Передмова

Континент. Величезний шмат суходолу у світі Цвинтаря Богів. Багатий на магію і заселений десятками рас розумних, та тисячами видів потвор: як звичайних тварин, так і монстрів. Та їх усіх обʼєднувало одне - вони були результатом еволюції попелу. Попелу, від горіння мани Старого Бога, котрий спав у цій пастці вже мільйони років. 

Та усі живі істоти континенту навіть не здогадувались про це, вони жили своїм простим життям. Народжувались, вчились, працювали, створювали, руйнували, вбивали і помирали. Звичайний ритм життя континенту. Але деякі з них не бажали з цим миритися, і займалися саморозвитком. Хто у магії, а хто і в бойових мистецтвах. Мірилом сили для магів була мана, для воїнів - аура. 

Ті ж, хто досяг успіху у розвитку своєї сили, ставали чи не божками на клаптику землі, котрий собі захопили, окресливши кордони як могли. Доки не приходив хтось більш сильний, і через кровопролиття доводив, що саме він тут господар, а не попередній власник. 

Це було право сильного, що царювало на континенті з тих часів, з яких розумні раси себе памʼятали. Сильний тут споконвіку жер слабкого, то було як нормальний плин життя. І ніхто, жоден, не намагався поставити під сумнів саму суть таких правил у суспільстві. 

На околиці невеликого села, котре навіть назви не мало, і було розташоване на південному краю континенту, біля великої калюжі гралося двійко дітей. Хлопець та дівчина років шести. Вони були дивними, ці діти, адже разюче відрізнялися від усіх інших жителів континенту. Вони були абсолютно білими, мов крейда. Шкіра, волосся, вії, очі, губи - навіть трішки якогось відтінку не мали. Саме тому у селі їх інакше як білими близнюками не називали, часто при цьому плюючи через губу. 

Кожна розумна істота жахалася, побачивши їх уперше, адже вони були ні на що не схожі, і тому чужі та бридкі. Розумних завжди лякає те, чого вони не розуміють. 

• Торо, що ти знову затіяв? - гукала дівчина брата. 
• Волосся фарбую, щоб як у людей було! 

Малий широко посміхався сестрі. Та ж навпаки, скривила обличчя і підбігла до брата, що саме старанно втирав чорну муляку із дна калюжі у своє волосся. Вона деякий час дивилася на це, а потім розсміялася. 

• Торо, це не допоможе, тут усі нас знають. 

Малий був задумався на мить, та все ж заперечив. 

• Але ж, Тара, якщо ми станемо на них схожі, то може…
• Дурню, забув, що було, коли ти губи у червоний колір ягодами пофарбував? 

Хлопець знов широко усміхнувся. 

• Нііііі, не забув… Лант бив мене кулаком у лице, аж доки не зафарбував мої губи кровʼю. 
• І що, гадаєш, цього разу буде інакше? 

Тара часто не розуміла настирного бажання брата походити на оточуючих їх людей. Торо знизнув плечима. 

• Спробувати ж не завадить?