Біла ластівка

Вони стояли на іншому боці річки. Дружина і дитина. Отець Нікодим одразу впізнав їх і хвиля невимовної туги підкотила до серця. Це були його Одарка і син. До них було не більше п’ятдесяти кроків. Отець Нікодим бачив посмішку дружини, погляд ясних зелених очей. Хустина прикривала не голову, а вузькі плечі як у незаміжньої дівчини і густе довге волосся каштановими хвилями розвівалося теплим вітром. Отець Нікодим не міг навіть крикнути їм. Горло ніби звело судомою і він лише мовчки стояв і сльози текли по його обличчю.
Течія швидко несла темно-зелену воду. Пінисті хвилі шуміли і здіймалися бурунами, схожими на дощові хмари. А поблизу не було ні моста, ні кладки.
Одарка тримала сина за руку. Отець Нікодим усе ніяк не міг розгледіти синового обличчя. Щось ніби заважало йому. Немов вітер розвіював риси. Але священик знав точно, що це його син. Одарка приклала долоню до губ і щось крикнула, але через вітер і шум води отець Нікодим нічого не зміг розібрати. Дружина напевно зрозуміла, що її не чують і потиснувши плечима лише помахала отцю Нікодиму рукою. Вона повернулась до маленького сина і щось сказала йому. У відповідь хлопчик також підняв руку і невпевнено помахав священику.
Саме у цей момент отець Нікодим відчув усім своїм тілом, як щось страшне, невидиме і всеосяжне наближається до нього. Щось таке, що ось-ось змете і його, і дружину, і сина, і навіть річку. Холодний невимовний жах скував його тіло.
Отець Нікодим хотів закричати Одарці і сину, щоб вони якомога швидше тікали кудись, але священик не міг ні поворухнутися, ні кричати. Він тільки дивився.
Дружина посміхалась і махала йому рукою. Здавалось, вона не відчувала страшної небезпеки, що наближалась.
А він не міг нічим їм допомогти, а лише стояв і дивився. З останніх сил, отець Нікодим попробував набрати повітря у легені. Він відкрив зведені судомою вуста і намагався закричати. Але з його вуст вирвався лише тихий стогін.
І від цього стогону отець Нікодим прокинувся.
В кімнаті було темно і тихо. З прочиненого вікна пахло близькою річкою і бузком.
Отець Нікодим повільно сів, торкнувшись холодної підлоги босими ногами. Потім неслухняними руками запалив свічку від лампадки, що ледь жевріла коло ікони Богородиці. Жовтаве світло враз намалювало кордони невеликої кімнати і морок неохоче відступив. А разом з ним відступили і залишки нічного кошмару.
Отець Нікодим торкнувся долонями обличчя - очі і лоб були мокрими. Чи то від нічного поту, чи то від сліз. Подушка також була вологою.
Молодий священик бачив цей сон майже щоночі.
Одарка, його дружина, його єдина любов, померла ще п'ять років тому. Померла через два роки після весілля. Ті два роки були найщасливішими у його житті. Він, молодий священик все дякував Богові у кожній молитві, просив сина і потай боявся свого щастя. Невже це усе йому?!
Ехх... Виходить, що недаремно, зовсім недаремно боявся.
Одарка захворіла якось в один момент. Він прийшов зі служби, а вона лежала у ліжку і лише зморено йому посміхнулась.
Напевно тільки завдяки підтримці Господній він витримав усе те, що було далі. В один момент щасливе життя перетворилося на пекло. Дружина згасала, як в'яне зірвана квітка - повільно, поступово, але безповоротно. А він усе молився кожної ночі, стоячи перед іконами на колінах майже до самого ранку.
Але Господь вирішив інакше.
Бог вибирає найкращих і забирає до себе - отець Нікодим згадував слова свого духівника сивого згорбленого монаха Лаврентія.
Як у ті страшні часи було важко! Отець Нікодим думав, що не витримає такого горя. Але якось витримав. Витримав і жив далі. Спочатку ходив, неначе п'яниця, нічого не розуміючи. Ранком прокидався, застеляв ліжко, вмивався, одягав підрясник і чоботи, йшов на службу, розмовляв з людьми, але зовсім нічого не відчував окрім того горя.
Та з часом і до горя можна звикнути.
Сердечний біль заховався кудись глибоко-глибоко, у якийсь із далеких закутків душі, лишивши по собі лише оці сни.
Людина звикає до усього. І отець Нікодим не був виключенням. Він також звик.
