Біль внутрішніх думок

-Я зіткана з пилу та сліз, зі смутку мертвих мрій, зі згаслого світанку й темної місячної ночі. Так, я на половину з каменю – він увібрав біль і насильство, яке я бачила. Не впадай в агонію – я не твоя дівчина. Я навіть не людина, але мені чомусь тебе шкода, й це дивне відчуття: стільки усього прожито, але не відчутно болю, він, звичайно, твій. Персональна вічність, ти не мрієш про час, ти один. Усміхаєшся дарма – ти проклинатимеш пам’ять за мої слова. Знаєш, тебе нічого не врятує, ти народився мертвим до життя. Ти шукав зустрічі зі мною, тому ти оминаєш повій і борделі, вино іноді повертає минуле, але все гасне. Я буду на цвинтарі у день, коли тебе віддадуть землі, я поставлю твої улюблені білі хризантеми в срібну вазу. Я знаю, що тоді в одній відомій нам могилі пролиються чисті  сльози, твій світ не згине в далині туману. Прощай.

- Ні, я знаю тебе. Ти була колись дівчиною, яка народилась запізно для своєї епохи. Часи гульденів і мефістофелів минули, але ти шукала Мефістофеля, щоб випити з ним каву, та Фауст тоді загубився в рукописах салонів. Ти ходила осінніми парками, грала Шуберта, але щось змінилось. Знаєш, час має властивість змінюватися кілька раз на добу та вся тілесність твого дитячого світу враз стала болем внутрішніх думок. Дарма, але дивна річ: напевне, один я розумію твої слова, це як чути у філармонії Спонтіні й бачити сльози Гейне. Я чомусь не вірив у баладу Шуберта, для мене слово «смерть» повертається у готику й дитина йде до лісу в казку, що в ньому побачила. Казка безперечно страшна, але там є чітка лінія добра як основного антагоніста, і ти і я це знаєм. А тепер ти – невже тобі не боляче проживати кожну хвилину трагедії, які ти бачила, і за яку ціну, яких сліз?