Глава друга.

Глава друга. 

Додому близнюки повернулися пізньої ночі. Вони чули, як хропів пʼяний Лант, як крутилася у ліжку з боку на бік Мара. Вони пройшли у дощатий сарай за хатою, що слугував їм будинком. Торо пошукав навпомацки, чи не кинула бува Мара їм яких недоїдків на вечерю, але нічого не знайшов. Він гірко зітхнув. Доведеться задовольнитися спогадами про солодкі ягоди, котрі вони сьогодні зʼїли. Торо стис кулаки від люті. Аби той покидьок не розчавив… Він з сестрою мав би зараз вечерю! 
Загалом, Торо сподобалось, як вони з ними вчинили. По-перше, їх ворогів від сьогодні стало менше, а по-друге… Він ліг на солому поруч із сестрою. 
    ⁃    Тара, не знаю, чи то мені здалося, чи і справді я став сильніше коли…
    ⁃    Не здалося, я теж. У мене зʼявилося друге коло мани. Воно ще слабке, але то точно воно. Тільки чув, щоб нікому про це! 
    ⁃    Та я розумію. 
Торо деякий час мовчав, дивлячись на чорну дощату стелю у темряві. 
    ⁃    Тара, як ти гадаєш, нам тепер завжди треба то робити? Ну…
Не те, що він був проти, навпаки. Він просто не знав як. Але хотів цього. 
    ⁃    Поки що не впевнена, брате. Треба буде перевірити, щоб зʼясувати точно. Здається, то я поглинаю їх ману та ауру, а потім вона ділиться між нами. Але, я ще не впевнена, я мало що розумію. 
Торо мовчки кивнув, не відриваючи погляд від стелі. У темряві Тара не могла того бачити, але їй і не потрібно було. З моменту, як вона поділилася з ним силою, вона відчувала кожен його рух. Як і він її, хоча сам ще того не усвідомив. 
    ⁃    Сестра, а ми зможемо стати настільки сильними, щоб… щоб не боятись їх усіх? 
Тара мовчала. Він відчував, що вона не спить, і терпляче чекав на відповідь. 
    ⁃    Не боятися? Дурненький, ми зробимо так, що усі боятимуться нас! 
Торо нарешті усміхнувся і заплющив очі. 
    ⁃    Дякую, Тара. 
Сестра розумна, думав він. Сестра завжди знає, як вчинити, щоб вижити. Значить, вона не помиляється і зараз. У це, та у свою сестру, Торо вірив беззаперечно. 
Тара слухала, як заснув її брат. Їй було лячно, що їх викриють і вбʼють за вчинене. Або просто вбʼють зі злості. Або і просто за так, аби очі не муляли. Вона стисла кулаки від гніву. Вона не має права на помилку. Помилка - смерть. Вона зробить їх обох настільки сильними, щоб жоден на цьому світі навіть очі звести на них не насмілився! Тара згадала те прекрасне відчуття, як сиділа на Ландарі, котрий помирав. І заснула, посміхаючись. 
На світанку їх розбудили крики людей, що зібралися поруч із подвірʼям. Найгучніше кричала жінка, матір Парни, її голос було легко упізнати. 
    ⁃    Чого вона так верещить? - Торо скривився. 
    ⁃    Бо вона мати. 
Близнюки знову замовкли, слухаючи, що відбувається надворі. Здається, прийшли по їх душі, та знаючи характер Ланта, на подвір’я зайти не наважувались. 
    ⁃    Тара, а ти памʼятаєш нашу маму? 
    ⁃    Ні. - похитала вона головою. - Вона нас кинула у такому віці, що ані я, ані ти не змогли б її запамʼятати. 
    ⁃    Ти віриш тим байкам Ланта? Я от гадаю, що він нас вкрав у неї. І вона нас шукає…
    ⁃    Шукає? Ага ж. 
Тара не хотіла знову починати цю розмову. Адже це було єдине питання, де вони мали протилежні позиції. Вона вірила, що матір просто покинула їх, а брат гадав, що їх у матері вкрали. Сам Лант стверджував, що «їх матір змусила брехнею бідного воїна ростити двох вилупків». У різних варіаціях, але сенс був завжди один і той же. 
