***

Лежу.

Це все, що я можу зробити сьогодні.

Вчора, позавчора, завтра, сьогодні…

Все, що я можу робити —

Це просто тихо лежати.

Дивитися фільми? Не хочу.

Дивитися шоу? Не цікаво.

Грати в ігри? Байдуже.

Все, що я можу робити —

Це просто тихо й непорушно лежати.

Це все… мене поглинає.

Ця рутина. Ні, ЦЕ не рутина.

Це каторга… яма.

Це безодня, що швидко мене поглинає.

Чорна діра, що не відпускає.

Намагаюся вирватися та воно як смола.

Поки нерухома, смола ця мʼяка.

Коли починаю боротись з життям, за життя, за рутину й свободу

Вона, ця смола, починає тягнути назад

І швидко вона камʼяніє.

Обпікає як лава. Твердіє як камінь.

Воно все мене не відпускає…

Полиши мене, не тягни, я благаю…

Смола ця безглузда, тверда та мʼяка.

Вона не чекає, а тягне вона.

Тягне назад, до себе у дім

Вона хоче друзів туди притягти.

Та я ж не твій друг, відпусти, я благаю.

Я хочу на волю! Я хочу до мами.

Я хочу навчатись і радість пізнати.

Я хочу по лінії йти, а не тут змагатись.

Я хочу спокійно жити собі,

Не хочу я в твій дім, до тебе іти.

Я хочу не тільки на день почуватись

Спокійною й вільною від цих всіх кайданів.

Смола та хапає і тягне все швидше

Затягує в дім свій, виламує двері.

Привʼяже до столу, накаже мовчати.

Промовить до мене: «давай святкувати»

«А що святкувати?», — промовила я

«Річницю того, коли прийшла я,

Коли подружились,

Коли почалось,

Коли ти не знала як впоратись. Ось!»

Тоді я згадала, коли почалось.

Це все, що в дитинстві зі мною відбулось.

Це тягнеться все жалюгідне життя,

Коли я боялась свого майбуття.

Коли сьогодні було надто пекельним,

А майбутнє не давало ніякі надії.

Тоді ж і смола ця народилась нізвідки.

Дивилась на мене з якогось кутка

Вона ще мовчала, спостерігала,

А потім вхопила і потягла.

Тепер я ось тут, сиджу і гадаю

Як смолу цю перемогти.

А може ніяк? Вона поглинає

Завжди і усюди

В будь-який вік.

Де б я не була,

Куди б не ходила…

Вона усюди.

Поглинає.

Мене.

4 грудня 2025 рік