. - Ти що сказати не міг, що ти не вийдеш? 
   - Я ж казав, а ти все одно заливався, як божевільний. 
- Хто? Я? Так ... ні ... - Макаронів белькотів щось незрозуміле. 
   Лілі, яка спостерігала цю сцену з бридливим виразом потривожений єгипетської цариці, пересмикнула плечиком і знову мовчки відвернулася до вікна.  
  Макаронів хитнув головою кудись в напрямку гаражів, кіт, повільно, але все ж приходить до тями, побрів слідом за псом. До нього повернувся слух і здатність сприймати цей світ. 
  Очі Макарона горіли переможним вогнем, він трясся від збудження і переповнювали його емоцій: 
- Є! Еврика!
- Що? - ще не зовсім відійшов від удару Брахма був налаштований похмуро. 
- Геніальна ідея! 
  Макаронів обертав очима, виблискуючи білками. Кіт не міг зловити його погляд в фокус, вичікувально спостерігаючи за одним.  
- Ти можеш, нарешті, пояснити, в чому, власне, справа? Навіщо я стрибнув вниз і гепнувся об асфальт? Добре, що природа передбачила такий кульбіт і нагородила котів м'якими подушками на лапах. А щось не зібрати б мені кісток, - все ще похмуро прорік Брахма. 
- Це того коштувало, повір мені, аміго! Ти зараз будеш вражений. 
  Брахма сіл, акуратно загорнув себе хвостом. У вухах ще трохи дзвеніло, нервова напруга не відпускало, але він приготувався вразити.
Макаронів спочатку від надміру почуттів несподівано залився радісним гавкотом, але потім, побачивши все ще похмурий погляд одного, замовк, сів, висунув язика, з якого тут же закапала слина. 
- Ну, кажи вже, що там ... - процідив Брахма крізь зціплені зуби. 
- Пі! Кап! - саме з такою пунктуацією вигукнув Макаронів і переможно, який готується прийняти на голову лавровий вінок, втупився на кота. 
- Що? - очі Брахми округлилися. 
- Я все забуваю, який ти невіглас, - невдоволено буркнув Макаронів з посмішкою. 
- Ну, знаєш, - образився кіт, - ти пам'ятай, з ким маєш справу. Я все-таки говорить кіт. Таких, як я, вдень з вогнем .., чи знаєш. - Брахма приосанился і подивився на Макарона дещо зверхньо.
- Ага, ну да ... Прости, забув, - добродушно і лукаво пересмикнув пес. - Ти у нас унікальний кіт ... 
- Ага, і не треба іронізувати ... 
- Ну, твоя самооцінка, я дивлюся, не постраждала. Це добре. Для фрейм ... 
  Макаронів задумливо, немов прицінюючись, немов бачачи його вперше, придивлявся до Брахмі. 
- Для чого? Що це ти мене оглядаєш? - кіт хотів ще раз образитися, але у нього не вийшло. 
- Будемо творити з тебе мачо з позитивним фреймом, - вагомо прорік Макаронів. 
- Ти на мене, аміго, ну ругайся, а то, знаєш, я тільки на вигляд такий пухнастий ... - насупився Брахма ще сільнее.- Якщо треба буде, то постояти за себе зумію. 
- Та ти почекай, спочатку вислухай ... 
  Це прозвучало резонно, і Брахма уважно дивився на Макарона.
- Розумієш, бро, мене ось просто осінило. Колись в одному журналі я прочитав про пікап. 
- Все ще не розумію. - міжбрівна зморшка кота поглибилася ще сильніше. 
- Слухай і мовчи ... Пікап - це мистецтво спокушання! - ці слова Макаронів вимовив настільки урочисто, що Брахма відразу зрозумів, наскільки прекрасна це була ідея. Сумне вираз на його морді змінилося зацікавленим, а пес, тим часом, продовжував, не зупиняючись: 
- Виявляється, не у одного тебе такі страшні проблеми з жінками. 
- Да ти що? - співчутливо відгукнувся кіт. 
- Так друг. Ця проблема глобальна. - Макаронів переконливо трусонув брудної чубчиком. 
  Брахма невдоволено поморщився, але продовжував уважно чекати.
- Знаєш, аміго, пікап - це приголомшлива штука, - збуджено заторохтів пес. Це справжнє диво ... Магія ... 
  Макаронів закотив очі від захвату. Брахма знову насупився: 
- Ти знаєш, як я ставлюся до магії ... Магія, чаклунство - це все не моє. Не люблю я цього. 
- Знаю знаю. Але ти почекай кип'ятити: це диво тобі під силу.  
