Розділ 10 — Дорога між попелом і небом

Кінь ступав рівно, але світ навколо все ще тремтів — ніби дим не давав йому стати цілісним.

Майкл сиділи позаду, стискаючи краї сідла. Їм було незручно — не фізично, а внутрішньо, від самої думки, що вони довіряють іншій людині своє тіло, своє положення в просторі.

Саскія тримала повід упевнено. Її рухи були чіткі, м’язи на передпліччях напружені, але спокійні. Вона виглядала людиною, яка вже бачила кінець світу і просто вирішила жити далі, ніби нічого нового зруйнувати вже не можна.

Вітер обдував їхні обличчя, приносячи запах золи й ще чогось — наче мокра трава пробивалася крізь попіл.

— Ти їздиш так, ніби робиш це щодня, — тихо сказали Майкл.

— Бо майже так і є, — відповіла вона. — Колись у мене був табір. Люди, коні, дорога.

Мовчання затяглося. Їхній шлях пролягав крізь згоріле поле — земля ще диміла, мов дихала тлінням. Майкл дивилися на свої руки, на світло, що пробивалося крізь їхні вени — воно ставало щораз тьмянішим, майже як попередження.

— Ти, до речі, — раптом сказала Саскія, кинувши на них короткий погляд, — виглядаєш так, ніби тебе вітер зараз знесе.

Майкл підняли очі.

— Що?

— Ти блідий і кістлявий, як примара. Ти взагалі їсиш?

— Їм, — пробурмотіли вони. — Просто... не завжди виходить.

Саскія скосила погляд і зітхнула.

— Ти виглядаєш, наче ті, хто давно не спав спокійно.

— Може, так і є.

Її голос трохи пом’якшав.

— Якщо зомлієш — я тебе не потягну, — буркнула вона, але без злості.

— Я постараюсь не зомліти, — тихо відповіли Майкл.

Саскія не сказала більше нічого, але в її профілі з’явилося щось нове — турбота, яку вона намагалася приховати під шаром сарказму.

Вітер підняв кілька пасем її волосся, вони торкнулися щоки Майкла. Їм стало чомусь тепло, хоча навколо було холодно.

— Ти виглядаєш старшою за мене, — сказали вони трохи зніяковіло.

— О, дякую, — усміхнулася вона криво. — Це комплімент чи констатація факту?

— Просто цікаво. Ти сказала, що я виглядаю на двадцять п’ять, але… скільки тобі насправді?

— Двадцять п’ять, — відповіла Саскія, і її голос став глухим, спокійним. — Хоч іноді здається, ніби мені сорок.

Вона трохи нахилилася вперед, стискаючи повід.

— Є речі, що старять швидше за роки, — додала вона після паузи. — Втрати. І те, що залишилось після них.

Майкл слухали, не відводячи погляду. Вони не сказали нічого, але в грудях защеміло — знайоме, рідне відчуття самотності, яке хтось нарешті вимовив уголос.

Сутінки накривали дорогу, дим розсіявся, і перші зірки засвітилися над полем. Їхній шлях тривав, а мовчання стало не холодним, а теплим — ніби між ними народжувалось щось крихке, ще не дружба, але вже довіра.