Знадвору саме почувся крик Ланта, що зупинив той гардимер під воротами його подвір’я. Близнюки чули, як гримнула хвіртка, потім кілька глухих ударів та падіння тіл, що було перемішано тихими зойками. Потім, десь за хвилину знову почувся голос Ланта:
    ⁃    Гей, малі вилупки! Йдіть сюди! 
Ослухатися близнюки не посміли, тому покірно пішли до виходу із подвірʼя.  Ланта вони боялися. І не тим страхом, що змушує так чи інакше діяти, або тікати. У його присутності вони завмирали, втрачаючи волю. 
    ⁃    Ми тут, пане Лант. - сказала Тара, коли вони вийшли за ворота. 
Лант скривився. Йому було огидно бачити цих виродків у себе вдома. А також відверто усе одно, чи вбили вони там когось. У нього боліла голова, було сухо в роті та хотілося випити. І не води, звісно. 
    ⁃    Були учора на озері? Бачили Парну та Ландара? 
    ⁃    Так, пане Лант. 
Близнюки навіть не ворушилися, відповідаючи. Вони дивилися на побитих сусідів, що стояли навколішки посеред дороги. Дарма вони його розбудили. 
    ⁃    Ви їх вбили? 
Близнюки ледь здригнулися від настільки прямого питання, але Тара відповіла спокійним голосом. 
    ⁃    Ні, пане Лант. Ми бачили, як вони померли, але ми їх не вбивали. 
    ⁃    Брешеш, стерво! - закричала матір Парни. - Там усюди є сліди вашої аури! 
    ⁃    Пащу стули! - гаркнув Лант на неї і вдарив аурою у обличчя, від чого жінка впала навзнак. - То що там було? 
    ⁃    Накурі. На них напали накурі і зжерли їх. Це те, що ми бачили, сидячи на дереві. 
    ⁃    І ви їм не допомогли? - запитав батько Ландара. 
Близнюки мовчали. Вони знали, наскільки небезпечно відкривати рота, коли то не дозволив Лант. Вони не прогадали - за секунду той вже збирав зуби у дорожній пилюці. 
    ⁃    Все ясно. - Лант витер кров з кулака об штани - Ваших вилупків зжерли хижаки. Моїх ні. А тепер забирайтесь усі геть! 
Першими втекли близнюки. Спочатку, вони навіть не вірили, що їм настільки пощастило. Близнюки просто ще не розуміли, що Ланту було плювати абсолютно на всіх мешканців села, не лише на них двох. 
І після цього життя повернулося у звичне русло - Лант пив, Мара кричала і била, близнюки тікали з подвір’я при першій нагоді. Хоча, відбулися і деякі зміни. Сільським дітям заборонили ходити до лісу, а також місцеві спробували знищити гніздо накурі. Спроба та завершилася повним фіаско - селяни не були бійцями, а зграя налічувала кількасот тварин. Тож, добряче помʼяті горе мисливці повернулися до села ні з чим зализувати рани. 
Тара і Торо навпаки, почували тепер себе у лісі більш вільно, знаючи, що у ньому немає людей. Тара тихцем намагалася тренувати магію другого кола, але не знаючи заклять, усе було марно. Це не магія першого кола, що чи не від народження усім дається на рівні інстинкту. У селі ж була лише одна людина з двома колами мани, окрім Тари. Мара. Зайвим буде казати, що вчитися у неї дівчина не могла. 
Торо тим часом навчився рибалити за допомогою вістря аури. Він довго стояв у струмку, зайшовши у воду по коліна, та зануривши руки, і чекав рибу, що пропливала повз. А тоді викидав з пальця вістря аури. Та з часом воно ставало усе коротшим, доки не зникло остаточно. 
    ⁃    Тара, - якось він сказав. - моя сила зникла. 
Хоч і не сильно, та він був засмучений цим фактом. 
    ⁃    Усе гаразд, брате, ми знайдемо як то виправити, не хвилюйся. 
Тара брехала. Вона вже зрозуміла, що інших варіантів, як забирати силу у людей, немає. Раз відчувши ту ейфорію, вона хотіла ще і ще, але… Жертв для того не було. Дівчина спробувала була використати свої здібності на малих тваринах, котрих ловив для неї брат, але безуспішно. 