- Який з мене чарівник? Сам подумай. Я просто сірий кіт. Може, трохи говорить. Але це, насправді, нікому не цікаво. Балаканина не таке вже гідність, якщо вже говорити відверто. 
- Чарівник. Звичайно, чарівник. Справжній волхв. - Макаронів посміхнувся. 
- Мені б тільки з Лілі познакоміться.- кіт зітхнув, - але якщо це так складно, то, може, і не потрібно.  
- Чи не здавайся, аміго, - пес посміхнувся так широко і щиро, що у Брахми мимоволі піднявся настрій. 
 - І що це за спосіб такий чарівний? - вже з посмішкою запитав кіт. 
Це і був початок кінця. 

  Тепер, сидячи на своєму підвіконні, Брахма був сумний, і печаль ця іноді починала переливати через край.  
   Тепер, коли він точно знав, що Лілі більше немає, він згадував кожну мить про неї. Згадував приречено і гірко, проклинаючи в душі своє легкодумство і боягузтво. Але тоді, того літа, все вийшло саме так, і тепер нічого не можна було вже зробити.
  Минулої зими її розірвали собаки. Голодні, злі собаки. Цю фразу від прочитав по губах сусідок, дивлячись на них через своє вікно. Одна з них була вчителькою, жила з донькою років десяти. Він знав, що дівчинка обожнює Лілі. І ця вчителька - їх квартира була під ними - теж любить його Лілі. Вони часто сміялися і спостерігали за нею, сидить навпроти офісного вікна. Тоді, зимовим днем, дві сусідки просто зупинилися поговорити, щоб потім розійтися по своїх справах. Одна інший сказала: ви знаєте, що нашу білу кішечку розірвали сьогодні вночі собаки. Вчителька охнула і очі її потемніли, а потім вона приклала пальця до губ. Вона не хотіла, щоб дочка почула цю новину. Дівчинка просто бродила по двору, чи не зацікавившись розмовою дорослих. Жінки продовжували говорити тихо між собою, але Брахме вже не потрібні були звуки. Він їх не чув. Для нього світ розпався на фрагменти: ось губи, немов в уповільненому кадрі, беззвучно вимовляють окремі слова: собаки ... розірвали ..., ось дівчинка застигла в окремому обірваному кадрі, піднявши голову до клаптика сірого неба, ось через двір змійкою ковзнув шелестить сухий купу потемнілих листя , ось сойка різко зірвалася з гілки, а гілка ще довго вібрувала на зимовому вітрі. Але Брахма знав, що світ помер. Як і його душа.
  Його пухнасте котяче хвостате тіло за інерцією продовжувало сидіти на підвіконні, його серце продовжувало битися, його легені продовжували перекачувати повітря, кров текла по жилах, несучи кисень до тканин і клітини його здорового і сильного організму, але сенсу в усьому цьому він вже не усвідомлював. Що йому тепер з усім цим робити? 
   Макарона не було. Ще восени він пішов кудись і більше не повернувся. Іфігінія була просто людиною, з працею пробиралася вона крізь свої заплутані життєві нетрі невігластва, помилок, помилок, просіюючи крізь себе величезний божевільний світ, вона вишукувала в ньому рідкісні крупиці розумного, доброго і вічного, для того, щоб посіяти в своїй душі. Вона не зможе йому допомогти. Він повинен був переварити це сам. На самоті.
   Грюкнули двері. Брахма здригнувся. Дівчина увірвалася на кухню, несучи з вулиці запахи вогкості, міста, з її пальто ще стікав шум доріг і громадського транспорту. Погляд вже не скакав шалено, але став чіпким і уважним. Вона заговорила: 
- Привіт, котик, як ти тут без мене? Нудьгував? 
- Звичайно, - повільно вимовив Брахма. У його душі поступово згасали образи Макарона і Лілі, і голос Іфігенії повертав його в реальний світ. 
- Як ти живеш тут без мене? 
- Як? Так: сиджу на підвіконні, дивлюся на цей світ, іноді п'ю чай. 
  Брахма знову нестерпно іронічно посміхався однією стороною рота. Вуса його досить топорщілісь. 
- Знаєш, сьогодні, нарешті, все стало ясно. 
- Ти про що? - запитав кіт глухо через пакет, в який заліз головою.
- Я про Антона Михайловича. 
- Так? І що стало ясно? - Брахма виліз з пакета, зацікавлено втупився на господиню. 
- Ясно остаточно те, що йому подобається Аня, - Іфігенія посміхнулася. - Сьогодні я це зрозуміла. 
- Як? 
- Ми знову обідали втрьох. Він був сама люб'язність: компліменти, анекдоти, цікаві історії. Вона весь час заливалася сміхом. 
