Мамо, ти мала рацію щодо тих туфель

Ще в дитинстві, я все робила наперекір. Одягала не ті сукні, читала не ті книжки, зустрічалася не з тими хлопцями, дружила не з тими дівчатками. Маму слухала рідко, але з кожною новою помилкою, все більше розуміла її правоту. У всьому, завжди, постійно. Що старшою ставала, то більше прислухалася, намагаючись не відступати від свого. Бунт тривав років до 17, добре, що я не встигла ґрунтовно вляпатися в історію, обзавестися судимістю, чоловіком і дитиною, але шишок набила достатньо, щоб далі бути обережнішою, насамперед по відношенню до себе. Одним із нагадувань про той період стало кострубате татуювання на попереку у вигляді чи то метелика, чи то якоїсь незрозумілої, розмитої плями з крилами. Благо, хоч інфекцію не занесла і відбулася легким переляком, коли це все неподобство запалилося. Портак, був зведений, коли мені виповнилося 20, і лише невеликий шрам залишився назавжди, як символ бунтівної юності й неправильних рішень. До числа таких у принципі можна віднести чубок із пасмами всіх можливих кольорів, перепалене волосся, і, звісно, тонко вищипані брови, що більше нагадували ниточки. Я потім довго їх відрощувала, але зрештою просто зробила перманент, позбавивши себе виснажливого малювання. Нумо знайомитися, я Дана. Мені трохи більше ніж двадцять і я рідко (майже ніколи)слухаю маму.

Моїм першим коханням став музикант. Він був старший на рік, ревнивий, самозакоханий, але напрочуд вірний. Ізводячи одне одного кілька років, так і не дійшли до логічного завершення. Після шкільного випускного розійшлися, періодично намагаючись склеїти осколки того, що колись називалося стосунками. Його всі звали Череп (а насправді Сергій). Високий, сіроокий, худий, але досить накачаний, щоб інші задивлялися. У нього було татуювання на лівому плечі та невеликий шрам на підборідді. Однокласниці заздрили, а я ніколи не була з ним по-справжньому щаслива. Хіба що в деякі моменти, але не більше. А в іншому, це був справжній жах. За нами плакав психолог, ми потребували терапії, щоправда, у нашому віці про таке не думали. Сучасні підлітки, можливо, ми, ніколи. Таке б навіть на думку не спало ні мені, ні йому. Череп рятувався сигаретами, та і я іноді теж. Наші стосунки називають «токсичними», але хіба це важливо, коли тобі 15 і ти по вуха закохана? Ми познайомилися на одній із вечірок, де грав його гурт. Наприкінці вечора Череп присвятив мені пісню. Це було так зворушливо і мило. Мабуть, один із тих небагатьох днів, які не хотілося забувати. Він залишиться теплим спогадом про перше кохання і вічною обітницею ніколи більше не мати справ із музикантами. На першому побаченні гуляли парком, їли солодку вату і досить багато говорили. Коли я замерзла, Череп накинув мені на плечі свою просочену димом та алкоголем куртку, а на прощання ніжно поцілував, дбайливо притискаючи до себе. Мамі він не сподобався. Одразу попередила, що він не пара і з ним доведеться багато плакати. Але, я ніколи її не слухала. Наші сварки закінчувалися або розбитим кулаком об стіну, або риданнями в подушку. Іншого сценарію не було. Потім, кілька тижнів перемир'я, а потім все повторювалося знову. Забороняти було марно, тому мама просто була поруч, підтримувала, розуміла, жаліла. Тато не особливо вдався у мої справи, бо практично завжди пропадав на роботі.

Наші стосунки стали наочністю того, як я не хочу. Сергій ще довго повертався, немов бумеранг, давно викинутий і забутий. У день мого випускного він приїхав із камеліями. Єдині квіти, які я так і не навчилася любити. Його костюм не пасував до моєї сукні, в принципі, як і він мені. Але, я впевнено стискала його руку й позувала для мами. Це був непоганий досвід, що складався з низки подій, криків і сліз. Ні, все було не так погано. І можливо, якби Череп зустрів не мене, а спокійнішу і менш норовливу дівчину, то все склалося б інакше. Утім, якби і я зустріла не його, то не отримала б психологічної травми, але Долі не накажеш. Наші стосунки отруювали ревнощі, обопільна недовіра, його нескінченні друзі, репетиції та сотня інших причин. Щасливими ми були тільки на фото. Одне зберегла для себе. Така сентиментальна данина першому коханню. Решту спалила, разом із тими незначними подарунками, накопиченими за всі роки.

На першому курсі я вже зустрічалася з Олександром. Повна протилежність Черепа. Поет, що любить книжки, мистецтво і мене. Занадто тихий, занадто хороший, занадто не мій. Мама одразу сказала, що мені з ним буде нудно, але я ж знову намагалася довести протилежне. У результаті, протрималася семестр та потім болісно довго уникала його в коридорах. Не можна зустрічатися з однокурсником, навіть якщо він гарний. Звісно, за часи свого студентства я набила достатньо шишок, щоб перестати мислити логічно та приймати правильні рішення. Наприклад, початок другого курсу я відзначила короткою зачіскою, а його завершення проколом носа. Цього разу не пощастило, тому прийшлось попрощатися з пірсингом та пропити антибіотики. Літо перед початком навчання було більш спокійним, але не без пригод. Розбила коліно, по приїзду на море, спалила пасму, бо забовталася телефоном та забула про плойку, купила занадто незручні туфлі. Але, з ними у нас чомусь склалися найдовші стосунки, хоча мама й попереджала, що не зможу в них ходити. Рожеві, на великих підборах, але дуже витонченні та якісні. Як виявилось згодом. Купила їх за кілька днів до третього курсу, вдягнула не розношуючи, а потім, дзвонила мамі, просила привезти змінне взуття, бо ніг не відчувала ще до завершення першої пари. Але, ці туфлі я брала з собою у подорожі, ходила у них на перші побачення, завжди обіцяючи собі, що більше їх не взую. Добре, що обітниця щодо музикантів ще була у силі. Звісно, я могла б бути не такою впертою, не такою норовливою, але тоді б було не так цікаво. Мої подружки прислухалися до батьків й мали те, що мали. Вчилися не за тими фахами, носили незручний одяг, ніколи не фарбували волосся. В мене ж було достатньо експериментів, згадуючи які, виникає лише одне питання: «Як я у цьому виходила з дому»?

Після університету вирішила поїхати на кілька тижнів до Європи разом з мамою. Звісно, я була досить дорослою, щоб влаштувати собі відпустку без догляду батьків, але чомусь захотілось побути з нею. Ще на етапі пакування валізи, вона сказала, що мені не завадить зручний одяг та взуття, але ж і тут увімкнулась моя неслухняність і потім, у Римі, довелося купувати кеди, бо мої рожеві, незручні туфлі, були не самим слушним варіантом для екскурсій. Мама на це лише зітхнула. Так, ми сперечались, але мали непогані стосунки. Ні, не настільки добрі, як були у дівчат Гілмор, але іноді, ми говорили відверто. Ну такий в мене характер, але нормально я з ним живу, хоча іноді, він додає непотрібного клопоту.