Одного дня селяни знову зібралися поруч з подвірʼям Ланта. Близнюки спочатку насторожилися, але виявилось, що громада прийшла на цей раз з проханням. Щоб Лант знищив зграю накурі, через яких місцеві боялися ходити до лісу. Пʼяниця довго набивав собі ціну та щодня пихато розказував Марі, яка він важлива людина у цьому селі, бо ж без нього вони усі взагалі ні на що не здатні. Але за кілька днів постійних вмовлянь погодився. Плату за свою роботу він узяв не грішми, а найважливішою для себе річчю - алкоголем. Близнюки на власні очі спостерігали, як селяни носять йому сотні пляшок з пійлом. 
І якось ранком Лант таки витягнув іржавого меча з-під столу, натягнув на себе гнилі обладунки, у яких повернувся додому чотири роки тому і вирушив у ліс. Через це Тара і Торо лишилися вдома слухати лайку та прокльони Мари у їх бік та у бік селян, що принесли стільки пійла її чоловіку. Вилити то десь на помийку вона боялася, адже за таке Лант міг без роздумів і шию скрутити. 
Голос Ланта, що повертався через кілька годин з лісу, близнюки почули здалеку. То було вихваляння себе самого, як він хоробро різав хижаків, мов курчат. Слухати таке було огидно, тож близнюки тихцем, через діру у паркані, втекли з дому. У лісі, поруч з тою норою у землі, вони й справді знайшли сотні порубаних тварин. Їм аж моторошно з того стало. Але не через те, що бачили їх очі. Вони подумали, що воїн другого класу то занадто сильний для них суперник, що легко розчавить їх голови, якщо забажає. А враховуючи, що Лант останні мізки пропив, такий варіант був ймовірним. Тара увесь час шукала способи, як же їм стати сильнішими, але не бачила жодного. А Торо, здавалось, узагалі цим не переймався. 
Якось близнюки, повернувшись увечері додому, застали там цілковиту тишу. Це було досить незвично, і стурбовані вони, крадькома пройшли до свого сараю. Там сидів Лант. Серця обох стислись від страху, адже це могло означати що завгодно. Обличчя пʼяниці скривилося, коли він їх побачив. 
    ⁃    Ідіть за мною. - сказав він їм, і вийшов надвір. 
Близнюки не знали, що їм думати, голови були порожні, але те що він не гримав на них, давало хоч якусь надію. Лант зайшов у будинок і пройшов на кухню. Там, на підлозі, лежала Мара. 
    ⁃    Вилікуй її. - наказав він Тарі. 
Дівчина не рухалась, заклякши на порозі до кухні. 
    ⁃    Вилікуй! - гримнув Лант. - Чи ти гадаєш, що я не бачу, як ти лікуєш свого вилупка брата?! 
Тара вужом просковзнула повз нього і опустилася на коліна поруч з жінкою. Не треба було бути висококваліфікованим цілителем, аби зрозуміти, що сталося - на скроні Мари надулася величезна синя гуля. Ймовірно, робота Ланта. Тара поклала руку їй на лоба, щоб обстежити і оцінити пошкодження. Жінка була при тямі, але ані говорити, ані рухатись не могла. Сильний крововилив у мозок, підвищений внутрішньочерепний тиск, зламані кістки на скроні. Тара задумалась, як же їй вчинити. Вона могла вилікувати її, і навіть швидко, адже вже мала друге коло мани. Та навіть якщо нічого не робити, мозок мага потроху мав сам відновитися. 
    ⁃    Це буде важко, пане Лант. Знадобиться багато часу. 
    ⁃    Але це можливо. - резюмував він. 
    ⁃    Так, пане Лант. Якщо ви покладете її на ліжко, то буде краще і зручніше. 
Лант не горював за дружиною. Але вона хоч трохи піклувалася за нього і годувала. На мить він замислився, чи не варто просто задушити, щоб не мати цього клопоту, та врешті-решт вирішив дати Марі шанс. Він нахилився і ухопиши за комір, потягнув дружину по підлозі до ліжка, мов лантух. 
    ⁃    Мені потрібно буде приходити до неї кілька разів на день, пане Лант. 
У відповідь той лише махнув рукою, мовляв, роби як знаєш, і відкоркувавши нову пляшку вийшов з кімнати. Тара усміхнулася. Це буде не легко, але вона отримає з цієї жирної суки усе, що та їй з братом завинила. Дівчина повернулася до хворої, поклала на розбиту голову руку і прошепотіла на вухо. 