- Пікап, - тихо буркнув кіт. 
- Що? 
- Нічого. Продовжуй, що там? 
- Я не брала участі в ситуації, просто сиділа і спостерігала. 
- І які ж результати спостережень? - хитро запитав Брахма.
- Він просто не зводив очей з її обличчя. Він повністю поглинений її губами, жестами, рухами, він стежить навіть за тим, як вона поправляє волосся. навіть як відкушує тістечко або кладе ложку з салатом в рот. 
  Брахма уважно стежив за виразом на обличчі дівчини: 
- Тебе це не зачіпає? 
- Що? Що він вибрав не мене? Ні. Я думаю, що так і повинно бути. Якщо він закохався, то це прекрасно. 
   Брахма задоволено кивнув головою. 
- Твоя реакція мені подобається. 
- Зате я була сьогодні в тому книгарні. 
   При цьому спогаді у дівчини на губах з'явилася тепла усмішка, а на щоках заграли веселі ніжні ямочки. Брахма задумливо промовчав, але всередині себе теж посміхнувся.
- Я купила ще пару книг. Ігор дуже приємний молодий чоловік. 
- Ви вже познайомилися? 

   Вона увірвалася в магазин, рвонувши на себе двері, а за нею увійшли вогкість і звуки міста. У магазині ж було спокійно, відчувалося початок свята: над дверима, на книжкових полицях були розвішені гірлянди, на двері хитнувся різдвяний вінок. 
   Той самий хлопець стояв за стійкою, на цей раз перед ним стояла стопка нових книг, він брав по одній і заносив якісь бібліографічні дані в в свій ноутбук.
  На дівчину він очей не підняв. Іфігенія потопталися на місці, але потім, розсудивши, що нерозумно було очікувати, що він її взагалі запам'ятав, зробила крок в сторону стелажів. Вона, в загальному, зайшла, щоб вибрати книгу. Довго бродила серед полиць з барвистими корінцями, іноді брала в руки якусь книжку, вертіла в руках, читала анотацію, ставила на місце. Нарешті, вибравши дві книги з класики, вона попрямувала в касі. Молода людина підняв на неї погляд, Іфігенія простягла йому вибрані книги. Він посміхнувся, але нічого не сказав. Провів штрих кодом над сканером, став щось набирати на клавіатурі. Іфігенія мовчки спостерігала за процесом, думаючи про те, що він, напевно забув смішну дівчину з читаючою котом, хіба мало у нього клієнтів, всіх не запам'ятаєш. 
- Що ж Ваш кіт, прочитав книгу? - пролунав у тиші спокійний приємний голос.
Іфігенія стрепенулася і посміхнулася при цих словах. В душі спалахнула радість чомусь, і засяяла, немов маленьке тепле сонце. Але вона стримано посміхнулася у відповідь: 
- Так, дочитали днями. Разом з котом. Я раніше книги теж майже не читала. Але тепер буду. 
- А ось це правильно, - він, нарешті, підняв голову від сканера і ноутбука і уважно подивився дівчині в очі. - У книгах всі відповіді. 
При цих словах Іфігенія посміхатися перестала, але він уже знову нахилився до клавіатури. Вхідні двері грюкнули, увійшли нові клієнти: приємна літня пара, вони голосно привіталися і пішли бродити між стелажами. 
- Книги - це ліки. 
При цих словах Іфігенія здригнулася, але не від переляку, а від спогаду про свій сон.
- Ліки? - повільно перепитала дівчина. 
- Ліки від дурості і невігластва, від відчаю і душевних криз. Хороша книга завжди зцілює. 
Він простягнув їй книги. Вона взяла. 
- Ліки, - вона чомусь повторила це слово. 
- Саме, - з наголосом промовив молодий чоловік.- Так що обов'язково приходьте до нас знову. 
- Прийду обов'язково, - з посмішкою відповіла Іфігенія. Цього разу вона розгорнулася, щоб йти, нарешті, додому, і вже за спиною почула: 
- Мене Ігор звуть. І, до речі, чи не можна познайомитися з вашим чудовим читає котом? - запитав він одночасно зі збентеженою і чарівною посмішкою. 
Іфігенія від душі розсміялася, уявивши собі реакцію Брахми, коли він почує, що хтось хоче з ним познайомитися.
- Думаю, що він здивуватися, але буде не проти. 
Вона вискочила з магазину і побігла на зупинку.  

    Зараз, розповідаючи Брахме про магазин і Ігоря, вона відчувала почуття щастя і передчуття чогось нового в її житті. Життя - непередбачуваний і цікавий процес; вона подобався їй все більше, не злічити її загадок і поворотів, але це і наповнює її змістом. Брахма посміхався крізь вуса. Його місія була близька до завершення, він це відчував. 

