Розділ 3 — Тріщина в небі

Ніч тяглася довго. Майкл сиділи біля згасаючого вогнища, дивлячись, як світлові кульки повільно кружляють навколо них, немов маленькі духи, що не хочуть залишати господаря. Кожна кулька тремтіла від подиху вітру, а коли Майкл простягали руку — слухняно притискалася до долоні, ледь тепла, мов жива.

Вони не спали. Просто сиділи, загорнуті в плащ, і чекали, поки небо посвітлішає. В голові крутилися уривки снів, яких вони ніколи не бачили, — знайомі обличчя, що зникали в білому світлі, тихі голоси, які кликали по імені, але звучали якось віддалено.

«Може, то просто спогади? — подумали вони. — А може, я просто вигадую свої сни…»

Коли перші промені торкнулися трави, Майкл піднялися. Світлові кульки тьмяно мерехтіли між деревами, наче не хотіли згасати. Повітря було прохолодним і густим від запаху роси. Вони рушили стежкою, що вела вглиб лісу, тримаючи руки в кишенях, щоб не тремтіли.

Тиша лісу була дивна — занадто впорядкована. Кожен шелест, кожен подих вітру звучав… правильним. Якби хтось писав мелодію природи, саме так би вона звучала: чисто, повторювано, безпомилково. І саме це лякало.

Вони зупинилися, вдивляючись у гілки. Пташки сиділи нерухомо, мов виліплені з воску. Лише коли Майкл кліпнули, одна з них раптом затріпотіла крилами, наче хтось натиснув «ввімкнути».

— Я втомився від власної уяви, — пробурмотіли вони, майже сердито, — невже я не можу хоча б раз прокинутися в нормальному світі?

Попереду зашелестіло. Туман, що ще не розвіявся, раптом розступився, відкривши невелике поселення. Хатини з темного дерева, вузькі вулички, запах диму — усе виглядало напрочуд… звичайно. Майкл відчули, як їхнє серце нарешті трохи заспокоїлося. Люди.

Вони спустилися вниз, тримаючи руки ближче до тіла, як завжди робили, коли відчували тривогу.

Перший, кого вони зустріли, був старий чоловік із кошиком яблук. Його обличчя здавалося добрим, але в його погляді було щось… дивне. Занадто зосереджене, ніби він уважно розглядав Майкла, намагаючись пригадати, хто перед ним.

— Новенький? — спитав він, усміхаючись.

— Мабуть, — відповіли вони обережно. — Я просто… заблукав.

— Так, усі ми колись заблукали, — сказав старий і повільно пішов далі.

Його слова застрягли в голові, мов луна. Усі ми колись заблукали.

Коли Майкл зайшли глибше у село, відчули, що люди реагують на них дивно: занадто привітно, надто синхронно. Кожен, кого вони зустрічали, казав майже ті самі слова:

— «Вітаємо, мандрівнику!»

— «Благословенні твої дороги!»

— «Світло з тобою!»

Одні й ті самі інтонації. Одна й та сама усмішка.

Майкл зупинилися біля криниці. Над головою небо розтягувалося чистим синім куполом — аж надто чистим. Без жодної хмаринки. Без руху.

І тоді сталося щось дивне.

На мить у небі промайнула тонка біла лінія, як тріщина на склі. Вона з’явилася і зникла настільки швидко, що Майкл спершу подумали, що це просто примара в очах. Але холод пробіг тілом.

— Ви це бачили? — звернулися вони до дівчинки, що стояла поруч.

Дівчинка повернула голову повільно, надто повільно, й відповіла тихим, рівним голосом:

— Небо завжди ціле.

І знову усміхнулася.

Та сама усмішка, яку вони вже бачили в кожного мешканця.

Майкл відійшли, відчуваючи, як щось у грудях стискається. Їм раптом стало важко дихати, і тоді вони запалили маленьку кульку світла — лише щоб мати поруч бодай щось знайоме.

Світло відбилося у відрі біля криниці. І на мить у воді Майкл побачили не своє відображення, а бліде обличчя з білим фоном позаду.

Лише секунду. Потім — знову їхнє.

Вони різко відійшли.

— Мене просто переслідує втому, — сказали собі. — І все.

Але коли вони обернулися — усі люди на площі стояли нерухомо. Просто дивилися на них. Без жодного слова.

Світлова кулька в їхній руці мигнула, немов серце, що б’ється надто швидко.