Зустріч побратимів

Алістер стояв перед чоловіком, не маючи при собі навіть зброї, адже його рушниця досі підпирала двері на дах, стримуючи тварюк, які залишилися по той бік. Він не знав, чого очікувати від людини, яку колись вважав другом, а потім оплакував разом з усіма, хто вижив після падіння Септи. За сім років пам’ять про Леона не стерлася, проте час і обставини встигли перетворити колишню близькість на щось майже примарне, і тепер, коли той сидів перед ним на бетонному виступі, спокійно погладжуючи свою гвинтівку, Алістер не міг позбутися відчуття, що дивиться на незнайомця, який лише випадково має обличчя людини з його минулого.

Леон кілька секунд мовчки розглядав його, не виявляючи ані здивування, ані особливої радості від зустрічі. Його погляд ковзнув по обличчю Алістера, затримався на густій щетині, на втомлених очах, а тоді знову повернувся до його обличчя. Нарешті куточок його губ ледь помітно піднявся в знайомій, трохи насмішкуватій усмішці.

— І це все, що ти можеш мені сказати після семи років? — запитав він, ніби вони розлучилися лише кілька днів тому й тепер випадково зустрілися за сусідніми столиками в якомусь забутому богом барі.

Алістер не відповів одразу. Він дивився на Леона, намагаючись відшукати в його обличчі бодай щось, що допомогло б зрозуміти, як той пережив усі ці роки, де був і чому жодного разу не дав про себе знати. Проте слова, які здавалися такими простими ще хвилину тому, тепер застрягали десь усередині.

— Усі думали, що ти загинув, — нарешті промовив він. — Після Септи ми довго шукали твоє тіло. Ліліт і Піп не хотіли вірити, що тебе більше немає, і ще довго поверталися до руїн, сподіваючись знайти бодай щось, що дозволило б поховати тебе по-людськи. Ми не могли просто залишити тебе там, серед усього того жаху, і піти, наче ти був одним із багатьох, чиє ім’я ніхто вже не згадає.

Леон перестав погладжувати гвинтівку, проте нічого не сказав. Його усмішка трохи зблякла, хоча він і далі дивився на Алістера з тією самою зовнішньою незворушністю, яка завжди робила його думки майже недоступними для інших.

— За ці сім років я багато разів прокручував у голові наші останні зустрічі, — продовжив Алістер, і його голос став тихішим. — Думав про те, що міг би змінити, що мав би зробити і що сказати тобі, поки ще була така можливість. Іноді мені здавалося, що якби я вчинив інакше, то, можливо, усе склалося б не так, як склалося. Але тепер ти сидиш переді мною, живий, і я раптом розумію, що навіть не знаю, з чого почати. Минуло сім років, Леоне. Сім років, протягом яких я вважав тебе мертвим, і тепер усі слова, які я колись хотів тобі сказати, здаються недоречними.

Він замовк, опустивши погляд на бетонну підлогу даху. За дверима знову почулися глухі удари, але цього разу Алістер навіть не озирнувся. Здавалося, все, що відбувалося навколо, на мить втратило значення перед усвідомленням того, що людина, яку він давно поховав у своїй пам’яті, сидить за кілька кроків від нього й досі не пояснила, чому дозволила всім вважати себе загиблою.

— Чому? — нарешті запитав Алістер, знову підвівши очі. — Чому ти не з’явився раніше? За всі ці роки ти жодного разу не спробував знайти нас, не дав знати, що живий. Ти знав, що ми шукали тебе, знав, що Ліліт і Піп не змирилися з твоєю смертю. То чому, Леоне? Що змусило тебе залишатися осторонь, коли ми всі вважали, що втратили тебе назавжди?
 

Леон вислухав запитання Алістера, не поспішаючи відповідати. Він знову провів долонею по корпусу гвинтівки, наче розмова не заслуговувала на всю його увагу, а тоді відкинувся спиною до стіни й поглянув на похмуре небо над дахом.

— Нескорені були лише одним із етапів мого життя, Алістере. Не більше й не менше. Я завжди знав, що рано чи пізно Ордену прийде кінець, адже жодна організація, якою б сильною вона не здавалася, не здатна існувати вічно, особливо в такому світі, де все, що люди намагаються побудувати, рано чи пізно перетворюється на руїни. Я просто вирішив завершити свій шлях разом із ним, але трохи раніше, ніж це зробили всі інші. Зрештою, навіщо чекати на неминуче, якщо можна піти тоді, коли ще маєш таку можливість?

Він удавано зітхнув, похитав головою і на мить набув такого виразу, ніби справді сумував за втраченим минулим, хоча в його очах не було ані жалю, ані туги.

— Хоча, мушу визнати, спостерігати за тим, як руйнується щось, частиною чого ти колись був, — доволі сумне видовище. Особливо коли згадуєш, скільки зусиль усі докладали, аби воно вистояло. Та що поробиш, життя не питає нашої згоди, коли вирішує поставити крапку в черговій історії.

Алістер дивився на нього дедалі похмуріше. Він очікував почути пояснення, можливо, навіть виправдання, але натомість отримував лише холодні міркування людини, яка говорила про роки спільного життя так, наче йшлося про давно завершену роботу, яку більше немає сенсу згадувати.

— То виходить, що й Ліліт, і Піп, і я сам були для тебе лише черговим етапом? — запитав він після короткої паузи. — Просто людьми, які трапилися на твоєму шляху, поки ти мав потребу в них, а потім стали непотрібними? Тоді навіщо була вся ця дружба, Леоне? Навіщо ти вдавав, що тобі не байдуже, що з нами станеться, якщо зрештою можеш так просто розірвати всі ці зв’язки й піти, навіть не озирнувшись?

Леон раптом розсміявся. Спершу тихо, майже поблажливо, а потім відкинув голову й засміявся вже відвертіше, немов Алістер щойно сказав щось по-справжньому кумедне. Його сміх швидко стих, залишивши на обличчі ледь помітну усмішку, з якою він і подивився на колишнього товариша.

— Дружба? Ти справді хочеш говорити зі мною про дружбу? Знаєш, Алістере, справжня дружба, як її розуміють більшість людей, передбачає самопожертву. Вона вимагає від тебе віддавати щось власне, іноді навіть найцінніше, заради іншої людини, і я ніколи не приховував, що не готовий на таке. Я не збираюся жертвувати собою заради когось, хай би ким ця людина була. Можеш називати це егоїзмом, боягузтвом чи як завгодно, але я принаймні не намагаюся переконати себе, що здатен на те, чого ніколи не зроблю.