Будинок, який нагадував мурашник

            Звичайний багатоповерховий дім. Він був побудований ще до того як почались лихі 90-ті, та у моду увійшли «варені» джинси. Багато людей, ще більше історій. Вікна нагадують різнокольорові прямокутники, ось тільки за кожним своє життя, своя таємниця. Самою старою мешканкою так і залишається пані Людмила. Вона на кільки років старша, чим її подружки, тому пам’ятає, як виглядав під’їзд, коли тільки віддали будинок під заселення. Їх родина була серед перших, кому дісталась простора трикімнатна квартира. Звісно, спочатку це була лише бетонна коробка, але згодом, на новосілля прийшли перші гості, якім дуже сподобався інтер’єр, старанно зроблений мамою. Тоді був дефіцит майже на все, але коли у тебе є потрібні зв’язки, то дістати можна будь-що, навіть стінку з Італії. Цей гарнітур і досі є, тільки вже у квартирі пані Людмили. Вона ніколи не жила в іншому місті. Тут вона народилась, тут й помре. Зі своїм чоловіком познайомилась у цьому ж дворі. Він жив у сусідньому під’їзді. Його мати була вчителькою у школі, батько працював на заводі. Перший рік після одруження, вони жили з батьками пані Людмили, поки вони не купили їм власну квартиру, але поверхом нижче. Її мати тоді робила ремонт, міняла меблі, тому гарнітур і переїхав до доньки. Не пропадати ж такому добру. Вона все хотіла його замінити, ось тільки грошей ніколи не вистачало. Так він став частиною їхньої родини. З роками, шафи обросли штучними квітами, статуетками та іншим неважливим мотлохом, який на думку пані Людмили виглядав витончено та дуже стильно. Її дітям заборонялось підходити до меблів, які прикрашали головну кімнату. Так і жили, спостерігаючи, як змінювалось все навкруги.

            П’ять років тому у будинок в’їхала молода родина. Вони зайняли квартиру на третьому поверсі, де раніше мешкав дід Петро. Це був добрий чоловік, який годував безхатніх тварин, грав на губній гармошці, завжди посміхався. Його жовті штори у білий горошок протрималися місяць. Їх замінили на сірі. Тільки щастя у тій квартирі більше не було. Не допомогли гарні меблі, гроші. Молоді майже кожного дня сперечалися. Голосно. Від їх криків іноді здригався «бетонний мурашник», та нікому до цього не було діла. Першу дитину вона народила через 6 місяців після переїзду. Тоді вони оголосили перемир’я та начебто знову стали нагадувати родину. Протримались недовго. Згодом чоловік вирішив піти, але не його зупинила звістка про другу дитину. Ще рік протрималися. Третя зрада, третій малюк. Усе логічно, але план не спрацював, тому вона залишилась сама з дітьми за своїми сірими шторами. Криків стало більше. Жінка виховувала тільки високими нотами, бо інші методи їй не відомі. Пані Людмила, яка мешкала зверху, колись зробила зауваження, а у відповідь була лише відбірна лайка, бо вона ж мати, та ще з трьома спиногризами, тому їй усе дозволено. Будинок здихнув з полегшенням коли сімейство з’їхало, бо грошей зовсім не вистачало, а вона чекала на четверту дитину, щоправда, вже від іншого чоловіка. Того ж місяця з’явилися нові сусіди. Нетрадиційне подружжя. Це викликало справжнє обурення, мешканців, бо дві дівчини, які цілуються на балконі, це не природно та не правильно, особливо, у такому порядному будинку. Вони протримались два місяці. А потім забрали свої пурпурові штори та переїхали у більш сучасний дім, де за орієнтацію не засуджують. Пані Людмила раділа більше за всіх, бо у її часи, подібного не було, а вона не хоче жити поряд з такими сусідами.

            Бабки так само сиділи на лавках, але замість газет у деяких були смартфони. Сучасні, але з такими ж старими поглядами на життя. Вони продовжували засуджувати усіх, хто був не так вдягнений, або слухав занадто голосно музику. Пані Людмила вважалась головною. Принаймні це вона так вирішила та ніхто сперечатися не став. Вона старша, їй видніше. Нові мешканці приїхали саме у той час, коли їх затишне коло обговорювало серію улюбленого серіалу. Сім’я. Мати, батько, син, кішка. Судячи з пошарпаної автівки не заможні, речей не дуже багато. Ввічливі, бо одразу з усіма привітались. Розвідка відразу донесла, що жити вони будуть у старої Каті, яка мешкає на другому поверсі й майже ніколи не виходить на двір. Вона вміє користуватися доставкою, тому ліки та їжу їй привозять під двері, а працює вона онлайн, бо ноги підводять. Звісно, пані Людмила її не долюблювала, бо чого це вона випендрюється, та ще купила напівпрозорий тюль крізь котрий можна побачити її дорогі меблі та сучасний ремонт, а на балконі не має мотлоху. Приїзд родини став добрим привидом для плиток, тому дами дуже швидко припинили обговорювати серіал, та почали перемивати кістки зовсім не знайомим людям. «Бетонний мурашник» збільшився, але не всі цьому зраділи.

            Пані Людмила пішла додому останньою. Вона завжди так робила, щоб точно нічого не проґавити та бути у курсі останніх новин. Ця звичка була незмінною з дитинства. Цього разу вона стала випадковим свідком сварки про яку завтра розповість подружкам. З першого поверху, а точніше з однокімнатної квартири, де мешкало одне подружжя, почулися крики. Потім, рожеві штори розпахнулися, вікно відчинилось й з нього почали вилітати речі. Чоловічі. Скоріш за все нарешті терпець дружини обірвався та їй набридлі зради. Через кілька хвилин, з під’їзду вийшов й сам власник речей. Пані Людмила, разом зі своїм оточенням, завжди смакувала кожну сварку, обговорюючи її кілька днів. Але, їй ніколи не спадало на думку, що подружки сміються з неї, її старих меблів, чоловіка, який дуже рідко буває тверезим, з її сукні, яка у цьому році святкує ювілей. 30 років, а вона все ще її носить. Пані Людмила нарешті прийшла додому, де на неї ніхто не чекав. Повечеряла недільним супом, розповіла сплячому чоловіку про свій день, нових людей, які, на її погляд, були занадто підозрілими, про Катю, яка все ще продовжує випендрюватися. Зачинила вікно, бо дує, задернула сині штори, які трошки старші за її сукню, пішла дивитися серіал по старому, ледве працюючому телевізору. «Бетонний мурашник» продовжував своє вечірнє життя. Різноколірні прямокутники загорялися, а за ними люди готувалися до нового дня.