Розділ 7 — Полум'я та тиша

Ніч опустилася повільно, як важкий оксамитовий плащ. Село спало під тінню дерев, і тільки слабкі світлячки світилися над річкою, розсипані, як крихітні зірки. Повітря було насичене запахом вогнища і сирого дерева, а віддалені крики нічних птахів лише підкреслювали тишу. Майкл сиділи на порозі хати, відчуваючи знайомий ритм простого життя: сміх дітей з вулиці, скрип дверей, запах свіжого хліба. Вони розглядали світлові кульки, що пливли над їхніми головами, тихі й ніжні, немов маленькі ліхтарики, які охороняють ніч.

Десь глибоко вулицями села чути було легкі шорохи, тремтіння землі. Майкл відчували, як їх серце б’ється швидше — не від страху, а від очікування, від відчуття того, що ніч ще не розкрила всі свої таємниці. Саскія тихо сіла поруч, спостерігаючи за спокійними хатами, як мисливець за здобиччю: спокійна, але напружена, готова до будь-якого руху.

Вони ще не знали, що спокій ось-ось розірветься.

Раптом на краю села з’явилися темні силуети. Тупіт сотень кроків лунає різко, незбагненно організовано. Вояк, що стояв на сторожі, помітив рух і підняв голову.

— Рейдери… — прошепотів він, голос ледь чутний.

Вони вдерлися раптово. Темні фігури в плащах і масках рухалися мов тіні, розмахуючи факелами. Полум’я від їхніх смолоскипів хапалося за солом’яні дахи. Люди кричали, витягали дітей, старих, останні запаси, але темрява і вогонь змішалися в хаотичний водоворот.

Саскія кинулася в бій першою. Рухи її були точними, жорстокими, як лезо: вона схопила одного нападника за капюшон і миттєво підпалила його обличчя вогнем, що вирвався від її долоні. Крик чоловіка різко рвонув у ніч, запах горілої плоті розлився довкола. Вона стояла в серці хаосу, непохитна, і її шкіра не пеклася, не здавалася — вона була вогнестійкою, мов сам вогонь.

Майкл кружляли серед людей, випромінюючи світло, яке освітлювало шляхи втечі. Їхні кульки не вражали ворогів, але давали шанс вижити. Та шансів було все менше — рейдери спалювали хати, іскри летіли в повітря, люди падали під вогонь, крики змішувалися з тріском дерев’яних перекриттів.

Саскія руйнувала всіх, хто став на її шляху. Вона виривала у нападників зброю, ламала кістки, підпалювала одяг прямо на тілі, і це не було театром — це було виживанням. Вона брала череп ворога у руки, вогонь обвивав його, плавлячи тканину і шкіру, а той падінням на землю залишався безмовним, окріплий від її магії. Кров бризкала на її одяг, але вона не відчувала болю.

Майкл бачили все це і намагалися направляти людей до безпечних виходів, їхні світлові кулі підсвічували обличчя тих, хто ще біг. Втім, полум’я поширювалося швидше, ніж хтось міг розрахувати, і навіть світло не могло витримати його натиску.

Хтось із селян, намагаючись пролити воду на дах, крикнув і відскочив, коли полум’я миттєво спалахнуло від першої краплі. Люди падали, хтось піднімався, хтось кричав від опіків, від втрати близьких, від розпачу.

Через годину село палахкотіло, як одне велике пекло. Дахи обвалювалися, вогонь і дим розповзалися по вузьких вулицях, і всі, хто залишався всередині, не мали жодного шансу. Майкл стояли на узбіччі, їхні світлові кульки поступово згасали, і холод, що їх огортав, пробирав до кісток.

Саскія стояла поруч, спостерігаючи за останніми спалахами полум’я. Її важкі кроки відлунювали по землі, що ще диміла від жару. Від неї йшло тепло — не людське, а щільне, пекуче, як від самого полум’я. Шкіра на її руках була закіптюжена, чорна від сажі, а між пальцями досі тліли слабкі нитки вогню, що пробивалися крізь шкіру, ніби жили зі світла. Її волосся злиплося від поту, вогонь торкався його, але не знищував. Одяг обвис на плечах, подертий, місцями обгорілий, проте тіло під ним залишалося неушкодженим — вогонь не смів пекти її. Очі Саскії світилися, як дві жарини, що ще не охололи після бою.

Вона не плакала, не відчувала жалю — лише холодну рішучість.

— Ми вижили, — прошепотіла вона. — І це ще не кінець.

Ніч опустилася глибоко, попіл і кров змішалися в тиші. Але серед руїн вже народжувалася темна обіцянка: помста, сила, що росте з попелу, і магія, яка не знала страху.