Глава восьма.

Глава восьма. 

Рудий маг із хрипом втягнув повітря у свої груди і закашлявся, адже разом з ним у легені потрапила і кров з рота. Краплі її, червоної і гарячої, полетіли у обличчя Тари, малюючи яскраве ластовиння на білій шкірі. Дівчина провела рукою по обличчю, можливо, хотіла витерти, але замість цього лишила довгі червоні сліди з кожної краплі. 
Торо дивився на ті сліди крові і скаженів. Він вже заніс був ногу, щоб розбити голову магу, але сестра зупинила його жестом. 
 - Маг, ти не сказав, що обираєш… Мій гримуар, чи своє нікчемне життя? 
 - Життя! Життя! Мені та книга не потрібна, вона ваша! 
Маг поповз пильною доріжкою подалі від цих страшних потвор туди, де вже зібрався натовп. Він вужом проліз між ніг людей і зник у юрбі. Всі дивилися на Білих Близнюків. Торо натягнув назад капюшон, котрий сповз з його голови, коли він бив мага. 
 - Чого вирячились? Цікаво вам?!
Люди, якось нерішуче, почали розходитись по своїм ділам. Тара витягнула золотий і кинула його продавцю. 
 - Гримуар. 
Той не став сперечатись за ціну, а просто віддав книгу. Аби лише швидко здихатись таких покупців. Не сказати, що він не бачив раніше сварок між покупцями, але таку жорстокість… Зазвичай ті сварки завершувались брудною лайкою, або парою стусанів. Він не перший рік торгував усіляким мотлохом, та сьогоднішній день точно не був схожий на жоден інший. 
 - «Концепція душі: Ляльковод» - прочитала вона вголос назву на подряпаній старій обкладинці. - Торо, що це в біса таке? Це не гримуар! 
 - Ну вибач, я думав, що то він. Книга схожа на ті, що ми знайшли у персні, то ж я подумав… Ну викинь, якщо вона тобі не треба. 
Тара на ходу розкрила книгу і спробувала прочитати текст, написаний від руки дрібними буквами. В очах почало мерехтіти, чи то від того, що на ходу читати було важко, чи то від нерозбірливого почерку. Дівчина закрила книгу і прибрала її до сховища, вирішивши прочитати потім. 
 - Викину, можливо, потім… А зараз давай, нарешті, знайдемо те, що тобі треба. 
 - Ага. 
Торо зупинився навпроти чоловіка у соломʼяному брилі, що продавав кілька десятків книжок, розкиданих на сірій ряднині. Тара навіть подумала, що він дивний. Одягнений у товстий жупан, але босий, а ще той бриль на голові… Торо ж було усе одно на зовнішність продавця, він дивився на його товар. 
 - Хлопче, а ти маєш добрий зір! - вкрадливо сказав той - Усі ці книги - записи відомих Богів Війни! Техніку для якої зброї шукаєш? Є для меча, для кинджала, для списа, для лука…
Аби Торо був більш обізнаний, то одразу ж зрозумів би, що його дурять. Боги Війни не робили записів. Свої техніки вони передавали одному, або, якщо пощастить, двом учням за все життя. А деякі так і помирали, забираючи з собою усі свої знання. 
 - Ще не знаю. Я в житті не брав до рук зброю. 
Продавець скривився. Ну що за йолоп… Він навіть не клієнт. 
 - Оооох… То ти хоч ауру вже тренуєш? 
 - Ви кажете, що її треба тренувати? 
Торо і справді не розумів, адже підвищення рівня його аури було завдяки сестрі. Він жодного разу не бачив, щоб воїни тренували ауру, тож гадав, що вона у них зростає сама по собі…
 - Тримай! Віддам за два золотих! 
Чоловік простягнув до хлопця тонку замизгану книгу, навіть не книгу - зошит. 
 - Два золотих за цей непотріб?! - Тара вхопила продавця за руку і ривком відібрала у нього добрячу частину аури, - Здохнути захотів?!
