Пролог

Олеся Писаренко поспішала додому.

Літній вечір уже поступався місцем сутінкам. Вулиці майже спорожніли, лише зрідка повз проїжджали автомобілі. Олеся міцніше стиснула в руці ключі від бібліотеки, яку щойно зачинила після робочого дня.

— Дівчино, зачекай! — почувся позаду незнайомий голос.

Вона не озирнулася й лише прискорила крок.

— Та не бійся, ми просто хочемо познайомитися!

У відповідь пролунав гучний сміх.

Олеся відчула, як по спині пробіг холодок. Кроки позаду стали швидшими.

Вона кинулася бігти.

Попереду виднілася знайома будівля бібліотеки. Не роздумуючи, Олеся дістала ключі, тремтячими руками відімкнула двері, швидко забігла всередину й замкнула їх.

Кілька секунд вона стояла, важко дихаючи, намагаючись заспокоїтися.

— Здається... відірвалася...

Олеся повільно озирнулася.

Усе було звичним: високі книжкові стелажі, столи, полиці...

І раптом її погляд зупинився.

У самому кінці читальної зали стояв невеликий дерев'яний теремок.

Вона завмерла.

— Що?..

Цього не могло бути.

Вона працювала в цій бібліотеці вже кілька років і знала тут кожен куточок. Ще пів години тому, перед закриттям, ніякого теремка тут не було.

Олеся повільно зробила крок уперед.

Потім ще один.

Невже їй це лише здається? Чи хтось за той короткий час, поки вона була надворі, якимось дивом поставив у кінці зали справжній дерев'яний теремок?

Відповідь могла бути лише одна.

Треба підійти ближче.

Олеся повільно наближалася до теремка.

З кожним кроком усе сильніше здавалося, що це не декорація й не дитяча іграшка. Він був справжній. Дерев'яні стіни, різьблені віконця, невеликі сходинки — усе виглядало так, ніби теремок стояв тут уже багато років.

— Як це можливо?.. — ледь чутно прошепотіла вона.

Олеся обережно торкнулася долонею дерев'яної стіни.

Тепла.

Вона здригнулася.

Зібравшись із духом, піднялася сходинками й зазирнула всередину.

У центрі невеликої кімнати стояв дивний пристрій.

Він нагадував величезний годинник, закріплений на високій металевій підставці. Корпус був гладеньким, сріблястим, без жодного напису чи позначки. Посередині виділялася велика кругла біла кнопка.

Здавалося, вона ледь помітно світилася.

Олеся завмерла.

— Що це таке?..

Вона озирнулася, ніби очікуючи побачити власника цього дивного винаходу.

Навколо панувала тиша.

Хуліганів більше не було чути.

У бібліотеці, окрім неї, нікого.

Вона зробила ще один крок.

Чомусь не було страшно.

Навпаки, її охопило дивне відчуття, ніби цей пристрій чекав саме на неї.

Олеся нерішуче простягнула руку до білої кнопки...

Пальці завмерли за кілька сантиметрів від білої кнопки.

«Не чіпай...»

Здоровий глузд наполегливо радив відійти й викликати поліцію.

Але цікавість виявилася сильнішою.

Олеся обережно натиснула кнопку.

Нічого.

Вона здивовано насупилася.

— І це все?..

Та раптом навколо стало незвично тихо.

Повітря ніби завмерло.

У вухах залунав ледь чутний гул.

Олеся відчула, як підлога зникла з-під ніг.

Перед очима спалахнуло яскраве біле світло.

«Хочу додому...» — майнула єдина думка.

Світ розчинився.

За одну мить бібліотека, теремок і загадковий пристрій зникли.

Олеся різко опинилася посеред власної квартири.

Вона похитнулася й ледве втримала рівновагу.

— Що?..

Розгублено озирнулася.

Знайомі стіни.

Диван.

Книжкова шафа.

Вона справді була вдома.

Серце шалено калатало.

— Це... неможливо...

Олеся підняла руки до обличчя, намагаючись зрозуміти, що сталося.

І завмерла.

На лівому зап'ясті був пристрій.

Невеликий, схожий на годинник, але без циферблата.

Посередині виднілася та сама біла кнопка.

Тільки тепер вона була настільки маленькою, що легко вміщалася на її руці.

Вона обережно торкнулася його пальцями.

Пристрій був справжній.