    ⁃    А тепер моя черга…
Очі Мари почали скажено обертатися, з горла вирвався тихий хрип. Тара почула, як у жінки скажено закалатало серце в грудях. 
    ⁃    Тихо, тихо, ти не помреш швидко, обіцяю! 
На такий щедрий подарунок долі, дівчина навіть розраховувати не могла. Безпомічний маг другого кола у її руках… Вона відчула, наче вперше у її житті настало свято. Увесь цей час Торо мовчки був поруч. Він не знав що саме, але бачив, що сестра щось замислила. Щось грандіозне. І він ошкірився. Він зробить усе, щоб їй допомогти. Його сестра не помиляється!
Тара почала лікування. Зовсім трошки, аби набряк на скроні став ледь меншим. А потім почала тягти з Мари ману і ауру. І мани було вдосталь! Торо теж вмить відчув прилив сил. Він нарешті зрозумів задумку своєї сестри. А Мара відчула, як стрімко її тіло полишають сили, і усвідомила, в яку ж халепу попала. 
З того дня Тара почала вивчати, як працює організм людини і по кілька разів на добу висмоктувала з Мари усі сили. Це було небезпечно, робити таке поруч з воїном другого класу, і вона б не наважилась, аби Лант завжди не спав пʼяним в дрова. На порозі до кімнати коли вона то робила, стояв Торо, аби попередити, якщо Лант раптом прокинеться. 
Мара була у відчаї. Вона вже давно могла одужати самотужки, аби не ця мала потвора. Мара проклинала своє життя, і не розуміла, чим заслужила таку долю. Вона вийшла за Ланта ще молодою дівчиною, і, на відміну від своїх подруг, вибрала його сама, а не за наказом батьків. Лант того часу був веселим і сильним хлопцем, з шикарною посмішкою… Хто ж знав, що він перетвориться з часом на ось це… Ще й притягне до їх дому цих двох білих потвор. 
Повітря з шумом виривалося з її рота. Чорт забирай, аби мати зараз хоч трішки голосу. Вона зненавиділа тих дітей з першого погляду. Вони були інші, не такі, як усі люди. Їхня зовнішність заворожувала своєю витонченістю і лякала інакшістю. Такого не мало зʼявитися на цьому світі. Ці діти ніколи не посміхалися. Вони або мовчали, або сльози беззвучно котилися по їх білих щоках. Мара навіть не знала, чи відчувають вони щось. Немов статуї з мармуру, котрі вона бачила колись давно у місті. 
Мара хотіла скривитися від смороду, що вдихала, але мʼязи обличчя її не слухались. Яка іронія. Тепер її обличчя теж не виказувало жодних емоцій. Як і в близнюків. Мара знала, що її тіло почало гнити. Пролежні зʼявилися за кілька тижнів, як Лант кинув її на це ліжко. Клятий вилупок! Краще б вбив її тоді, ніж отак скалічив. І та мала, Тара… Звідки у неї така магія? Вона одночасно і лікує її, і вбиває. 
Мара хотіла померти, аніж лежати отак. Кожного разу, коли вона чула кроки близнюків, страх шматував її душу на дрібні частки. Вперше у житті вона стикнулася з такою жорстокістю. Ні, Лант теж був жорстким останні роки, але не так. Жорстокість Ланта була імпульсивною, необдуманою. Та й загалом викликаною пияцтвом. Але у цих малих покидьків… З ними було усе не так. Їх жорстокість була результатом чіткого розрахунку, що їм усе минеться. Зараз Мара була впевнена, що тих двох дітей на озері вбили саме вони. 
Жінка жалкувала, що першою не знищила близнюків, коли могла. Тепер такої можливості вже не буде. Та мала, Тара, вона не допустить помилки. За ці тижні вона вправно розділила, та частково блокувала центральну нервову систему жінки. Після її втручання годі було й сподіватися стати колись на ноги чи, бодай, заговорити. 
З боку дверей почулися тихі кроки двох пар малих ніг. Знову вони… А виродок Лант пʼяний хропе у вітальні, і знову їх не зупинить. Померти… Як же хочеться зараз померти…
    ⁃    Тітонько Мара, а ти смердиш…
Білі, немов у вареної риби очі, дивилися на неї. Слова були сказані без жодної емоції, мов проста констатація факту. Кляте мале стерво, краще б вона насміхалася з неї, аніж отак. Тоді б, принаймні, можна було б відчути себе жертвою. А так… ти просто як обʼєкт. 
