Глава перша.

Глава перша. 

Лант був поганою людиною. Він це усвідомлював, але його то анітрохи не бентежило. Навіть гордість у нього була через те. Деякі мешканці села узагалі його за людину не вважали. Як і його дружина, чого вже то приховувати. Ще зовсім недавно, роки чотири тому, Лант був воїном другого класу першої ступені. І життя мав  звичайного найманця, чи, як він сам вихвалявся - солдата удачі. Та після того, як він отримав серйозне поранення, загін йому довелося покинути. 

За довгі роки найманцем, на вбивствах та грабунках Лант не зміг зробити достатньо для безтурботної старості заощаджень, тож, повертаючись до рідного села,  кляв білий світ усіма поганими словами, котрі знав. Він би так і повернувся тоді з порожніми карманами, аби не сліпа вдача, котра посміхнулася того разу негіднику. 

Тоді, за кілька десятків кілометрів від дому, він знайшов край дороги смертельно поранену магиню, поруч з якою заливались сльозами два малюка. Вона щедро заплатила йому, узявши клятву, що Лант не дасть дітлахам померти. Хоча ті двоє і були дивними, навіть його лякали своїм зовнішнім виглядом, та стільки грошей… Лант не втримався і уклав угоду на магічному сувої. І повернувся додому з грішми та дітьми. 

Своїх дітей він не мав, попри те, що проходу своїй дружині не давав, аби не задерти тій спідницю. Називав її порожньобрюхою з того, почепивши на неї усю за то вину. Інші бездітні пари, можливо, і прийняли б такий подарунок із вдячністю, але тільки не ці. Мара, дружина Ланта, зненавиділа їх з тої миті, як побачила. Аби не кулаки чоловіка, що частенько гуляли по її жирних боках та обличчі - давно б їх спалила. А так лише била тихцем, доки Лант не бачить, та кормила помиями. Вони й Ланту були не потрібні, але він боявся магічного покарання від порушення угоди з мертвою магинею. Тому, у рідкі години тверезості, слідкував щоб малі, бува, не померли. Увесь інший час Лант пив. 

І коли він пив, страждало усе село. Нетверезий воїн другого класу то той ще головний біль. Жителі кілька разів жалілись на нього збирачу податків від лорда, але той лише розводив руками. Потім збирач змінився, тому що зʼявився новий лорд, який вбив попереднього, але він теж лише розводив руками. Так само як і наступний, коли лорд змінився знову. Лорди узагалі були самою нестабільною частиною життя селян. А щодо пʼяного Ланта, то люди постійно на нього бідкались, а влада постійно розводила руками. Був він як  крихітний острівець стабільності у взаємодії між владою та народом. 

У перший місяць після свого повернення, Лант швидко знайшов собі товаришів по чарці з таких же, як сам, ледарів та нероб. Та за кілька тижнів безупинних пияток усіх їх скалічив, декотрих навіть вбив. Норов у нього, пʼяного, був геть паскудний. Тож, без товаришів по чарці, він тинявся пʼяний своїм подвірʼям і шукав кого б побити. Коли не знаходив - просто йшов селом і шукав там. 

У такі дні ховалися усі - і Мара, бо невідомо, чи спідницю він їй задере, чи ляпасів надає, і близнюки. Та й інші селяни теж, завидівши, як Лант виходить із свого подвірʼя.  Тара і Торо, як трішки підросли, узагалі тікали у поля чи ліс за селом, аби подалі від тої пʼяної потвори. Так було і цього разу. 

• Спробувати ж не завадить? - Торо знизнув плечима. 
• Ага. Ти постійно то робиш, а я потім тебе лікую, Торо! Вони усе одно нас вбʼють, ці виродки! Так що досить вже дурню робити. Пішли до лісу, краще, там вже ягоди мають бути стиглі. 

Тара і справді лікувала їх обох. Вона, поки що, мала лише одне коло мани навколо серця, але володіла магією зцілення, хоча і слабкою. Перелом стегна, котрий отримав Торо кілька місяців тому, коли Мара побила його палицею за вкрадену з печі хлібину, Тара лікувала два дні. Але хліб той, виваляний у дорожній пилюці, був їм дуже смачний. 

Торо подивився на свої брудні руки і на своє відображення у чорній воді. Потім зітхнув, нахилився, та як міг змив муляку з волосся. 

• Ходімо. Сподіваюсь, вони і справді вже стиглі. Бо останнього разу було не так. 

Останнього разу, після тих ягід,  Торо страждав від болю у животі, а Тара, як завжди, його лікувала. У них взагалі було то заведено - будь що спочатку випробовують на Торо. Він був сильним і витривалим як для хлопця шести років, його тіло вже виробляло чималий потік аури. І, якщо він зможе проявити її зовні, то стане воїном першого класу нижньої ступені.  І також він розумів, що без сестри вижити не зможе. Саме тому і погодився на такий стан речей - він за обох отримує, вона лікує. 

• Брате… Мені здається, що я почала формувати друге коло мани… - сказала Тара, коли вони йшли тонкою стежкою повз поле до лісу. 
• Хо-хо! То ти будеш набагато швидше мене лікувати! 
• Не зазирай наперед! Це може зайняти багато років. 

Торо, як завжди, знизнув плечима. 

• Але ж то все одно станеться. 

Тара лише похитала головою. Її нерозумний брат ніяк не хотів збагнути, що цих років може й не бути у них. Дівчина щиро ненавиділа цей світ, цих людей… Її б воля - вбила б усіх і одразу. Навіть не через те, що багато страждала, ні… Основну кількість побоїв завжди отримував за неї Торо. А брата вона любила. І за нього ладна була своєю ненавистю спалити увесь світ. 

Брат теж її любив, адже вона була єдиною на цьому світі людиною, яка з ним говорила, а не била. І лікувала. Загалом, вони вже обоє зрозуміли, що є лише їх двоє і ворожий світ. І якщо Торо ще намагався це якось змінити, то Тара полишила навіть думку про це. Брата у цьому не підтримувала, але й не зупиняла, аби не обмежувати його волю. 

А ще вони любили цей невеликий ліс, котрий вивчили за останні два роки вздовж та впоперек. Не лише, тому що він часто їх годував, і у ньому росли лікарські трави, у яких Тара інстинктивно розумілась, бо володіла магією зцілення, а й тому, що тут можна було сховатись від людей. І навіть не зважаючи на існування у лісі хижаків, діти надавали перевагу проводити свій час тут, а не у селі. Проти звичних хижаків вони могли боронитися простою магією першого кола, котрою володіли усі жителі континенту. Двоногі ж хижаки були для них набагато небезпечнішими. Особливо інші діти, котрі не мали жалю.