Олеся різко розплющила очі.
Перші кілька секунд вона просто дивилася в стелю, намагаючись зрозуміти, чому серце так швидко б'ється.
Учорашній вечір...
Хулігани.
Бібліотека.
Дивний теремок.
Біла кнопка.
І... миттєве повернення додому.
— Та ні... — тихо прошепотіла вона. — Такого не буває.
Мабуть, усе це наснилося або привиділося через пережитий стрес.
Олеся вже хотіла полегшено зітхнути, коли машинально подивилася на ліве зап'ястя.
На руці, як і вчора, був дивний білий пристрій.
Вона різко сіла на ліжку.
— Ні...
Обережно торкнулася його пальцями.
Холодний.
Справжній.
Олеся спробувала зняти його.
Нічого.
Ще раз.
Пристрій навіть не зрушив із місця, ніби став частиною її руки.
Вона обережно повернула його, натиснула з різних боків, намагаючись знайти застібку або кнопку.
Даремно.
— Що ж ти таке?..
Дівчина важко зітхнула.
Якби не цей дивний предмет, вона давно переконала б себе, що все сталося лише в її уяві.
Але він був тут.
Отже, і все інше теж було справжнім.
Дорогою на роботу Олеся майже не помічала людей навколо.
У голові крутилися одні й ті самі запитання.
Звідки в бібліотеці взявся той теремок?
Куди він зник?
Що це за пристрій?
Як вона опинилася вдома за одну мить?
Відповідей не було.
Біля входу до бібліотеки її вже чекала Катя.
— Доброго ранку! — усміхнулася колега. — Ти якась замислена сьогодні.
Олеся швидко усміхнулася у відповідь.
— Просто погано спала.
— Буває. Ходімо, роботи сьогодні вистачить.
Вони зайшли всередину.
Катя одразу взялася до своїх справ, а Олеся, ледве стримуючи хвилювання, попрямувала до читальної зали.
Її погляд одразу впав у той куток, де ще вчора стояв загадковий теремок.
Порожньо.
Жодного сліду.
Лише книжкові полиці, столи та стільці.
Наче нічого й не було.
Олеся повільно підійшла ближче.
Озирнулася.
Провела рукою по підлозі.
Нічого.
— Олесю! — почувся голос Каті. — Ти де?
— Уже йду!
Вона ще раз подивилася на порожнє місце.
«То куди ж він подівся?..»
Мимоволі опустила погляд на свою руку.
Білий пристрій усе ще був там.
І це означало лише одне.
Учорашня ніч не була сном.