    ⁃    Тітонько Мара, знов мало мани… Я ж казала, що так не годиться. Давайте вам ще трохи підсилимо діяльність мозку. 
Тара поклала руку їй на лоба. Мара відчула, як наче її тіло, котрим вона і поворухнути не могла, горить, мов у вогні. От же мала сука! Жінка знала, що це фантомний біль, але відчувався він як цілком реальний. Її думки мовчки кричали, але зовні то ніяк було не побачити. Навіть пульс не пришвидшився. 
    ⁃    Сподіваюсь, ми домовились. І більше ви не будете утискати свої кола мани. На все добре, зустрінемось за кілька годин. 
Чорт забирай, та за що їй таке існування?! Чи існує пекло гірше за це? Марі хотілося, аби хочаб сльози потекли з її очей, але… Навіть то було для неї лише мрією. 
Близнюки тихо вийшли з кімнати. 
    ⁃    Вона смердить. - сказав Торо, коли вони повернулися до свого сараю. 
    ⁃    Ага. - підтвердила сестра. - Нехай понюхає себе наостанок. 
    ⁃    Ти впевнена, що це потрібно? 
    ⁃    Брате! Памʼятаєш, як вона зламала тобі стегно за той шматок хліба? 
Торо памʼятав. Йому тоді було дуже боляче, навіть після того, як сестра вилікувала його. 
    ⁃    А як вона зламала нам руки, коли ми ненавмисно зачинили ворота, лишивши її на вулиці? Це ти не забув, сподіваюсь? А помиї, котрими вона нас годує? Бажаєш, щоб усе це знову повернулося? 
Торо усе це памʼятав, сестрі не потрібно було нагадувати. 
    ⁃    Ти хочеш її вбити? 
    ⁃    Я? - Тара тихо розсміялася. - Ні, дурненький, її вбʼє Лант. Своїми власними руками. 
    ⁃    Ти у цьому впевнена? Він мав купу часу завершити розпочате, але не зробив цього. 
    ⁃    Зачекай ще трішки. Коли сморід у хаті перебʼє запах його пійла, він її сам вбʼє. Просто аби не заважала. А нам лишиться то спостерігати. 
Торо коротко кивнув. Сестра вірно говорить. Вона знає, як краще. 
Все відбулося, як і казала Тара, тижні через три. Лант прокинувся і закашлявся від важкого смороду, що вже кілька тижнів висів у хаті. Не допомагали навіть відкриті цілодобово навстіж вікна та двері. Лант витягнув з-під лавки, на якій спав, пляшку, і зробив великий ковток. Чорт забирай, навіть міцний алкоголь тхнув йому гниллю. 
Лант відставив пляшку убік і поклав голову на стіл. Ні, так далі не можна. Ця біла потвора обіцяла, що вилікує, та не зробила цього. Вже кілька місяців минуло… Вірно, треба з усім цим покінчити. Може, даремно він їй повірив? Та й справді, семирічна дівчина цілитель? Маячня ж. Лант згадав про цілителя третього рівня, що був у них в загоні найманців. Навіть він не брався за травми, повʼязані з ураженням мозку, то що може ця…
Лант рішуче встав на ноги і пішов до кімнати дружини. Він ледь не збив з ніг Торо, що стояв на порозі, і зупинився поруч з Тарою, яка саме витирала лоба Марі вологим рушником. Дружина скажено обертала очима, побачивши його. 
    ⁃    Що з її очима. - запитав він. 
    ⁃    Не знаю, пане Лант. Але вона робить так кожного разу, коли чує ваші кроки, чи бачить вас. Здається, вона вас боїться… - тихо відповіла Тара. 
    ⁃    Боїться мене… - схмурнів Лант. 
«Ні! Сучий ти сину!», кричали думки Мари тої миті, «Вбий цих виродків! А потім мене! Але їх першими! Вбий так, щоб я то бачила!»
    ⁃    Стара ти сука… Стільки місяців минуло, а ти мене так і не простила?! - Лант у ту мить став схожим на звіра. - Ну то й здохни у своїй злобі! 