Чоловік відчув запаморочення, а серце втратило ритм і почало колотитися о ребра мов скажене. Він не розумів, що відбувається, але, злякавшись, спробував висмикнути свою руку. 
 - Хотів мене надурити?! - Торо ошкірився і не дав то йому зробити. 
 - Відпустіть… Вііііі … 
Від переляку і знесилення продавець втратив свідомість. Зачовганий зошит випав з його пальців і був спритно підхоплений Торо. «Девʼять хвиль аури», було написано на обкладинці. Торо мовчки знизнув плечима і віддав його сестрі щоб сховала. Інші продавці, занепокоєні тим, що на їх очах відбувалося, почали потроху підходити до Білих Близнюків. 
 - Заплатимо? - запитав Торо? 
 - За це сміття? Пішли вже…
Вона відпустила руку продавця. 
 - Візьмеш щось іще? - запитала вона брата, показуючи на книжки під тілом чоловіка. 
 - Ні, ходімо у інших ще подивимось. 
І вони просто пішли, навіть не обернувшись на заклопотані вигуки за їх спинами. 
 - Він виживе? - запитав хлопець у сестри. 
 - Торо, той виродок намагався тебе обдурити. Як ти гадаєш, він має жити? 
Ще близько години Білі Близнюки ходили базаром, але так нічого і не знайшли. На зворотньому шляху, вже поруч із цирком, їх зупинили два охоронці з оголеними мечами. 
 - Ану стійте!
Леза мечів вперлися Білим Близнюкам у груди. Тара вилаялась подумки. Не треба було вбивати того продавця, чорт забирай, та пізно вже жалкувати. 
 - А то що? - Тара скинула капюшона з голови, - Гадаєте, ця сталь зупинить посланців Бога смерті? Ви дурні, чи просто два ідіота-самогубця? 
У Гармозі лише сліпі та глухі не знали, що до їх міста прибули два посланці Бога смерті. Охоронці, звісно, такими не були. Навпаки, ще зранку високе начальство провело для їх загону позачерговий інструктаж. Там не стверджувалось прямо, але була куча оцих «ймовірно», «можливо», «небезпечні істоти», «не допустити ймовірних конфліктів» і тому подібного лайна. Дідько, але їх ніхто не попередив, що ті двоє зростом як гноми…. Аби вони знали, то ні за які гроші навіть не наблизилися б. 
Охоронці подивилися один на одного, наче чекаючи на пораду. Мечі у їх руках повільно опустилися до землі вістрям. Тара призирливо посміхнулась і Близнюки пройшли повз охоронців. 
 - Ідіоти! - накинулись вони на людей, що їх позвали. - Ті двоє - то посланці Бога смерті! Звичайно, що той, хто спробує їх образити, помре! …
Охоронці ще довго лаялись. Той, хто пережив момент принизливого страху, завжди знайде когось слабшого, аби відігратись на ньому. І Білі Близнюки знали то як ніхто інший. Рогатий, котрий здалеку спостерігав за цією подією, похитав головою і пішов у циркове шатро. Він вже зрозумів, що усе летить шкереберть. Даремно Мортен притягнув цих двох виродків до циркової трупи. 
Жаба ж навпаки, відчула полегшення, побачивши Близнюків, що підіймалися у воза. 
 - Гаразд, я на репетицію вже запізнююсь! - лише сказала вона і поспіхом вийшла. 
Ага. На репетицію, аякже. Торо скривив обличчя. Побігла доповісти Мортену про наше повернення. 
 - То що, маємо час подивитися на те, що купили. - Тара дістала дві книжки. 
Торо сів на ліжко і відкрив зошита. Прямо на першій сторінці була масна пляма, наче хто поставив брудну тарілку, а потім віхтем спробував витерти бруд. Хлопець зітхнув. Сподіватися знайти щось цінне у цьому смітті… Та вільного часу було вдосталь, і він почав читати. 
