Майкл прокинулися в м'якому тумані, що огортав усе навколо. Вологе повітря обпікало ніздрі, в ноги немов тонули в моховому килимі, який ніколи не бачив сонця. Вони зітхнули, відчуваючи холод, що лоскотав шкіру під чорним коротким каре, трохи збитим після сну. Темно-карі очі розширилися, намагаючись роздивитися світ навколо.
Світ був тихим. Занадто тихим. Лише ледь чутний шелест листя і їхнє власне серцебиття розривали тишу. Майкл знову зітхнули, обережно простягнувши руку — і з її долоні повільно виринула перша світлова кулька, мерехтячи ніжним білим світлом. Їхні вени заблищали під шкірою, мов нитки світла, що пронизують тіло зсередини.
— Що це…? — прошепотіли вони, дивлячись на маленьке сяйво, що обережно піднімалося в повітря.
Майкл ніколи раніше не бачив нічого подібного, хоча в глибині душі відчували, що це — вони. Що це — частина них. І хоча вони хотіли радіти, страх темряви, що завжди ховався десь глибоко, стискав груди, шепочучи, що тут небезпечно.
Вони зробили крок уперед — і земля під ногами здригнулася. Туман перед їхніми очима розступився, відкривши стежку, що вела до густого лісу, який наче дихав живим світлом. Кожен крок Майкла викликав хвилю мерехтіння кульок, що залишалися за ними, як маленькі маяки, що освітлюють невідомість.
— Добре, — прошепотіли вони, стискаючи кулаки. — Дивись, Майкле. Час знайти… що? Хто я насправді?