Розділ 11 — Тиха ніч

Ніч прийшла без попередження — важка, темна, наповнена шурхотом трав і шепотом вітру. Дорога давно зникла під копитами, і тільки сріблясте світло місяця показувало, де ще можна пройти.

Вони зупинилися на узліссі. Саскія зістрибнула з коня й одразу взялася за розпалювання вогнища. Її рухи були чіткі, звичні, як у людини, що не раз ночувала серед дикої землі. Майкл мовчки дивилися, як полум’я поступово виростає з тьмяного диму, і з кожною іскрою повітря довкола ставало трохи теплішим.

Вогонь світився на її обличчі — спалахами, що підкреслювали гострі риси, темні очі, у яких відбивалося саме полум’я.

Майкл сиділи навпроти, підтягнувши коліна до грудей, спостерігаючи, як язики полум’я коливаються. Їм здавалося, ніби світло живе — так само, як і ті кульки, які вони створювали. Тільки це світло було диким, некерованим.

— Ти боїшся вогню? — раптом спитала Саскія, глянувши на них через полум’я.

Майкл здригнулися.

— Може, трохи.

— А я — ні, — сказала вона, простягнувши руку до вогню. Її шкіра не диміла, не обпікалась. Полум’я торкалось її, як старого друга. — Я в ньому виросла.

— Воно тебе не пече, — прошепотіли Майкл.

Саскія легенько всміхнулася.

— Воно мене слухає. Не завжди, але частіше, ніж люди.

Майкл на мить замовкли. Вогонь потріскував, іскри здіймалися вгору, змішуючись із запахом смоли.

— А ти завжди… така? — запитали вони тихо.

— Яка — «така»?

— Сильна. Впевнена. Ніби тебе нічого не може зламати.

Саскія подивилася на них довго, мовби оцінювала, чи варто відповідати.

— Ніхто не народжується сильною, Майкл, — сказала вона зрештою. — Сила приходить тоді, коли тобі вже нічого втрачати.

Її голос трохи затремтів на останньому слові. Вона відвернулася, дивлячись на темряву лісу, де віття тихо шелестіло, немов шепотіло їй щось на вухо.

— Ти теж виглядаєш так, ніби щось втратив, — додала вона.

Майкл опустили погляд. Світло від вогню відбивалося в їхніх очах, наче всередині щось світилось — тихо, болісно.

— Я не пам’ятаю, — зізналися вони. — Іноді здається, що я мав когось… але обличчя зникає, наче сон. Залишається тільки відчуття порожнечі.

— Це буває, — кивнула Саскія. — Пам’ять — найпідступніша магія. Вона робить боляче навіть тоді, коли ти нічого не пам’ятаєш.

Вони замовкли обидва. Тиша між ними не тиснула, навпаки — ставала м’якою.

Майкл дивилися, як полум’я відбивається на Саскії: золотаве світло ковзало по її шкірі, блистіло в косичках, підкреслювало рельєф м’язів і тінь у кутиках очей. Вона виглядала сильною, але самотньою — так само, як і вони.

— Мені здається, що вогонь тебе любить, — прошепотіли Майкл, не думаючи, що скажуть це вголос.

Саскія підняла погляд. Її очі спалахнули на мить, і вона ледь помітно всміхнулася.

— А ти — схожий на світло, що боїться власної яскравості.

Майкл не відповіли. Вітер колихнув вогонь, і на їхнє обличчя впала тепла хвиля. Вони заплющили очі, слухаючи, як потріскують дрова, як десь далеко перегукуються сови, і як серце б’ється в грудях — повільно, невпевнено, але живе.

Саскія зняла куртку й кинула їм.

— Спи. Ніч холодна, а ти й так ледве тримаєшся.

Майкл посміхнулися.

— А ти?

— Я не мерзну, — відповіла вона коротко.

Вони вляглися біля вогню, обережно, ніби боялися його розбудити. Саскія сиділа поруч, підперши підборіддя рукою, вдивляючись у тіні. Її погляд був важкий, замислений.

Коли Майкл заснули, вона нахилилася ближче, шепочучи майже беззвучно:

— Ти дивний. Але, може, саме такі й виживають.

Вогонь потріскував, не знаючи сну. Над ними повільно плив місяць, і дим малював у повітрі примарні фігури — мов спогади, яких ніхто не пам’ятає.