«… я не буду тут жувати кожному йолопу за причини появи аури у тілі людини, адже не маю на те бажання. Я просто хочу сказати, що усі, так звані воїни - то свині, котрі паскудять на діаманти під ногами. Використовувати ауру для підсилення? Як зовнішню броню? Що вони, ідіоти, ще вигадали за тисячі років?…»
Цікаво, подумав Торо, на мить відриваючи очі від сторінки. 
«Уявіть діжку, котра наповнена частково водою. Закрийте кришку, візьміть у руки і погойдайте з боку у бік. Що ви відчуєте? Вода буде завдавати ударів, навіть коли ви зупините усілякий рух! Якщо ж ви розкрутите таку діжку навколо себе - то вона вам радше пальці відірве, аніж зупиниться на місці за вашим бажанням!»
Торо почав здогадуватися, до чого вів автор зошита. Він порівнював тіло воїна з діжкою, а ауру у тілі воїна - з водою у ній. Торо замислився. Де в чому автор був правий - навіть воїни другого класу могли відчувати легкі хвилі аури, що рухались їх тілом до групи мʼязів, які воїн хотів підсилити. Торо перегорнув сторінку. Потім наступну. Потім ще одну. Іноді, він зупинявся і заплющував очі, аби відчути поведінку аури у собі і знову впевнитися у правдивості написаних слів. 
«Воїни, гадаючи, що то зекономить їх сил, заспокоюють свою ауру у повсякденному житті. Але вони просто ідіоти! Так, спочатку, то дійсно буде схоже на правду, але якщо циркулювати аурою по тілу безперервно, день, тиждень, місяць, рік… Саме тоді усе зміниться. І ваша аура почне працювати на зовсім інших принципах, які я і назвав Девʼять хвиль аури. Отже, хвиля перша…»
Торо на хвилину закрив зошита. Ймовірно, той продавець не намагався його надурити! Якщо він зараз почне тренування, і зиск з того буде такий, як  описано на сторінках… То цей зошит - скарб! Він крадькома поглянув на сестру, котра читала щойно придбану книгу. Ні, потім їй розкаже. Він знову відкрив зошит. 
«Отже, візьміть свою ауру із центра зосередження, пропустіть її, мов мілкий широкий струмок поза нирками, і по спині підійміть до рівня плечей, а далі, розверніть і через груди та живіт дозвольте їй впасти униз, до пальців своїх ніг. А вже звідти, підібравши, підніміть та поверніть до центру зосередження. Перші кількасот разів циркулюйте повільно і обережно, адже головне це виконувати техніку правильно. І, коли ваша циркуляція аурою стане автоматичною, можете спробувати її прискорювати…»
Торо знову відклав зошит убік і сконцентрувався на своїй аурі. Йому непотрібно було черпати її з центру зосередження - завдяки Тарі усе його тіло було вщент заповнене нею. Тому, для хлопця, достатньо було лише задати їй вірний рух, по описаному у зошиті колу. Важко… Це дійсно важко… Торо аж зігнувся від болю, коли його аура почала створювати собі канали для руху. Цього моменту, можна сказати, відбувалася перебудова його тіла. Він мов штовхав уперед важку камʼяну стіну, котра ніяк не піддавалася його тонким рукам, а лише трощила кістки та рвала мʼязи. Раптом, один камінь з тої стіни впав, і тугий струмок аури потік уперед. За секунди зробивши повне коло, він вирвав з тої стіни ще один камінь, а потім наступний… Камʼяна стіна впала, врешті-решт. І аура потекла невпинним потоком від плечей до пʼят і знову вгору. Відтепер, навіть захотівши того, Торо не зміг би її зупинити. Могло так статися, що саме через особливий шлях набуття аури, ця техніка підходила йому ліпше, аніж комусь іншому у цьому світі. Та про це не знав ані Торо, ані людина, яка зробила записи у старому, пошарпаному зошиті. 