  Перед Новим роком і Різдвом вони з Іфігенія нарядили ялинку. Оглядаючи чудову зелену красуню, прикрашену різноколірними кулями і золотистим дощем, дівчина строго глянула на кота. Брахма сидів у кріслі і лукаво поглядав на те, що відбувається. Іфігенія повернулася до нього: 
- Навіть не мрій про ялинку. Ти не станеш по ній лазити.
- Ну, не знаю ... Вона така гарна: м'яка і пухнаста. На гілках напевно, так зручно лежати. 
  Брахма став потягуватися, витягнувши спочатку задник лапи по черзі, потім фартух. Потім став уважно вмиватися з таким виглядом, ніби це було найцікавіше заняття в світі. 
- Не займай ялинку! Вона не для цього! 
- А для чого? 
- Це старовинна традиція. Ялинку придумали для радості і новорічного вошлебства. 
- Магія? 
Іфігенія від душі розреготалася: 
- Біла магія.

  Перед Новим роком у Іфігенії завжди було багато роботи: якісь звіти, діаграми і графіки. Вона проси жива за ними до пізньої ночі, потім втомлено змахнувши з обличчя впала пасмо, лягала спати, а вранці, нашвидку випивши чашку кави або чаю, тікала, голосно грюкнувши дверима, іноді забувши навіть сказати Брахме: «Доброго ранку». Кіт не ображався. З філософським спокоєм він спостерігав за її життям. Ця передноворічна метушня нічим не відрізнялася від минулорічної або позаторішньою. Єдине, що радувало Брахму, це був сяючий, наповнений внутрішньою радістю і сенсом погляд дівчини.
   Вона приходила з роботи втомлена, але задоволена і натхненна, починала викладати з сумки або пакетів продукти, які завбачливо початку запасати для новорічного столу. Брахма уважно супроводжував кард упаковку своїм зеленим поглядом, сподіваючись отримати передноворічний бонус за хорошу поведінку. Але Іфігенія кожен раз строго і попереджувально так на нього дивилася, що не варто навіть меч тать про те, що якусь упаковку Іфігенія відкриє сьогодні спеціально для нього. Розчаровано облізнув вуса, кіт йшов в кімнату, сворачивался клубочком в своєму кріслі і включав улюблений футбольний канал.
   В один з вечорів Іфігенія, загадково посміхаючись, витягла з пакета симпатичною забарвлення згорнутий рулончик. Кот здивовано оглянув рулончик, але коли Іфігенія його розгорнула, він мимоволі зойкнув і округлив очі: рулончик виявився не чим іншим, як чудової краси сукнею якийсь неймовірно цікавою забарвлення. Брахма здивовано відкрив рот: в гардеробі Іфігенії таких речей не було. 
- Плаття, Сукня? - нарешті, повільно запитав кіт. 
- Ну, плаття, - з посмішкою відповіла Іфігенія. 
- Ти й справді сильно змінилася, - схоже було, що кіт не скільки здивований, скільки не знав, що йому далі з усім цим робити. 
- Тобі не подобається? 
- Подобається, просто ти вже не та, - пробурмотів Брахма. - Зовсім інша.
- Все тече, Брахма, - спокійно відповіла Іфігенія.- І змінюється. 


   Тридцять першого грудня Іфігенія відправила кудись прямо з ранку. Брахма залишився сидіти на підвіконні. Він знову мимоволі згадував Лілі і Макарона. 
  Тоді вони Макаронів все ж переконав кота спробувати на Лілі знаменитий пікап. Вербальні способи не підходили, бо для Лілі звуки не підходили. Вони зосередилися на невербальних.
  Одного разу, в один з вечорів, Брахма зважився, він тихенько підійшов до Лілі, за своїм звичаєм сидить на тому ж парапеті, яка дивитиметься крізь вікно в офіс, стрибнув на цей парапет і сіл. Поруч. Ось так просто це виявилося. Він просто сидів спокійно і дихав. Він відчував, як повітря входить в його легені, тече по жилах, відчував як рухається його грудна клітка в такт вдиху - видихам. Він відчував, як б'ється його серце, повільно і твердо вдаряючись зсередини, як кому підступає до горла.