Але прокидався серед ночі з мокрими очима і розкраяним серцем.
Допомагали у біді молодому священику лише молитва і читання книжок, яких отець Нікодим привіз з Києва і Кам'янця майже цілий візок. Вставши з ліжка і обмивши обличчя холодною водою з відра, отець Нікодим спочатку пішов до відчиненого вікна і деякий час вдивлявся у вранішні сутінки. Вікно виходило у садок, що зацвітав білим вишневим і яблуневим цвітом і тепер у нічній темряві здавався вкритим білим снігом.
Отець Нікодим нерухомо стояв і вдивлявся у неясні тіні, ніби намагаючись відшукати там, за вікном, залишки сну. Але там нічого не було. Через деякий час важко зітхнув і став до молитви.
Згодом, помолившись, він дістав з полиці важку Біблію і відкривши Книгу Йова, сів за стіл, поближче до масляного ліхтаря і почав читати.
Вже скоро ласкаве травневе сонце осяяло зелені далекі поля зі сходу. Весело защебетали шпаки, ніби викликаючи новий день.
Отець Нікодим все частіше переставав читати і прислухався до нових ранкових звуків. Ось десь протяжно наче труба, загуділи корови, яких пастухи гонили у поле. Ось заблеяли кози у сусідів. Десь забрехала собака.
Нарешті отець Нікодим відклав книжку і потягнувся. Потім піднявся і пішов до невеликого старовинного буфету. Відімкнув дверцята і дістав по черзі маленький бронзовий млин, перев'язаний мішечок і жерстяну похідну плитку для приготування їжі. Отець Нікодим розклав плитку прямо на обідньому столі, підклав кілька сухих березових гілочок і швидко розпалив невеликий вогонь. Далі розв'язав мішечок і обережно набрав кавових зерен і засипав їх до млина. Потім під'єднав ручку і став обережно крутити. Одразу по кімнаті пішов неповторний аромат свіжої кави. Далі отець Нікодим засипав змелену каву у мідну джезву, залив водою і поставив на вогонь. Вже скоро кава весело зашуміла.
Отець Нікодим вперше спробував каву ще коли вчився у академії. А познайомив його з цим дивним напоєм викладач грецької мови, старий монах Силуан, грек по національності. Молодий студент Нікодим любив послухати цікаві розповіді старого монаха про Афон, про Грецію, про Сербію і Палестину, де монах Силуан бував не раз і багато чого бачив.
- Одне єдине, що доброго принесли кляті османи на нашу багатостраждальну землю - це каву,- говорив монах Силуан. У нього завжди був захований льняний мішечок з ароматними зернами. Каву він купляв у знайомого кам'янецького купця, який торгував на Подолі.
А ось тепер вже отець Нікодим служив під Кам'янцем і тепер сам купував каву у того самого купця вірменина, який мав лавку і у Кам'янці. Саме у нього отець Нікодим купив мідну турецьку джезву з довгою кістяною ручкою, а ще ось цей невеличкий млин.
І тепер ранкове приготування кави стало для отця Нікодима обов'язковим ритуалом, маленькою слабістю - як говорив сам священик.
Жив отець Нікодим тапер сам, у невеликій, але чистій хатині. Розводив курей, доглядав за невеликим садком і городом. Інколи до нього приходили допомагати по господарству жінки з кліросу, а ще старенький дячок Захарій. Але майже усю роботу по господарству робив сам священик, і робив це з задоволенням. Бо був колишнім міським жителем. Тільки ті, хто виріс у місті, можуть так любити сільську роботу.
Випивши кави, отець Нікодим одягнув підрясник, солом'яний капелюх і вийшов на свіже повітря.
Він неспішно попрямував до церкви.
Хоча сьогодні був будній день і служба у храмі не планувалася, все ж там було чим себе зайняти. Треба було обрізати і побілити старенькі черешні, позмітати по куткам павутиння, до якого ні старий дячок, ні жінки помічниці не могли дістатись. А ще вичистити від в'їдливої кіптяви ікони у олтарі. Усю цю роботу отець Нікодим взяв на себе і це давало йому змогу якось забутися від важких і безрадісних думок.
- Безнадійність - самий страшний гріх. Так говорив викладач грецької мови у Київській академії старий мудрий монах Силуан. Ось отець Нікодим і намагався якось боротися з тією безнадійністю.
А у сільському невеличкому храмі було так затишно. І ось тепер, коли не було служби і гомінливого люду, ці стіни наповнювала лише тиша і спокій.