Тара не бачила змін, що відбувалися з її братом. Вона була настільки зосередженою, що навіть не помітила, як її власне тіло стало міцним, мов у воїна другого класу. Тара нарешті зрозуміла, як прочитати ту книгу, яка виявилась зовсім не гримуаром. Спочатку, ті букви у книжці викликали запаморочення у її голові. Вони наче стрибали і бігали колами по сторінкам, не даючи їй зосередитись. Та усе змінилося, варто було дівчині влити у книгу трохи мани - рядки завмерли і впорядкувались у чіткі абзаци, котрі розбивали кожну сторінку на кілька нерівномірних частин. 
Окрім дивного захисту від прочитання не магами, манускрипт відрізнявся ще дечим. Наприклад, щоб зрозуміти яку іншу книгу, Тарі доводилося докладати деяких зусиль, але не з цією. Варто було прочитати слово, як воно наче викарбовувалось у памʼяті, маючи саме те значення, яке і було у нього закладено автором. З кожним реченням у голові Тари формувалося нове знання, абсолютно їй невідоме до цього, але таке зрозуміле зараз… Наче вона сама його колись створила. Швидкість, з якою вона читала, почала прискорюватися. Її тонкі пальці гортали сторінки швидше і швидше. І варто було перегорнути останню, як манускрипт розсипався на порох, здійнявши хмари легкого пилу у возі. 
 - Що за?! - крикнув Торо, злякавшись, що з сестрою щось сталося. 
Він навпомацки знайшов її руку і витягнув із возу. Тара була мов у трансі і не рухалась, заклякши на тому самому місці, де її поставив брат. 
 - Тара? Тара?! Та отямся ж ти! 
Переляканий Торо вже хотів зацідити їй ляпаса, навіть руку підняв для того. 
 - Руку… опустив… 
Легка хвиля незнайомої сили розбіглася врізнобіч від неї після цих слів і Торо, мов лялька, що втратила ниточки, впустив свою руку униз. Тара струснула головою, нарешті повністю отямившись. Поруч стояв ошелешений брат. 
 - Тара, тільки що… Як то ти зробила? 
 - Я знаю. Це моя нова здібність. 
Після того, як манускрипт щез, Тара усвідомила, що може бачити душі людей прямо у їх тілах. І не просто бачити, а навіть віддавати їм накази. Дівчина одразу зрозуміла, наскільки це сильна здібність. І небезпечна для неї самої, якщо хтось про то дізнається. 
 - Але Торо, про це нікому…
 - Як і завжди сестра! А тепер поглянь, що я навчився! 
Торо застиг на місці і, відокремивши маленьку частину аури від великого потоку, котрий обертався по колу у його тілі, зупинив її. Хлопець стояв на гранітній бруківці, але та, мов пісок, розійшлася під його ногами і розсипалась на дрібний гравій. Почувся звук, наче важкий шмат свинцю з висоти впав на скелю. Торо засичав від болю і подивився собі під ноги. 
 - Здається, я щось зробив не так…
Та звичайно ж не так. З-під його пʼят витікала червона кров. 
 - От йолоп! Навчився він! 
Тара присіла і вхопила його обома руками за литки, щоб вилікувати. 
 - Тепер іди і знайди собі нове взуття, дурень! 
І справді, з підошв його черевиків лишилися хіба що спогади. 
 - Дивно. Їх же Жаба зачарувала… - Торо, сказавши це, навіть не підозрював, як вразить сестру. 
 - Чорт забирай, взуття зачароване магинею пʼятого кола… І ти його так легко знищив…
 - Ага. Пішли до костюмерші. - просто сказав він. 
Увесь той час, що лишався до їх виступу, Тара думала, як він то зробив. 
Вони зʼявилися за кулісами, коли Жаба вже вийшла на арену цирку зі своїм номером. 
 - Чорт забирай, виродки, де ви швендяли?! - гаркнув на них Мортен і кинув їм в обличчя чорні плащі. 
Торо зітхнув і зняв свій одяг. 
 - Полізли у бісів ящик… - нагадав він сестрі. 
