Підготовка до оборони

Ейденхолд змінювався з кожним днем, і навіть ті, хто прожив у ньому не один рік, уже не впізнавали міста, яке ще зовсім недавно здавалося їм надійним прихистком серед безкраїх руїн. Вулиці, якими колись неквапливо пересувалися торговці, діти й виснажені працею мешканці, тепер перетворилися на місце безперервного руху озброєних людей, що тягнули за собою дерев’яні балки, металеві листи, мішки з піском та все, що могло бодай на кілька хвилин затримати ворога. Звичний міський гомін поступився місцем стукоту молотків, скреготу металу й уривчастим командам, які лунали звідусіль, змішуючись із шумом генераторів та гуркотом важкої техніки. Навіть повітря здавалося іншим, наповненим пилом, димом і тривогою, яку люди намагалися приховати за зосередженими обличчями.

Магнус майже не залишав вулиць, особисто контролюючи кожен етап підготовки до оборони. Його можна було побачити біля зовнішніх укріплень, де він сперечався з будівельниками щодо розташування загороджень, на площі, де розподіляли зброю, або серед бійців, які проходили останні перевірки перед тим, як отримати місце на оборонних рубежах. Він не покладався лише на звіти й обіцянки підлеглих, адже надто добре розумів, що помилка, непомічена сьогодні, завтра може коштувати десятків життів. Тому Магнус ходив містом, зупинявся біля кожної групи, уважно вислуховував доповіді, сам перевіряв зроблене й без зайвих церемоній вимагав переробляти все, що вважав недостатньо надійним.

Найбільше уваги приділяли зовнішньому периметру, де старі споруди й залишки довоєнних конструкцій давали змогу створити кілька послідовних ліній оборони. Там, де раніше стояли пошкоджені паркани та напівзруйновані стіни, тепер виростали барикади з автомобільних корпусів, бетонних блоків і металевих листів, скріплених між собою товстими балками. Проміжки між ними заповнювали мішками з піском, а вузькі проходи, які залишали для пересування захисників, ретельно перевіряли, щоб у разі прориву ворога вони не стали пастками для тих, хто мав відступати. На відкритих ділянках встановлювали додаткові загородження, використовуючи уламки старих конструкцій, а біля найбільш небезпечних підступів до міста облаштовували позиції, звідки оборонці могли спостерігати за дорогою та завчасно помітити наближення ворожих сил.

Окрему увагу Магнус приділяв висотним точкам. На дахах будинків, які ще зберігали достатню міцність, зводили невеликі снайперські майданчики, укріплюючи їх дерев’яними настилами й металевими щитами, а там, де споруди були надто пошкоджені, споруджували окремі спостережні вишки. Вони здіймалися над дахами, поступово змінюючи звичний силует Ейденхолда, і звідти відкривався широкий огляд на дороги, що вели до міста. Кожна така позиція мала своє призначення: одні призначалися для спостереження, інші — для стрільців, які мали прикривати підступи до укріплень, а найвищі точки використовували для передачі сигналів між окремими ділянками оборони. Магнус наполягав, щоб жодна з них не залишалася без людей, навіть уночі, коли холод пробирався крізь одяг, а темрява робила знайомі обриси навколишніх руїн чужими й загрозливими.

На центральній площі, де раніше збиралися мешканці, тепер облаштували пункт розподілу зброї. Довгі столи, збиті з дощок, були заставлені гвинтівками, пістолетами, магазинами та коробками з набоями, а біля них постійно чергували кілька досвідчених бійців, які перевіряли стан кожної одиниці й заносили отримане до списків. Зброї не вистачало, і це було зрозуміло всім, хто стояв у черзі, проте Магнус не дозволяв видавати її без належної перевірки. Ті, хто ніколи раніше не тримав у руках гвинтівки, проходили коротке навчання, вчилися розбиратися з механізмами, перевіряти спорядження й поводитися з ним без зайвої метушні. Досвідчені стрільці отримували складніші завдання, а людей, які мали бодай якісь навички ремонту, зв’язку чи медицини, розподіляли відповідно до їхніх здібностей, адже Магнус розумів, що в майбутній битві місту знадобляться не лише ті, хто стоятиме зі зброєю на передовій.

Серед тих, хто отримував спорядження, були чоловіки різного віку, колишні торговці, мисливці, механіки й люди, які ще кілька тижнів тому не уявляли себе в ролі захисників. Дехто тримав гвинтівку впевнено, ніби вона завжди була частиною його життя, інші ж дивилися на зброю з неприхованим страхом, намагаючись не показувати цього перед товаришами. Магнус не вимагав від них удаваної хоробрості, але вимагав дисципліни, адже знав, що страх сам по собі не робить людину слабкою, тоді як безлад і паніка можуть зруйнувати навіть найміцнішу оборону.

Не залишалися осторонь і жінки. Одні допомагали облаштовувати укриття, переносили воду, сортували медикаменти й готували запаси їжі, інші долучалися до ремонту спорядження або чергували біля поранених, яких уже почали готувати до можливого напливу. Та були й ті, хто приходив на площу не по допомогу, а по зброю. Серед них траплялися жінки, які раніше служили в загонах охорони, полювали за межами міста або мали досвід бойових зіткнень, але були й такі, хто вперше наважувався взяти до рук гвинтівку, розуміючи, що іншого вибору в них може не залишитися. Магнус не відмовляв їм лише через те, що вони не були професійними бійцями, однак кожна мала пройти таку саму перевірку й навчання, як і решта добровольців.

Водночас у місті тривала інша, не менш важлива підготовка, про яку рідко згадували під час військових нарад. Родини отримували вказівки щодо того, де шукати прихистку в разі прориву зовнішніх рубежів, які підвали й підземні приміщення вважалися найбезпечнішими, де зберігалися запаси води та медикаментів і до кого звертатися, якщо хтось із близьких зникне під час евакуації. Бійці обходили житлові квартали, пояснювали людям порядок дій і намагалися відповідати на запитання, яких ставало дедалі більше. Дехто слухав уважно, перепитував про найменші подробиці й одразу починав збирати речі, інші ж відмовлялися вірити, що війна справді дійде до їхніх домівок, і сприймали всі ці заходи як надмірну обережність.