Отець Нікодим вийшов на ганок і так стояв, прислухаючись до нового дня.
Весело щебетати пташки у яблуневому садку навпроти церкви. Якась невеличка біла пташка сіла на плетений паркан через дорогу, але отець Нікодим не зміг розгледіти, що то за пташина.
Жіночу фігуру священик побачив ще здалеку. І чомусь він одразу зрозумів, що та жінка прямує до храму.
Отець Нікодим прищурив очі від сонця і вдивлявся, намагаючись впізнати ту жінку.
- Вона йде, наче п'яна, - раптом промайнула думка.
І дійсно, жінка йшла якось невпевнено, від одного краю дороги до іншого, повільно переставляючи босі ноги, шморгаючи і підіймаючи за собою білу куряву.
І одразу у серці священика затремтіла тоненька ледь відчутна ниточка тривоги. Він завмер коло притвору, уважно вдивляючись у жіночу фігуру, що наближалась. Пальці правиці торкнулися бронзового хреста на грудях.
Отець Нікодим впізнав жінку, коли вона зупинилась кроків за п'ятдесят від храму у тіні кам'яного мура. Вона підняла блакитні заплакані очі і подивилась на священика. Це була Тетяна Павучиха - так її називали у Красноставцях. Павуки - це було прізвисько її родини. Так називали і її чоловіка, і тестя, і свекруху. Чому
саме Павуки - ніхто вже напевно і не міг сказати. Але самі вони на те не ображалися. У кожної родини у селі були такі ось прізвиська - не злі, але влучні і дуже прив'язливі.
Тетяна у неділю завжди була у храмі, часто приносила мед і козячий сир - родина тримала невеличку пасіку і три кози.
Коли Тетяна побачила отця Нікодима, її смугле приємне обличчя перекосило від болю. По щокам потекли рясні сльози. Жінка відштовхнулася від стіни і пішла прямо до священика.
- Одарка, моя Одарка! - жінка безсило опустилася на коліна і почала цілувати руку отця Нікодима.
- Що ти?!- священик перелякано намагався висмикнути свою руку. Йому на мить здалося, що селянка говорить про його покійну дружину Одарку. Він злякався, неначе побачив привид з потойбіччя.
- Моя Одарка! Отче, помоліться за неї! Помоліться, прошу вас!
- Що ти? Встань! Що сталося?
- Вона помирає! Вона помирає! Моя єдина кровиночка, моя доця! Господи!
І тут отець Нікодим здається почав розуміти, про кого саме говорила Тетяна.
- Що сталося? Встань!
- Моя єдина! Моя кровиночка! Вона помирає!
Священика ніби обдало льодяною водою. Він відчув слабкість у колінах. Він здогадався, що жінка намагається сказати не за його покійну дружину, а за свою дочку, яку також звуть Одаркою. Він відчув полегшення і сам налякався тому полегшенню.
- Невже я радію, що ось ця біда не стосується мене, а у когось іншого? - ця думка, немов іскра промайнула у нього в голові.
- Встань! Встань, будь ласка! Давай зайдемо у церкву, вип'єш водички і все мені розповіш. Добре?
Священик взяв жінку за мокрі гарячі долоні і допоміг їй піднятись на ноги. Потім завів її у густу тінь притвору. У церкві він всадив Тетяну, яка голосно плакала, на дерев'яну лаву коло стіни і приніс склянку з водою.
- Випий! Випий - тобі стане легше.
Жінка неохоче випила, але їй дійсно стало трохи легше. Тепер вона могла щось сказати осмислено.
- Тепер розкажи по-порядку. Що сталося з твоєю дочкою?
- Учора все було добре. Вона повернулась з поля. Пасла, як завжди, кіз. А вночі...,- Тетяна знову почала схлипувати.
- Серед ночі вона так закричала! Ми з Петром прокинулись і одразу до неї. А вона уся гаряча. І очі... Господи, які у неї очі! Великі, чорні, неначе хтось з того світу на мене дивиться. Я її питаю - доцю люба, що з тобою? А вона мені на те відповідає - мамуню, я у химерному сні і не можу прокинутись. І знову як закричить... А потім прошепотіла так тихо, що я ледве змогла почути. Каже - ластівка прилетіла до мене. Біла ластівка.
Жінка закрила обличчя долонями і зайшлася у риданнях.