Цього дня дотики людей до її тіла відчувалися Тарою зовсім інакше, аніж минулого разу. Ні, було так само огидно і бридко з того, але їх нігті вже зовсім не дряпали її шкіру, і навіть сильна хватка деяких із них не завдавала болю… Лише огида і образа на них і на Мортена нікуди не поділися. Тара зиркнула на брата. То він віддав їй стільки сил? Любий брате… То я дам тобі ще більше! Я висмокчу це огидне стадо насухо, і усе віддам тобі! 
Чи не вперше за увесь час у цирку, Тара подивилася на натовп, що вибіг до них на арену. У кожному з цих людей тепер вона бачила душу. Усі вони, різні окремо, і такі однакові загалом, були спотворені. Жадібністю, егоїзмом, злістю, заздрістю… Яка огида! Вони гірші, аніж здаються зовні. Навіть їх спотворені обличчя - то прекрасна маска, що приховує їх справжніх…
 - Ідіть сюди… - тихо прошепотіла Тара, - віддайте все…
Душі синхронно колихнулись, варто було тій хвилі їх торкнутися. І змусили свої тіла йти уперед. Той голос… Він і наказував, і обіцяв одночасно. Він і гнітив, і підносив увись… І його не можна було ослухатись. 
Торо аж загарчав від несподівано різкої хвилі сили, яку віддала йому сестра. Чорт забирай, та що вона робить?! Торо повернув голову і побачив лише болото людських рук, з якого стирчала голова сестри на тонкій шиї. Її очі були заплющені, а губи… Вона сміється?! 
Мортен був здивований. Він очікував аншлаг від першого виступу у новому місті, але такого… Це перевершило усі його сподівання.  За один виступ, котрий ще навіть не завершився, грошей було більше, аніж за цілий вечір у Альпасі. Та велика алюмінієва миска - вона ж точно замала для Білих Близнюків! Для десятків тисяч монет, які висипали у неї люди. Мортен беззвучно сміявся, примжуривши очі. Аби… От аби він зустрів їх раніше, аби той пʼяниця Лант запропонував йому ту угоду на кілька років раніше… 
Тара висмоктувала десятки людей за секунди ледь не до смерті. Вони йшли, торкалися, кричали і падали, втративши свідомість. Та на їх місце одразу ставали нові і нові люди. Вони відтягали убік ті тіла, що їм заважали і йшли, не зупиняючись, підкоряючись наказу Тари. Усе скінчилося швидко, і так же зненацька, як і почалося. Торо повернув голову до Мортена. 
 - Відпустіть. Усе скінчилося, не бачите? 
Мортен бачив. І він задумався б, що щось не так, аби жадібність не запаморочила йому голову. Він відпустив Білих Близнюків з кігтів своєї аури і пішов до гори срібних, бронзових та мідних монет. Зрідка, але там був навіть блиск золотих. Десять хвилин. Мортен впав на коліна поруч з грошима. За якихось десять хвилин така купа… Він розкинув руки у сторони і зареготав мов навіжений. 
Білі Близнюки обернулися і перед тим, як піти за куліси, з ненавистю подивилися на фігуру, що стояла на колінах, порпаючись у монетах на підлозі. 
 - Забудь. Не зараз. Пішли в душ. - Тара потягнула за собою брата, вхопивши його за руку. 
Як завжди, ніхто їх не зустрічав після виступу. Хоча за кулісами і було сьогодні людно - усю їх увагу привернула дивна поведінка Мортена. 
 - Як гадаєш, довго ще нам тут бути? - запитав Торо сестру, коли вони, огорнуті рушниками, сиділи на лаві у душовій. 
 - Я не знаю, брате. Ми підемо звідси, я тобі обіцяю. Але не можу сказати коли. Ця сила, що я з них забираю, її мало. Нам треба знайти спосіб, що дозволить збирати більше. Скільки ми їх стрижемо за день? Три? Чотири тисячі? Щоб ти досяг сили, як у Мортена, потрібні сотні тисяч… або роки…
Торо опустив голову і вхопив її руками. 
 - Тобі боляче, Тара. Щоб ти не казала, я бачу, як тобі болить. І я не хочу то бачити і знати. Ти розумна. Ти набагато розумніша за мене, сестра. Тож вигадай щось! Вигадай і скажи мені! І що б то не було - я зроблю то! 
