Невідправлені листи один одному

У бабусиній квартирі все ще пахнуло шавлією та трояндами. Пуанти висіли на своєму звичному місці, її улюблена курильна люлька лежала на кришталевій таці, разом з тютюном і запальничкою. Балерина зі шкідливою звичкою, але великим серцем. Вона більшу частину життя присвятила цьому витонченому мистецтву. Спочатку вчилась, потім виступала, потім вчила. Маленька, занадто мініатюрна, занадто різка, але занадто добра. Саме такою її запам’ятала Олеся, яка з самого першого дня була бабусиною улюбленицею. Вони багато часу проводили разом. Ні, дівчинка не танцювала, але майже ніколи не пропускала зайняття у студії, де викладала бабуся. Їй подобалось спостерігати за дівчатами, які у своїх білих спідницях, нагадували легенькі літні хмарини, які безтурботно плили по небу у сонячний день. Звісно, це був важкий труд, Бо репетиції, особливо перед прем’єрою, знесилювали та доводили інколи до сліз. Збиті пальці, кров, та танець скрізь біль, але на сцені, це справжній шедевр, від якого не можливо відвести погляд. Олеся ніколи не хотіла займатися балетом, бо знала ціну, яку точно не змогла б сплатити. Але, її рішення поважали, тому, навіть бабуся не стала примушувати йти по її стопах. Кожної неділі, не залежно від погоди, вони ходили до тютюнової лавки, а потім на довгу прогулянку містом. Розмовляли, купували не завжди потрібні речі, мріяли. Олеся завжди мала старшу, більш мудру подружку, бо колишня балерина ніколи не виглядала на свій вік, та не була типовою бабусею, яка випікала пиріжки та варила варення. Завжди дуже стильно одягнена, з ідеальною поставою, та на підборах. Зачіска майже ніколи не змінювалась, принаймні, з того часу, коли скінчилась кар’єра. Наступного дня після звільнення з театру, бабуся обрізала своє довге русяве волосся, зробила собі коротку стрижку, щось на кшталт «Піксі» та пофарбувалась у блонд.  Це був її спосіб попрощатися з минулим. Експеримент видався вдалим. Помолодшала на декілька років, що завжди тішило дідуся Олесі. Він кохав свою балерину до нестями, тому, коли вона покинула світ, він зробив те саме, але через кілька днів. Серце не витримало, не зміг бути без той, яка з першої зустрічі була його сонцем.

Місяць нарешті минув, і емоції перестали нагадувати штормове море, тому в першу неділю весни Олеся приїхала до квартири тих, кого більше ніколи не зможе обійняти. Їй потрібно було розібрати речі і знайти деякі документи, бо з часом вона неодмінно переїде сюди жити. У бабусі з дідусем були окремі кабінети, які знаходились один навпроти одного. Добре мати чотирикімнатну квартиру, де можна втілити будь-яку ідею. Насправді кабінет бабусі був читальною залою, де жили її улюблені книжки, бо окрім балету, це була її друга пристрасть. Тут стояв невеликий торшер, зручне фіолетове крісло, кілька книжкових шаф, заповнених догори, та письмовий стіл з десятком шухляд. Його виробляли на замовлення, тому він був нестандартних розмірів та форми, а ще, як виявилось через годину, у ньому знаходився потаємний відсік, схований під білою, дубовою стільницею. Олеся знайшла його випадково, бо підіймаючись з підлоги, вона вдарилась головою об нього, і він відчинився. Там лежали листи — кілька десятків, складені обережною стопкою та перев’язані білою стрічкою. Всі вони були написані бабусею, бо її почерк неможливо сплутати з іншим. Рисочка над деякими літерами, рівно стоячими у рядок. На всіх конвертах була адреса, тільки вони так і не дійшли до отримувача. Їх чомусь повернули відправнику. Спочатку, Олесі здалось, що це листи для дідуся, бо ініціали були такими ж, але прізвище інше. Звичайно, не можна читати чужу листування, але цікавість надто примхлива, та вона не звикла, щоб їй відмовляли. Обережно, розв’язала стрічку, провела пальцями по чорнім чорнилам та відкрила перший конверт. Лист починався так: «Мій любий, привіт. Я дуже сумую за тобою, але не втрачаю надії, що зовсім скоро відбудеться наша зустріч, і я зможу тебе міцно обійняти. Ти особливий, пам’ятай про це, бо ти єдина любов мого життя. Навіть балет відходить на другий план, бо з тобою я завжди сміюсь від душі. Сподіваюсь, в тебе все добре. У нас зранку злива. Погода сьогодні більше схожа на осінь, ніж на літо, але ж, вона непередбачувана, їй можна бути вередливою. Ввечері прем'єра і я дуже хвилююсь. Уявляєш, я Прима! Голова йде колом від успіху. Чи то від страху, але я цього дійсно варта.