   Макаронів сказав, що потрібно просто дихати з нею в унісон. Брахма погано розумів, що це означає. Макаронів довго йому пояснював. І тепер, сидячи поруч з білосніжною Лілі, своєю білою мрією, яка наповнює його до країв відчуттям ральним і чарівництва, немов це була якась незвідана чи наука, чи то магія. «Біла магія,» - прийшло раптом йому на розум. Він вдихав і видихав, співставляючи свої вдихи-видихи з її, дивився в те вікно, але нічого не бачив, чув повільний розмірений стукіт її серця, слухав її внутрішні діалоги, в яких звучало все невисловлене: сміх і сльози, печаль і радість, спогади і передбачення. Він зрозумів, що він чує, здивувався, і на мить повірив у ту саму, довго заперечується їм самим, магію. Ось воно, те саме ... Це почуття прозріння і щемливої ​​жалості. І єднання з коханою до болю істотою, відчуття близькості і прірви, цієї вічної неповторною екзистенції двох. Він завмер на коротку мить, в його душі розлилася все та ж сонячна калюжа ніжності і теплоти.
  Але в наступний момент вона обернулася. Її очі, завжди захоплювали і виводили його з себе раптом в якусь частку секунди змінилися: з двох різнокольорових неземних озер з чорними ясними щілинами зіниць раптом стали двома нескінченно глибокими, готовими поглинути без залишку його душу, чорними дірами. Вона злякалася і відсахнулась, а потім він встиг побачити, як промайнуло перед його поглядом білої пеленой- вона махнула пухнастим хвостом і різким Пружки подолавши добро метра три, рвонула в підвал, тільки її й бачили. Розгублений Брахма довго ще сидів на парапеті, дивився в офіс на струнких милих дівчат, на їх клієнтів, які весь час змінювалися, на офісні меблі та комп'ютери. І нічого не міг зрозуміти: чому це сталося саме з ним?
  Того разу навіть Макаронів його не став втішати. Вони сиділи під дверима, говорили про літературу, вони знову обговорювали геть усе. І тільки про Лілі вони не говорили вже ніколи. Тільки одного разу того літа, коли їм доводилося здалеку запримітити білий пухнастий витончений силует, держайщійся все так же нестерпно не залежно, Макаронів зітхав і розуміюче дивився на кота, шепотів: 
- У житті все можливо ... Завжди є місце диву. Може, і робити нічого не треба, а коли-небудь в потрібний момент все відбудеться само собою.

Того вечора тридцять першого грудня Іфігенія прийшла пізно. Брахма почув, як грюкнули вхідні двері, він знав, що зараз вона повинна зайнятися вечерею, адже мав прийти Ігор. Він передчував процес приготування різної смакоти і знав, що це завжди чудова можливість поласувати чимось забороненим і не призначеним для кота, хай навіть говорить. Він заплющив очі. Але після того, як проходила хвилина за міну тієї, а Іфігенія не з'являлася на кухні, де він її чекав на своєму незмінному підвіконні, сам пошлепал в коридор. Дівчина стояла все ще в своєму зимовому пальто, навіть не розстебнувши гудзиків. Вона щось тримала на руках, які були зімкнуті, немов лодочка.в тієї човнику -Брахма здивовано округлив очі-копошився якийсь клубочок. Іфігенія посміхнулася, побачивши спантеличену фізіономію Брахми, потім зронила загадкову фразу:
- Тепер тобі доведеться потіснитися і показати себе джентльменом, тому що у нас буде жити дама. 
  Ця фраза нічого не пояснила Брахме, але лише в той момент, коли Іфігенія присівши, випустила з човники той клубочок, що опинилася раптом абсолютно білим кошеням. Ні, кішечкою! 
  Іфігенія продовжувала загадково посміхатися: 
- Знайшла під. нашими дверима. Вона - а по-моєму це саме дівчинка-сиділа і, схоже, чекала мене. 
 Цього разу Іфігенія все-таки розстебнула пальто, повісила його на вішалку, підхопила пакет з останньою партією якихось продуктів, і пішла, нарешті, в кухню. Але Брахма залишився наодинці з несподіваною гостею.
  Вона обережно оглядалася, перебравши тонкими - бо було їй від народження місяці три-чотири, кінчик хвоста її тремтів, але очі дивилися навколо без страху, скоріше з цікавістю. І коли вона, нарешті, подивилася на нього, серце його глухо вдарилося в ребра, а потім забилося сильно-сильно, а розфокусувати душа його готова була рвонути в якісь неймовірні висоти, зустрівшись з дивною різнобарвним поглядом. 
- Лілі? - тільки й зумів пролепетати Брахма. 
Вона подивилася на нього здивовано, але все таки без страху. Вона нікуди не збиралася бігти. 
«Чудо», - майнула несподівана думка. «Магія», - почув він шепіт Макарона звідкись із глибин своєї пам'яті. 

2017-2018.