 - Я думаю над цим, брате… Постійно думаю. 
Мортен зупинив цирк у Гармозі на цілий місяць. І цілий місяць він був вщент забитий по три рази на вечір у будні дні, і по шість разів на день у вихідні та свята. І кожного ранку Мортен бігав у банк торгової гільдії міняти дрібʼязок на золото. А золота було багато. Справді багато. За цей місяць Мортен заробив більше, ніж за десятки років, що він їздив континентом без Білих Близнюків. 
Він навіть думав позбавитись усіх інших членів трупи, і тоді Близнюки зможуть давати десятки вистав на добу! Від таких думок чорні кігті жадібності приємно стискали серце Мортена. Та хтось мав правити возами, ставити і розбирати циркове шатро, клеїти афіші у нових містах… І це все гнітило Мортена. Він постійно підраховував втрачений зиск через інших членів трупи і це підсвідомо змушувало його дивитися на них, мов на ворогів. Чи жебраків, що обманом повисли на його шиї і полізли брудними руками до його гаманця. 
Кожної вільної від вистав миті Білі Близнюки вчилися і тренувалися. Жаба геть не розуміла, де вони беруть на те сили, але Тара виконувала умови їх домовленості сумлінно, тож магиня не сміла скиглити і вчила, вчила і ще раз вчила їх. З часом, геометрія змінилася на тригонометрію, а алгебра на вищу математику. 
А тим часом, усі, окрім Жаби, Білих Близнюків та Мортена, помітили, як у їх трупі псуються стосунки. Перші дзвіночки пролунали, коли усі дізналися, як Білі Близнюки вбили продавця на базарі, і не отримали за те жодного покарання. Потім ота дивна поведінка глядачів під час їх виступів. Це лякало. 
Наступний дзвінок пролунав, коли вони вже покинули Гармоз, і зупинилися табором на перепочинок у дорозі. Їх повар, як завжди, покликав Білих Близнюків допомогти йому розкласти польову кухню, натомість Торо оскаженів, і зламав бідоласі ногу. І Мортен, замість того, щоб хоч якось на те вплинути, лише кинув повару склянку з зіллям зцілення і нагримав, що робота повара - то робота повара. І Близнюки не мають за то відповідати. 
Повар пішов від них того ж дня під вечір. Зібрав свої речі, і мовчки забрався геть. Пішки. Тож до наступного міста людям довелося гризти черстві сухарі і сухе мʼясо. Це точно не додало популярності Білим Близнюкам. А до деякого остраху додало краплю ненависті. 
Після міста Гармоз вони на місяць зупинилися у Порелі, де протиріччя лише наростали. Незважаючи на те, що маршрут Білих Близнюків був аж занадто скромним: віз - циркове шатро - душ, усе одно час від часу виникали сварки з погрозами. Мортен же лишався бездіяльним. Першими не витримали маги, що відкривали шоу, повторюючи свою неймовірно яскраву виставу, з разу в раз різну. Вони усією групою прийшли до воза Мортена і попросили його найняти нового повара, замість того, що пішов. Але Мортен їх навіть слухати не став: вам треба - то й робіть то самі. Або замовляйте собі в ресторанах у місті. Як бути за межами міст він не уточнив. 
Маги деякий час постояли, розгублені такою відповіддю, а потім теж, як і повар, зібрали свої речі та забрались геть. Мортен навіть зрадів від того - коли їх не стало, кількість виступів трупи за вечір збільшилась до чотирьох. У вихідні дні - до восьми, що означало і більший прибуток, звісно. Але невдоволеними виявились усі інші, адже працювати доводилося більше за ті ж самі гроші. Акробатки-фехтувальниці аж з ніг падали щоночі, а їх останні виступи вихідного дня були настільки жалюгідними, що на то було боляче дивитися. 
Мортен, як директор, мав би то давно врегулювати. Та демон жадібності поглинув його настільки, що на жоден розумний вчинок він вже був не здатен.