Тара навіть відскочити не встигла. Кинувшись на Мару, Лант і її зачепив ногою, від чого дівчина полетіла у куток кімнати. Одним сильним ударом, навіть не використовуючи ауру, він розчавив голову Марі у червоно-сірий кисіль. 
    ⁃    Не простила вона мене… стерво… то й здохни! - Лант стояв, важко дихаючи, над ліжком дружини. - Забирайтеся нахрін звідси! 
Останнє було адресовано близнюкам, і вони на четвереньках, не зволікаючи, утекли до свого сараю. 
    ⁃    Хуууууу, - видихнула Тара. - це було близько…
    ⁃    Сестра! Ти неймовірна! - Торо був у захваті. 
Ввечері на подвір’ї Ланта горіло велетенське полумʼя. У ньому на попіл перетворювалася Мара, ліжко, на якому вона зустріла свою смерть, та ще купа речей, які Лант визначив, як повʼязані з нею. Сам же Лант, голий, танцював навколо багаття з пляшкою у руках та кричав нісенітниці, що розумів лише він один. Іноді він плескав алкоголем з пляшки у полумʼя, від чого там зʼявлялися високі сині язики. 
Зранку, коли близнюки вийшли з свого сараю, Лант стояв з заплічним мішком у руках, поруч з воротами. 
    ⁃    Мене не буде кілька днів. - сказав він коротко, і пішов, гримнувши хвірткою. 
Близнюки перезирнулися. Така поведінка Ланта їх спантеличила, але, водночас, вони також відчули полегшення. Торо посмикав зачинені двері будинку. 
    ⁃    Ходімо у ліс, Тара. Треба знайти щось поснідати. 
Ті кілька днів розтяглися більш ніж на тиждень. Кожного ранку вони перевіряли двері будинку і, впевнившись що вони зачинені, йшли до лісу, де проводили увесь час до ночі. 
    ⁃    Що з рівнем твоєї сили? - запитала Тара. 
    ⁃    Поки що воїн першого класу нижньої ступені.
Торо огорнув кисть аурою і показав сестрі. 
    ⁃    Поки що не витрачай її намарно, я не знаю, коли наступного разу зможу нас підсилити. 
    ⁃    А в тебе як? 
    ⁃    Друге коло стало стабільним, але… Я не знаю заклять другого кола, так що вважай, що для мене нічого не змінилося, брате. 
Так, це дійсно стало для неї проблемою. Магу потрібно навчатися, аби розвиватися. Близнюки ж навіть абетки не знали. Торо зітхнув. 
    ⁃    Нам треба вчитися. 
Тара і без нього то розуміла. Та як це зробити, і гадки не мала. 
Повернувшись того вечора додому, поряд з парканом подвірʼя  вони побачили довгий ланцюг з возів, у котрі були впряжені різномасті лівзі. Вози були високі, криті різнокольоровими тентами з малюнками та написами. Це було незвичним у селі явищем, тож поруч зібралося чи не половина його мешканців. Зацікавлені близнюки теж підійшли поближче, аби краще то роздивитися. Особливо монстрів, що були запряжені у вози. Монстрів вони узагалі бачили вперше у житті. Як велетенські куцохвості ящірки, з широкими важкими головами, та товстими короткими лапами, що були озброєні гострими кігтями. 
    ⁃    Ось вони! - почувся позаду голос Ланта. 
Він вхопив їх за одяг і поніс до одного з возів. Близнюки почали смикатись, злякавшись, але Лант тримав їх міцно. Торо все дивився на сестру, мовчки питаючи її, що він має робити. 
    ⁃    Дивись, як тобі? - Лант поклав їх на воза, до ніг високого худорлявого чоловіка середніх років. 
Близнюки подивилися на нього і завмерли. Він був гірший, набагато гірший і страшніший за Ланта. 
    ⁃    Сто срібних. 
    ⁃    Ми домовлялися на двісті за двох… - спробував заперечити Лант. 
    ⁃    Сто… Або я переріжу твою горлянку і заберу їх безкоштовно. 
Лант сковтнув слину, відчувши як затремтіли його ноги. 
    ⁃    Гаразд пане, згоден на сто…
Високий чоловік кинув йому гаманець і подивився на близнюків. І хижо усміхнувся так, що стало видно дрібні гострі зуби. 
    ⁃    Вітаю у нашій дружній сімʼї! - проскреготів його голос.