Біль

— От лишенько! От біда! — продовжувала повторювати собі під носа Семенівна обережно, мов живих, вибираючи з уламків скла, горщиків землі і іншого мотлоху вцілілі квіти. Складала їх одне до одного в старе, діряве, пластикове відро з залишками  фарби, що чудом вціліло після нічних прильотів.

— Агов, Семенівно! Ви тутечки? — по вкритому битим склом коридору захрустіла кроками старша медсестра Алла Миколаївна. — Кидайте ту дурну справу. Там хлопці мішки привезли тре за сьогодні хоча б скло позбирати. Чи хоч почати, — безнадійно обвела вона поглядом коридор, який зараз був більше схожий на тунель з перешкодами у кімнаті жахів, ніж на приміщення дитячого медзакладу. — І як оце все, бляха муха, ми маєм прибрати?! — не витримала, матюкнулася Алла Миколаївна. — Тільки ж недавно ремонт у вестибюлі зробили!

— Не матюкайтеся! Приберемо все, — меланхолійно відгукнулася Семенівна, продовжуючи вибирати з-під уламків живі квіти. — От зараз квіти поскладаю і візьмусь за скло, нікуди воно не дінеться.

— Слухайте, ну кому ті квіти зараз треба! — скривилася Алла Миколаївна гірко, обережно ступаючи по розбитих залишках вікон і меблів, підійшла до вікна.

— От, не кажіть так, — Семенівна саме знайшла чергову, майже живу, драцену, — ці квіти ще нас з вами переживуть, я памятаю ще як прийла сюди працювати, — почала було Семенівна, але тихий голос Алли Миколаївни, що саме підійшла до розбитого вікна і виглянула на вулицю, зупинив її на півслові:

— Все сидить, бідолашний, — кивнула Алла на згорблену фігуру сивого чоловіка, що сидів навпочіпках, схилившись над накритим фольгою тілом, — це ж години дві уже не менше, — і додала, уже одвертаючись від вікна, — Андріївна казала, то дочка його з онучкою, — та й знову захрустіла по битому склу в бік вестибюлю, відповідаючи на чийсь дзвінок по мобільному.

Семенівна нічого не сказала, поклала драцену і кілька кущів пеларгонії до відра, обережно перенесла його у коридор, де в куток уже почали зносити залишки вцілілого обладнання і речей. Ретельно ступаючи по склу та уламках підійшла до вікна, завмерла на мить кам’яною статуєю, вглядаючись у згорблену фігуру, сперлась важко рукою на пластикову частину підвіконня. Так простояла кілька хвилин, поки сонячні промені грайливо плели по халату складний візерунок з відблисків і тіней. Важко ступаючи, мовчки пішла до коридора, зазираючи по дорозі у розчахнуті двері кімнат, аж поки не побачила в одній із них цілого стільця. Забрала його з кімнати і потягла за собою в бік виходу.

Дідусь був на місці. Фалда світлої куртки некрасиво задралася вбік, скуйовджене біле волосся ворушилося від легкого вітерця, заховане в руках обличчя не було видно, і лише легке тремтіння темних дужок від окулярів видавало як трусяться у нього руки.

— Сідайте, — Семенівна злегка торкнулася згорбленого плеча, вказуючи на стілець, — в ногах правди немає.

Підняв голову, підсліпувато глянув на неї вицвілими очами, ніби не розуміючи, кивнув, дякуючи, і сів на самий краєчок, безсило опустивши руки до низу.

Семенівна простягнула руку, мовчки легенько стисла його плече. Він знов повернувся, глянув на неї:

— Як? — просипів, — Як так можна? Це ж дитина! Хіба вони люди? — і знову повернувся в бік тіла, закриваючи обличчя руками.

Семенівна постояла ще якусь мить, а потім, важко ступаючи, пішла в бік поліклініки. Як підйом на Еверест здалися їй знайомі за багато років сходи.

Біля самого виходу побачила Аллу, яка знову з кимось щось емоційно обговорювала по мобільному. Побачивши Семенівну, Алла замовкла і, перервавши розмову на півслові, кинулась до неї, в останній момент встигнувши зловити перед тим, як та осіла на підлогу.

Уже в сестринській, яка, на диво, майже не постраждала, в густих парах ароматів нашатирю і корвалолу, Алла Миколаївна, дивлячись на біле, мов полотно, обличчя Семенівни вимучено видохнула:

— Полежте поки, Семенівно, самі розберемося. І квіти ваші доглянемо, — видавила приречено.