Розділ 9 — Після попелу

Вітер пах димом і порожнечею.

Коли вони йшли між обгорілих хат, під ногами хрустіло щось крихке — то були залишки чийогось життя: уламок глиняного горнятка, шматок тканини, обгоріла дитяча іграшка. Усе виглядало ніби застигло в часі, немов світ забув, що має рухатися далі.

Майкл ішли мовчки. Кожен подих різав груди — не від холоду, а від важкості повітря. Вони боялися дихати на повну, ніби з кожним вдихом поглинають чиюсь смерть.

Світло в їхніх венах було тьмяне, приглушене. Після ночі полум’я воно більше не здавалося чистим — тепер у ньому відбивалося щось тривожне, щось, чого Майкл не хотіли бачити.

— Тут ще може щось залишитись, — сказала Саскія, розгрібаючи попіл чоботом. Її голос був низький, трохи хрипкий.

Майкл кивнули, нахилились і почали переглядати рештки розбитих хат.

Усе було чорним. Навіть повітря. Коли вони торкалися речей, на пальцях залишалася тонка чорна плівка попелу.

Через деякий час знайшли кілька неушкоджених мішків із зерном, обгорілу шкуру, трохи сухих яблук і старий плащ. Майкл згорнули все це, стараючись не дивитися довкола — на тіла, що лежали біля колодязя.

Вони ковтали повітря уривками, кожен рух давався важко, ніби на плечах сиділа сама ніч.

— Нам треба коней, — нарешті сказала Саскія. — Далі пішки не вийде.

За стайнею ще стояли двоє — налякані, вкриті сажею, але живі. Майкл підійшли обережно, погладили одного по шиї. Його шерсть була гаряча на дотик, і від того тепла щось защеміло в грудях.

Вони завжди любили тварин — у них було щось чисте, справжнє.

— Сідай, — сказала Саскія, легко вмощуючись на свого коня. Її рухи були упевнені, грубі, але гармонійні — як у людини, яка знає, що робить.

Майкл завмерли.

— Я… — вони ковтнули повітря, опустили очі. — Я не вмію.

Саскія різко розсміялася, навіть не зла, просто щиро здивована.

— Не вмієш? Серйозно? Скільки тобі, двадцять?

Вона підняла брову, все ще всміхаючись, але з відтінком глузування. — Я думала, тобі хоча б двадцять п’ять.

— Двадцять два, — тихо відповіли Майкл, відчуваючи, як щоки печуть. — І я... не мав змоги вчитися.

Саскія видихнула, трохи посміхнулася м’якше.

— Добре. Сідай зі мною. Не хочу, щоб ти впав і зламав собі шию.

Вона простягла руку. Майкл вагались лише мить, потім узялися за неї — сильна, гаряча долоня, мов вогонь, що не пік, а лише грів.

Коли вони опинились позаду, кінь рушив повільно. Майкл відчули, як тепле повітря з волосся Саскії торкається їхнього обличчя, і запах — суміш попелу, поту і чогось пекучого, немов спеції.

Вони дивились уперед, але думки залишались у селі, серед того, що вже не існувало.

Світ здавався безкрайнім — чорна земля, бліде небо, де ще висів дим, і далекі, тремтячі сонячні плями крізь сірий туман.

— Куди ми тепер? — тихо спитали Майкл.

— Куди завжди, — відповіла Саскія, не обертаючись. — Туди, де ще є що втрачати.

Кінь ступав м’яко, і кожен удар копит луною віддавався в грудях. Майкл притиснулися ближче, не тому що боялися впасти — а тому що цей рух давав дивне відчуття живого тепла.

За спиною залишався попіл. Попереду — дорога, що зникала в димі.