Я навіть не уявляла, що мені буде настільки тебе не вистачати. Шукаю тебе у знайомих, та у незнайомих теж. Чекаю на твої дзвінки як вірний пес, інколи, забуваючи дихати у твоєї присутності. Чомусь вірю, що в нас все насправді, бо навіщо тоді Всесвіт нас звів? Нещодавно, блукаючи містом, в перервах між репетиціями, натрапила на один будинок. Він нам ідеально підходить. Затишний як ти, трішки ексцентричний як я. Згадала та й посміхнулась. Я так завжди роблю, коли думаю про тебе, а значить, я майже постійно ходжу з посмішкою. Як солодко це все пишу, аж сама дивуюсь. Бачиш, що ти зі мною робиш? Добре, цілую мій любий, пора збиратися, бо Прима не запізнюється. Твоя Л. 16.06. 1963-р». Олеся кілька хвилин приходила до тями, бо бабуся та дідусь побрались у вересні того ж року. Замовила їжу, та вмостилась у фіолетовому кріслі. Прибирання почекає, а відповіді треба отримати скоріше. Це ж треба, начебто знаєш людину все життя, а потім з’ясовується, що ви майже не знайомі. Що далі? Інші онуки та друга родина? Олеся відчувала себе зрадженою. Їй все життя розповідали про неймовірне кохання, почуття, родинні цінності. Можливо вони й були, тільки у дідуся, бо серце бабусі належало іншому.

Листи були складені у порядку написання. Інший датований 19 червня того ж року: «Привіт. Я тобі зізнаюсь у тому, чого ніколи не казала жодному чоловіку, а ти, виявляється, майже одружений. Ти збирався мені сказати? Я не мала наміру бути чиєюсь коханкою, бо ця роль не для мене. Хіба тільки на сцені, бо мені за це платять. Майже рік життя витратила на твою брехню. І як я відразу не здогадалась? Мабуть, втратили пильність, бо мені і справді було з тобою добре. Вірила, що в нас дійсно все по справжньому. Дурепа! Хоч щось з того, що ти казав було правдою? Не відповідай. Я більше не хочу тебе бачити, чути, навіть згадувати. Ніколи не пробачу, навіть не мрій. Твоя наречена дуже щаслива. Приходила до мого театру. Уявляєш, який збіг? Вони дуже голосно теревенили з подружками, що я не змогла не звернути увагу. Показувала вашу світлину, та звісно каблучку. Ось так я і дізналась про все. А потім, вийшла на сцену з гордо піднятою головою. Як ти міг так вчинити зі мною? Як ти міг так вчинити з нами? Все скінчено. Прощавай». Від прочитаного Олесі стало сумно. Її бабуся кохала чужого чоловіка. Не відомо, змогла б вона так само зібратися, продовжити виставу, знаючи, що десь у залі, сидить жінка, яка збирається заміж за зрадника. Але, вони були іншими. Напевно, свою лють та біль бабуся вклала у репетиції. Щоб відволіктись, щоб не думати, не плакати, не звинувачувати себе. Вона так майже завжди робила. Втікала від почуттів за допомогою танцю. Це була її персональна терапія, яка заліковувала всі рани. За вікном був теплий, сонячний день, а на душі чорна хмара. Олеся скасувала всі справи та вирішила залишитись у квартирі до наступного ранку. Вважала, що це єдине правильне рішення, та ще треба було перечитати інші листи.