Біла гарячка у радянській армії.

Ось через багато років згадав ще один "перл" радянської армії 80-х.

     Сталося це у тому ж Іванівському гарнізоні на початку травня 84 року. Чому я так точно пам'ятаю? Та тому, що це сталося на 3-4-ий день моєї військової служби. Я приїхав в останні дні квітня, а на початку травня якраз і сталося.

     Третього дня я вже припинив носити цивільний костюм. Мені тільки видали військову форму, пояснили як міряється довжина погону в сантиметрах, як вони пришиваються, як кріпити зірочки і чим відрізняються ялові чоботи від хромових і які колись одягати треба. Дали кімнату в офіцерському несімейному гуртожитку і пояснили, куди і як треба свистіти, щоби прийшла корінна Шуйська мешканка. Без цього розпочати службу неможливо. Мені ще тоді зброю не довіряли і в наряди не ставили. Та в мене ще до ладу ні кітеля, ні парадного мундира і жодної шинелі не було - все терміново шили в сусідньому військовому ательє.

     І ось ранній травневий ранок. Я сповнений надій на нові враження вийшов із дому і йду у бік казарми. На мені нова сорочка, галіфе з кантом і блискучі хромові чоботи. Не менш блискучий погляд та посмішка. Я минаю КПП і вливаюсь у рідкий потік офіцерів, які йдуть на службу. Ну от нічого не віщувало неприємностей. Та не тут то було.

     За три метри переді мною йшов майор. За нами далеко ще кілька офіцерів. Раптом цей майор зриває з себе кашкет і починає відчайдушно махати ним на всі боки. Причому це робив дуже енергійно. Сказати, що я обомлів, значить нічого не відобразити. Я реально скам'янів. Я не розумію, що відбувається! Він махає у різні боки і кричить при цьому як тенісисти на корті. Я не можу поворухнутися. З усіх боків до нас біжать офіцери, причому не дивлячись звання. До казарм метрів 70. Перші ж накинулися на нього й валять на землю. Заламують руки, накривають своїми тілами, не даючи поворухнутися. Коли кількість співчуваючих виявилася достатньою і майор уже не міг поворухнутися, стало тихо. Хтось приніс йому води і під загальне заспокоєння він її випив. Я тільки починаю приходити до тями. Та я таке ніколи й не припускав, не те що не бачив. Виявляється це напад білої гарячки і майор відганяв білих мух. Але найоригінальніше відбулося саме у цей момент. Якийсь, на мою пам'ять, капітан, сидячі верхи на майорі, повертається до мене і з такою претензією знизу заявляє:

- Лейтенанте, ти що стоїш? Допомогти не можеш?

     Тут я обімлів вдруге. Які претензії до мене? В чому повинна була виражатися моя "допомога"? Білих мух  відганяти? Про те, щоб накинутися на майора і думки не було.

     Я, звісно, ​​нічого не відповів. Зачекав, поки його відтягли вбік з дороги. Офіцери, які виконали "свій обов'язок" продовжили йти на службу до своїх підрозділів, а я пішов у свою казарму.

     Більше жодного слова ніхто не обговорював і не коментував. Видно це було не вперше і всі свій бойовий розрахунок (обов'язки при вводній) вже знали назубок.

     Я так розумію, аналізуючи поведінку співчуваючих офіцерів, що тому вони так злагоджено працювали, що на місці цього майора наступного разу міг опинитися будь який з них, та мало того, може вже такі випадки і траплялися. Тільки я виявився непідготовленим.

      Слід зазначити, що такого я більше у житті не бачив. Але запам'ятав надовго, як бачите.