Саме у цей час заскрипіли вхідні двері і до церкви зайшов невисокий кістлявий старий чоловічок з сивою рідкою борідкою і такими ж сивими косматими брівми.
Вицвілий, увесь в латках підрясник висів на ньому немов на вішалці. Це був дячок Захарій - помічник молодого священика.
Отець Нікодим кожного разу просив дячка скинути того підрясника і одягнути щось більш пристойне, але упертий старий усе відмовлявся, кожного разу просячи при цьому пробачення за свою відмову.
- Цей підрясник мені владика подарив двадцять чотири роки тому. Владика говорив, що привіз його з самого Афону. Це велика святиня!
- Це Афон і цього монахи - святиня, а не підрясник, - завжди одне і те саме відповідав отець Нікодим посміюючись.
Дячок Захарій погоджувався, але підрясника так і не знімав.
Тетяна ніби і не помітила старого. Вона тихо підвивала, а священик більше здогадувався про те, що сталося з дівчинкою, ніж толком міг почути.
Виходило, що мала дочка Тетяни пасла кіз у полі і скоріш за все захворіла. Але не одразу. Хвороба проявилася вночі, коли усі спали. І тепер дівчинці дуже зле і жінка боїться за свою єдину дочку, щоб з нею чого найгіршого не сталося.
Отець Нікодим колись і сам у далекому дитинстві якось упав з горіха і зламав руку. І спочатку та рука не дуже і боліла. Але вночі страшенно розпухла і біль почався такий...
Старий Захарій мовчки слухав розмову, нахмуривши косматі брови.
- То усе через прокляття,- тихо, ніби собі під ніс сказав дячок. Але від тих слів Тетяна раптом замовкла, перелякано глянувши на старого мокрими червоними очами.
Отець Нікодим здивовано підняв брови.
- Так. Страшне прокляття.
- Це про що ти?
- Та хіба ви, отче, не знаєте?
- Чого я не знаю?
- Про циганське прокляття!
- Що? Не розумію. Ти, Захаріє, не юродствуй, а розповідай з толком.
- Хіба ви не знаєте, отче, що у нас на орининському полі стоїть циганський табір?
- Стоїть і стоїть. Чув про це. Ну то що з того? Цигани - кочовий народ. Вони завжди десь стоять. А потім здіймаються і переїздять на інше місце.. Про яке таке прокляття ти розповідаєш?
- А про те, що з тієї пори, як табір стоїть коло Красноставець он у моєї сусідки Ганни Калачихи корова здулась і кури майже перестали нестись. І це не тільки у неї одної. А ось тепер і дівчинка... Кажу вам, отче, усе то диявольські штуки. Вже усе село гуде, а ви того і не знаєте. А ще ось ця біла ластівка, про яку дівчинка каже... Є така прикмета - хто побачить білу ластівку - скоро побачить і смерть.
Тетяна, почувши ці слова дячка, почала завивати. Рясні сльози з новою силою потекли по блідим щокам жінки.
Отець Нікодим з під лоба подивився на старого.
- Захаріє, Господь з тобою. Що це ти розповідаєш і лякаєш людей? Чи тобі не достатньо, що вона і так у горі? Циганський народ - то є православні християни, а не якісь там нехристі.
- А ти, Тетяно, не плач! Треба послати до Оринина за лікарем і якомога швидше! А я обов'язково помолюсь за твою доню.
- Послали, отче! Послали! Мій Петро вже поїхав.
- От і добре. Приїде лікар і допоможе Одарці.
Після молебню за здоров'я, який отець Нікодим відслужив швидко, Тетяна нарешті пішла. Священик спеціально робив усе якомога скоріше, щоб мати була коло хворої дитини. Захарій важко зітхав, коли підносив кадило. Він нічого не говорив, але отець Нікодим бачив у його погляді засудження за ось цю поспішність.
Як оце молодий священик робить усе "не по уставу", кудись спішить.
Але отець Нікодим не звертав на те уваги. Він усе думав про той свій переляк, коли почув від жінки ім'я Одарка. На мить йому тоді навіть здалося, що його померла дружина прийшла з того світу.
А цигани... Люди завжди ставляться з пересторогою до усього незвичного, не їхнього. Вбачають у чужинцях ворогів. Але коли табір поїде - швидко забудуть про нього.
Після обіду, коли отець Нікодим збирався вже йти додому і зачиняв невеличку комору, де зберігався різний крам, на шляху він побачив селянина. Отець Нікодим впізнав його. Це був Петро - чоловік Тетяни.
