3

3

Ярополк та Божена йшли зі закритими очима у напрямку засніженою гори, на схилах якої росли такі ж  самі білі квіти, як тримала у своїй руці жінка.

Якщо люди відступали від напрямку, біла квітка у руці Божени прокидалася та коректувала траєкторію руху.

- Божено, якщо ми загинемо, я хочу тобі сказати щось важливе: я на тебе не серджуся, я тебе кохаю, я прожив із тобою найщасливіші роки свого життя. - Ярополк відкрив очі та подивився на свою кохану.

А вона вже дивилася на нього.

Гора все ще знаходилась далеко, майже на тій самій відстані, що й була.

Ярополк підійшов ближче до Божени та поцілував її.

Несподівано вони опинилися на верхівці тієї самої засніженою гори, навкруги якої росли такі ж д самі білі квіти, що й у руці жінки.

Але Ярополк та Божена продовжували цілуватися, не помічаючи змін навкруги.

Вони були зайняті коханням.

Може це остання можливість показати коханій людині, наскільки сильне та велике це кохання. Може це остання можливість віддати один одному усю ніжність та усю любов.

Кохання наповнює нас сенсом життя, кохання взагалі нас наповнює, даруючи енергію, наснагу та бажання жити та робити щось для своїх найдорожчих й близьких людей.

Коли вони зупинилися, то побачили себе на верхівці цілого дивного перевернутого світу, де лише гора стояла природно на своїй широкій основі.

Залишалося лише повернути білу квітку на її місце, яке якраз і залишалося вільним серед усіх ціх білих квітів.

Божена повернула зірвану квітку на її місце.

І світ змінився.

Оточуючий світ змінився.

Божена та Ярополк були у парку біля широкої ріки.

Так-так.

Ярополк та Божена знаходилися у величезному довгому парку біля широкої річки вздовж річечки, яка в неї впадає.

Божена серед дерев у густій траві побачила ту саму білу квітку.

Квітка виглядала так природно, ніби її ніколи не зривали.

Але Божені здалося, ніби квітка посміхнулася їй.

Дурниці. Але ж у чарівному світі все буває.

І навіть буває, що чарівні квіти всміхаються.

Хтось, почувши таке, направить до... ви самі розумієте, куди... не будемо псувати казку.

А лише поринемо у казку, відчувши усю чарівність чарівного світу.

Хоч ми й дорослі вже, але хочеться вірити у казку, у чарівність навколишнього світу, хочеться вірити у добро, забуваючи хоча б на мить про зло, яке відчувається постійно.

Казки для того й існують, щоб забуватися у них.

Не лише для навчання якоїсь мудрості, не лише для розвитку уяви.

Ми тікаємо від реального світу у казку, щоб забутися, втекти від проблем та злої реальності.