Прощавай, сумувати не буду

Забуті, занедбані райони, де живуть вічно сердиті люди, а минуле немов і не йшло. Старі будинки, старий, побитий мільйонами машин асфальт, старі вікна й магазини з вицвілими вивісками. Тут немає жодного натяку на щастя, лише важке, просочене смогом повітря, яке часом обпікає легені, і ті, хто так і не зміг переїхати. У цій місцевості не ростуть квіти, а якщо і ростуть, то дуже рідко, пробиваючись під товстим шаром пилу, що накопичувався роками, а може й століттями.

Ніхто не промовляє привітних слів, усі поспішають по домівках до темряви, бо жоден ліхтар не горить на вулицях, а весь район занурюється в морок. І тоді відбуваються різні речі, про які нікому не варто знати чи говорити. Вранці всі знову прокидаються, район подає ознаки життя і намагається продовжувати своє існування. Тріщини як павутиння, проникають у будинки, порушують цілісність і без того крихких фундаментів, але більше нікого не лякають. До них усі звикли та навчилися співіснувати разом, як дружні сусіди, що не порушують спокою. Навіть у найсвятковіший день тут не буває красиво чи просто добре. Старий трамвай, скрегочучи всіма проржавілими частинами, доправляє втомлених людей у потрібні пункти, щоразу готуючись до останнього подиху. А ось церква сяє куполами і запрошує всіх охочих помолитися. Мабуть, це найкрасивіше місце на районі. Масивний кам'яний паркан, високі кущі, фонтан та акуратні клумби, виглядають яскравою плямою на сірому тлі. Такий собі оазис серед міських джунглів. Тут навіки оселився смуток і від нього ніколи не позбутися.

У таких районах тісне сусідство у всіх. Ритуалка, аптека, квітковий. Якщо пройти далі, можна натрапити на продуктовий, ломбард, зал ігрових автоматів і магазин дешевої, але спокусливої білизни. А на протилежному боці дитячі іграшки, сексшоп, меблевий. Все під рукою, все поруч. А на невидимому кордоні, проведеному невідомо ким, сусідить сучасність із прозорими вітринами та висотками, що торкаються хмар. Тут живуть зовсім інші люди. Вони стильні, усміхнені, часом привітні та безтурботні. Багато зелені, квітів, красивих будівель і магазинів. Це місце окутане любов’ю та турботою влади, тут горять ліхтарі, інше, легше повітря і менше безпритульних тварин, що бродять у пошуку води, їжі та своєї людини. Усього крок і стане легше дихати, два – і ти ніби в іншому місті, де багато світла, сміху та щастя.

Вона виросла в одному з таких районів, сірих, суворих, похмурих, Богом забутих місць. Під'їзд її багатоповерхівки, просоченої пилом й смогом, востаннє ремонтували на початку 90-х і то тільки, тому що тут жив хтось важливий і потрібний. У дворі давно не було клумб, а ями замінили пішоходам тротуар. Старі, проржавілі гойдалки багато років не були придатними для використання, але мами все ж дозволяли своїм чадам там бавитися. Літній сусід, який вічно матюкався на весь світ і стукав порожніми пляшками, вкотре вилаявся на владу та шкандибаючи, пішов за новою, повною тарою. Трохи далі від їхнього будинку проходили трамвайні колії, і цей нескінченний гул став вічним супутником, який періодично заважав спати. На розі будинку розташувалося кафе (якщо цей заклад так можна назвати), де з року в рік збиралися вірні товариші по чарці і перекидали пару чарок після роботи. На іншому кінці торгували рибою та несвіжим м'ясом. Ці запахи просочили подвір'я, проникли у квартири, але більше нікого не хвилювали. Байдужість тут оселилася раніше, ніж люди. Усі навчилися миритися, уживатися з тим, що відбувається, і ніколи не зупинялися, навіть якщо хтось просив допомоги. Тут кожен був сам за себе, ховаючись за щільними шторами, що не пропускають сонячне світло. Будинки доживали свої роки, давно простоявши відведений їм термін. Фарба вицвіла, а камінь потріскався і став вразливим до будь-якого поштовху. Але, це нікого не хвилювало.

Так, вона була саме з таких місць, де рідко відбувається щось хороше, а місцеві жителі дивляться на тебе порожнім, байдужим поглядом. Але району не вдалося її зламати. Міла була не з тих, хто здається, а її полум'я з кожним днем перетворювалося на величезне багаття і не планувало згаснути. Вона знала, що одного разу, неодмінно втече і з її вікна буде видно річку, хмари і красивий бульвар, що потонув у вечірніх вогнях. Їй довелося бачити багато чого, включно зі смертю. З нею вона познайомилася ще в дитинстві, знала її запах і смак. Вона могла впізнати її з безлічі інших, але ніколи не боялася. Знала, що її час ще не настав.

Район поглинув багатьох. Міла бачила, як молоді хлопці за кілька місяців згасали і ставали такими самими безликими, пропиваючи своє життя у дворах і за брудними столиками в місцевих закладах. У них не було мети, не було щастя, не було нічого. Спочатку вона їм навіть співчувала, а потім перестала. Вони самі відповідальні за те, що з ними відбувається, але вона не миритиметься з обставинами. Ніколи. Ні за що. Коли їй виповнилося 18, вона зібрала всі свої пожитки (все вмістилося в невеличку валізу) і ступила за поріг ненависного будинку. Мати в слід крикнула кілька прокльонів, грізно погрожуючи кулаком, але її це не зупинило. Міла і так занадто багато років провела в цьому царстві зневіри. На неї чекав інший, сучасний світ, з чистими вікнами та квітучими клумбами.

Міла йшла не озираючись, не шкодуючи, не прощаючись. Вона притискала до грудей ведмедика, багато років тому подарованого татом, і намагалася дихати на повні груди. Він би нею пишався, адже й сам мріяв покинути це сіре, виснажливе місце. І покинув би, якби смерть не втрутилася в його плани. А тоді мама піддалася депресії, алкоголю та забула, що в неї є донька, яка потребує любові та захисту. Міла рано подорослішала. Відразу ж наступного дня після похорону. Їй ніколи було плакати, сумувати, адже їй потрібно було піклуватися насамперед про себе і не загрузнути в цій рутині. Тоді вона відкрила для себе старі татові платівки. Щовечора вмикала неголосно музику та засинала, віддаляючись від шуму і всього на світі.

Мілі виповнилося 11, коли вона вперше влаштувалася на роботу. Після школи, йшла в невеликий комісійний магазин та підмітала підлогу. За це їй давали одяг, взуття, продукти, а іноді навіть гроші, які вона дбайливо складала під матрац. Мамі давно не було діла до неї, та і їй у принципі теж. У Міли не було подруг, люблячих родичів і близьких людей, з якими вона могла б розділити своє горе або хоча б просто попити чай. У неї не було на це часу. Здається, після смерті тата, вона вимкнула почуття і забула, що таке щастя. Дитинство закінчилося, не встигнувши початися. Таке іноді відбувається, особливо якщо до тебе немає діла. Маленька, нікому не потрібна і всіма забута, як ті будинки на околиці району, що розсипалися після останнього дощу. Але навіть у цих руїнах продовжують жити люди, які сподіваються на диво та ремонт. Їм простіше жити в руїні, ніж самим докласти зусиль і щось зробити. І такої думки дотримується кожен мешканець району, продовжуючи вдихати смог, накопичувати сміття на узбіччі, тонути у власній байдужості та шукати розраду в алкоголі. Ніхто нічого не робить. Так і живуть, будучи сусідами з тріщинами, іржею і дахами, що протікають.