Отець Нікодим одразу зрозумів, що сталося щось недобре. Петро побачив священика і прискорив крок. Але йшов він якось невпевнено, ніби п'яний.
Серце отця Нікодима ніби обдало льодяним подихом, коли він побачив недобру посмішку на худорлявому загорілося обличчі чоловіка.
- Благословіть, отче,- Петро стягнув з голови солом'яного бриля, витер спітніле чоло. А потім, заглядаючи прямо у очі священику, тихо і якось навіть весело сказав:
- Померла моя Одаронька. Померла.
- Господи помилуй! - тільки і відповів на те отець Нікодим і перехрестився.
- Так. І молебень не допоміг.
- А що лікар?
- Не привіз я лікаря. Поїхав до Оринина, та усе дарма. Сказали, що лікар поїхав до Кам'янця. Не дочекалася моя доня того лікаря. А ось білої ластівки дочекалася.
Петро відвернувся, ніби йому було важко дивитись на священика. Але очі його залишалися сухими. Деякий час вони стояли мовчки. Петро дивився кудись удалину, в бік полів, що зеленіли над красноставською долиною, а священик мовчав і лише про себе промовляв молитву.
Нарешті чоловік кашлянув і знову подивився на отця Нікодима.
- Просимо вас, отче, прийти сьогодні і помолитися за упокій душі нашої Одарки. Дуже просимо.
А потім поклонившись, Петро одягнув бриля і пішов геть.

Ще здалеку отець Нікодим почув гомін. Здавалось, що хтось розворушив великого вулика і тепер потривожені бджоли несамовито носяться над тим вуликом і думають про те, кого би вжалити.
Отець Нікодим піднявся на горбок і повернув по вулиці праворуч до хати Петра і Тетяни.
І одразу він побачив юрбу селян коло воріт. Жінки щось тараторили, а чоловіки у більшості стояли мовчки, насупившись і слухаючи той гомін. Побачивши отця Нікодима, селяни на деякий час примовкли.
Серед юрби селян молодий священик одразу впізнав невисоку повну фігуру сільського голови, пана Головка. Той стояв трохи осторонь, заклавши руки за спину, уважно роздивлявся свої змащені дьогтем чоботи і нетерпляче постукував батогом по правій халяві.
Отець Нікодим підійшов до юрби і коротко поклонився, знімаючи капелюха. Дехто з жінок одразу ж підійшли до священика під благословення.
Отець Нікодим спіймав розгублений погляд пана Головка.
А ще побачив, відчув ще щось. Майже непомітну печать страху на обличчях селян.
Він здогадався, звідки цей страх.
Молодий священик встиг почути голоси, а потім шепіт людей про циганське прокляття.
- Люди бояться, а коли вони бояться у юрбі, то це може призвести до дуже поганих наслідків.
- Ось так і Христа розіп'яли,- промайнула думка у голові отця Нікодима.
- А ось розгублений погляд пана Головка - то є другий недобрий знак. Ехх...
Священик зайшов до хати. Посеред кімнати, у прикрашеній білими ліліями і ромашками домовині, лежала дівчинка. Дячок Захарій був уже тут і тримаючи у руці товсту свічку бурмотів собі під ніс Псалтир, який знав напам'ять. Старий погано бачив у сутінках, тож більше покладався на свою пам'ять ніж на зір. Побачивши отця Нікодима, він повільно підняв погляд і коротко вклонився.
Тетяна і Петро сиділи коло домовини. Якісь жінки, чи то родичі, чи то сусідки, почали голосити, коли до кімнати зайшов отець Нікодим. Священику по своїм духовним обов'язкам часто приходилось бувати коло покійників, але він так і не зміг звикнути до ось цих страшних криків і причитань.
Дівчинка зовсім не була схожа на покійницю. Вона ніби тихо спала у квітах.
Молодий священик відслужив панахиду. Старий дячок важно допомагав йому - подавав кадило, підспівував своїм високим старечим голосом. Похорони будуть завтра, тож старий Захарій ще повинен буде усю ніч читати Псалтир. Для дячка то справа була привична - була б чарка горілки і пиво - горло промочити.
І знову, коли отець Нікодим закінчив молебень, він почув голоси знадвору. Він не міг розібрати, що саме говорили люди, але чітко чув невдоволення і навіть якісь істеричні викрики. Чи може усе те йому лише здавалось? І усе те через задуху і густий п'янкий аромат квітів?