Її мати була художницею. З дитинства вона росла в оточенні фарб, пензликів, полотнів. Звісно, дівчинка навчилась малювати, напевно раніше, ніж читати. Вечорами, вони сиділи за великим письмовим столом, кольору першої трави і при світлі настільних ламп створювали нові світи, зрозумілі тільки їм. У цьому допомагав звичайний рис, який мати розсипала на лист, а потім, вони обводили контури, вимальовуючи мапу нового королівства. Ці вечори були особливими і назавжди залишилися в пам'яті тієї дівчинки, з великими зеленими очима, яка мріяла одного разу закохати світ у свої картини. Головним творінням матері та доньки стала стіна в одній із кімнат будинку, на якій мали розпуститися їхні улюблені квіти – білі лілеї. Щотижня квітам присвячувалося кілька годин. Кожен контур ретельно промальовували олівцем, а потім тонкими пензлями додавали потрібні відтінки, які перед нанесенням ретельно вибирали й обговорювали. Це було їхнє спільне дітище, зрозуміле тільки їм.
Коли їй виповнилося 17, мами не стало. Пензлі були на довгий час заховані в нижню шухляду старого комода, де зберігалися всі мрії, які так і не вдалося реалізувати. Так, у верхній правій шухляді можна було знайти рожеві пуанти, з яких навіть не зрізали бирку, хоча тоді вона всерйоз вирішила займатися балетом, надивившись на балерин крізь велике скло танцювальної студії. У нижньому лівому зберігалася скрипка, яка була необхідністю, коли їй було 12. Відвідавши два заняття, інструмент помістили в комод, ретельно сховавши й назавжди втративши бажання грати. Усі картини, упакували й сховали в комору, окрім тієї, яку мама малювала одна, зачинившись у кабінеті. Це було дивне дерево на шматочку скла, намальоване олійними фарбами. Одна його частина була пишною та квітучою, інша ж навпаки – сірою й зів'ялою. Мама назвала картину «Душа». Вона висіла над маленьким каміном, ставши свого роду талісманом їх затишної домівки. Вона зустрічала, та проводжала гостей, повертала втрачене натхнення. Іноді здавалось, що кольори змінюються, та дерево, створене мамою, підлаштовується під пору року. Марія (саме так звали дівчинку з зеленими очима) забрала тільки цю картину, вирішивши, що вона стане чудовим нагадуванням про талант, про силу духу і красу, оберегом, тому кожного разу вішала її на стелі над своїм ліжком у новому, тимчасовому житлі. Це допомагало не втрачати душу. Вона більше не могла жити в будинку, в якому виросла, в якому стільки років була щаслива, в якому не стало мами. Дім став чужим. Стіна так і залишилася недомальованою, покинутою. Стояла у порожній кімнаті, чекала, що колись лілеї все ж таки розквітнуть. Не злічити, скільки було переїздів, але картина завжди переїжджала з нею. Це була частинка мами, частина їх минулого, яке не дозволяло втратити себе. Переїжджав і комод забутих мрій. На якесь зі свят подруга подарувала набір для малювання, намагаючись хоч якось повернути любов до цього заняття, але подарунок потрапив у ту саму шухляду, де зберігалися пензлі. Зі смертю мами вона втратила своє покликання і більше не знала, чим себе зайняти. Їй більше не хотілося малювати, не хотілося фантазувати, уявляти дивні світи й оживляти їх за допомогою того чи іншого кольору. Тепер її улюбленим кольором став чорний, хоча раніше вона його уникала. Марія стала звичайною дівчиною, яка не має хобі і багато років тому втратила сенс життя.
Несподівано для себе вона полюбила весну. Їй подобалося, як прокидається природа від зимової сплячки, і їй здавалося, що одного разу так прокинеться і вона. Могла годинами бродити квітучим парком, читати на лавці під великим дубом, періодично розглядати перехожих. Навесні парк був по-особливому гарний. Тут вирувало життя, не зважаючи ні на що, і їй це безумовно подобалося. Діти каталися на роликах, молоді матусі гуляли з візочками, дідусі грали у доміно. Місто приходило в себе. Поступово, але починало розправляти плечі. Люди поверталися додому, відчинялися нові кав’ярні, у парку працювали деякі атракціони. Біля ставка з переносним мольбертом стояв старий художник у пошарпаному береті і малював лебедів, недалеко від нього кавовий автомобіль, кіоск із солодкою ватою та руда кучерява дівчина з великим кошиком червоних півоній. Цього маленького, забутого міською владою, занедбаного, пошарпаного часом парку, війна не торкнулась. Так, Марії безумовно подобалася весна. Подобалися аромати цвітіння, ніжність квітів, що щойно розпустилися, яскравість навколишнього світу. Вона насолоджувалась миттю, не зважаючи на сирени, до яких вдалось звикнути. Перші кілька місяців був якийсь ступор. Жахливі новини не закінчувались, багато знайомих взялись за зброю, а Марія не плакала. Зовсім. Їй було страшно. Лють накривала чорною хвилею, біль став вічним супутником днів, але сліз не було. Тоді вона і знайшла порятунок у старому парку, де могла дихати та відволікатися від усього за книгою. Минув рік, а любов до весни та читання під деревом залишилась.
Присівши на улюблену лавку, вона дістала нову книгу, яку придбала по дорозі. Але багато прочитати не вийшло, бо її перервав старий у сірому плащі та чорному капелюсі. У тремтячій руці він тримав невеликий букет півоній:
- Вибачте, що відволікаю, але чи можу я присісти? До наступної лавки надто далеко йти, а ноги майже не тримають. Старість. – Звернувся він до неї.
- Так, звісно. – Неохоче погодилася Марія.
- Погода гарна. Кістки більше не болять. Нарешті сонце вийшло.
- Ага.
- Моя Оксана, як дитина раділа сонцю. Не любила зиму. Вона згасала з настанням грудня, а з приходом березня в ній прокидалося нове життя.
- Зиму мало хто любить. – Марії не дуже хотілося вести діалог із незнайомою людиною, але чомусь вона йому відповідала.
- Вибачте мені мою балаканину. Просто, після того, як не стало Оксани, мені й поговорити ні з ким. Не подумайте, я ще при здоровому глузді, просто з самотністю так і не ужився. А тут ще ця клята Війна. Багатьох друзів забрали до себе діти, щоб бути разом, а мені їхати нема до кого. – Незнайомець зітхнув.
#2394 в Сучасна проза
#2454 в Різне
кохання і самотність біль і радість, кохання і біль, життя після смерті рідної людини
Відредаговано: 01.05.2023