Глава 2 Без відповідей

Робочий день тягнувся повільно.

Олеся старанно розставляла книги по полицях, оформлювала повернення, допомагала читачам знайти потрібні видання. Зовні все виглядало як завжди.

Та думки раз у раз поверталися до білого пристрою.

Користуючись хвилиною, коли поруч нікого не було, вона обережно відтягнула рукав светра.

Пристрій залишався таким самим.

Білий.

Гладенький.

Без жодної застібки чи напису.

Олеся торкнулася його пальцем.

Нічого.

Провела рукою по краях.

Жодної щілини.

Наче його створили суцільним.

— Олесю, — почувся голос Каті.

Дівчина здригнулася й поспіхом опустила рукав.

— Так?

— Допоможеш знайти книжку? Читач питає історію Черкас.

— Звісно.

Вони разом підійшли до полиць.

Коли читач пішов, Катя уважно подивилася на подругу.

— Слухай, ти сьогодні сама не своя.

— Та ні... Просто не виспалася.

— Якщо щось трапилося, можеш розповісти.

Олеся ледь усміхнулася.

— Дякую. Якщо буде потрібно — розповім.

Катя кивнула й повернулася до роботи.

Олеся проводила її поглядом.

«І що я маю сказати? Що вчора зайшла до теремка, натиснула білу кнопку й миттєво опинилася вдома? Та ще й із дивною штукою на руці?»

Вона тихо зітхнула.

Ні.

У таке навіть вона сама ледве вірила.

Повернувшись додому після роботи, Олеся зачинила двері квартири й одразу знову взялася за пристрій.

Спробувала повернути його.

Потягнути.

Натиснути в різних місцях.

Нічого.

Він ніби став частиною її тіла.

Дівчина сіла на диван.

— Хто ж тебе створив?..

Запитання повисло в тиші.

Відповіді не було.

Олеся ще раз уважно подивилася на пристрій.

Той виглядав звичайним.

Спокійним.

Наче взагалі не міг за одну мить перенести людину через усе місто.

Вона повільно опустила руку.

«Мабуть, поки що краще нікому нічого не казати. Спочатку треба самій зрозуміти, що відбувається.»

За вікном починало сутеніти.

Олеся ще не знала, що десь у цей самий час людина, яка називала себе Артемом, уже прямувала до її міста.