Розділ 6 — Полум'я й тінь

День стояв задушливий, небо наче провисло над селищем, повним тихого гомону. Повітря пахло гарячим пилом і випічкою — поєднання, яке водночас втомлювало й заспокоювало. Майкл сиділи біля криниці, перемотуючи бинти на руках — після роботи з парканом пальці були подряпані.

Здалеку почувся тупіт коней. Люди одразу почали метушитися, хтось виглянув з дому, хтось став відрами на узбіччі. На площу заїхала група подорожніх — їх було шестеро, засмаглі, у легких шкіряних плащах. Пил клубився за ними, мов шлейф диму.

Попереду їхала вона.

Саскія зістрибнула з коня різким рухом, змахнувши коротким темним волоссям, у якому заплелися дрібні косички. Її чорні очі блиснули, коли вона кинула вуздечку молодому хлопцеві й без вагань пішла до криниці.

Коли вона проходила повз Майкла, легкий аромат диму й спеки торкнувся повітря — такий, як у місцях, де часто буває вогонь.

Вона зачерпнула води, зробила ковток і, нарешті, поглянула на них.

— Ти хто такий? — голос у неї був хриплуватий, глибокий, але не ворожий.

— М-м… Майкл, — вони трохи розгубилися. — Просто мандрівник.... «Вони»... «такі», не «такий», — Майкл поправили її автоматично.

Саскія примружилася.

— «Вони»? Тебе двоє чи що?

Майкл зітхнули.

— Так, я вже чув це сто разів. Просто звикай.

Куточок її рота сіпнувся. Вона ніби намагалася не засміятися.

— Ну, бодай у тебе вистачило язика відповісти, — сказала вона, присідаючи поруч і кидаючи погляд на їхні руки. — Не з місцевих.

— Очевидно.

— Очевидно, — повторила з легким глузуванням, але без злості.

На мить між ними запала тиша. Десь неподалік хтось сміявся, хлопці розвантажували мішки, сонце ковзало по каменю криниці.

— Я чула, ти допомагаєш людям у селі, — сказала вона, наливаючи собі ще води. — Не боїшся, що вони тебе використають?

— Ні. А ти боїшся, що тебе запам’ятають? — відповіли Майкл спокійно, майже байдуже.

Цього разу вона справді засміялася — коротко, але щиро.

— Добре. Подобається. З характером.

Вона піднялася, випрямившись на повен зріст — на голову вища за них. Мускулисті руки, обгоріле сонцем обличчя, і в очах блиснуло щось, схоже на виклик.

— Мене звати Саскія, — сказала вона. — Якщо вже ми будемо бачитися, краще знати імена.

— Думаєш, будемо?

— Цей світ надто малий, щоби не перетнутися знову.

Вона вже хотіла йти, але раптом зупинилася, кинувши через плече:

— І, Майкл… твоя сорочка не пасує до цих штанів. Це виглядає жахливо.

— Дякую, я старався, — кинули вони сухо.

Саскія посміхнулася — коротко, майже невидимо — і пішла до своїх людей.

Майкл дивилися їй услід.

Було в ній щось таке, що водночас дратувало і зачаровувало. Немов жар, який хочеться торкнутись, хоч і знаєш, що обпечешся.

Вони зітхнули, піднялися й пішли назад до своєї хати, не помічаючи, що над селом знову з’явилася ледь помітна тріщина у небі — така тонка, що могла бути просто грою світла.