Наодинці з собою

Гірський ліс зустрів їх прохолодою та незвичною для цих країв тишею. Дерева росли тут не так густо, як у низинах, і між їхніми стовбурами раз у раз відкривалися вузькі проходи, крізь які пробивалося бліде денне світло. Подекуди стежка зникала під шаром опалого листя, а каміння, що виступало з землі, змушувало їх сповільнювати крок і уважніше дивитися під ноги. Вони йшли вже кілька годин, майже не розмовляючи, і здавалося, що кожен із них давно занурився у власні думки, не надто переймаючись тим, чи має інший щось сказати.

Коли попереду нарешті відкрилася невелика галявина, оточена соснами та низькими кущами, Маркос запропонував зупинитися. Місце було достатньо затишним, щоб провести тут ніч, а схил, який здіймався за деревами, захищав від вітру й приховував галявину від випадкового погляду знизу. Ліліт мовчки погодилася, скинула рюкзак біля одного з дерев і сіла на повалений стовбур, поки Маркос заходився облаштовувати табір.

Він зібрав сухі гілки, приніс кілька товстіших полін і невдовзі розпалив невелике багаття, яке спершу лише жевріло, а потім поступово розгорілося, огорнувши найближчі стовбури теплим помаранчевим світлом. Ліліт увесь цей час залишалася осторонь, спостерігаючи за його рухами без особливого інтересу, і Маркос, здавалось, навмисне вдавав, що не помічає її відстороненості. Він раз у раз знаходив привід заговорити, коментував те, що бачив довкола, або просто ділився думками, які за інших обставин могли б залишитися невисловленими.

— Знаєш, тут навіть повітря інше, — промовив він, підкидаючи у вогонь тонку гілку. — Свіже, холодне, без того запаху пилу й гнилі, до якого ми вже звикли. І подивися навколо: ліс майже не зачеплений усім тим, що сталося з рештою світу. Ні розвалених будинків, ні покинутих машин, ні слідів людей на кожному кроці. Якби тут стояв невеликий будинок і не доводилося щохвилини озиратися, чи не блукає поблизу якась тварюка, то, мабуть, можна було б жити й не скаржитися.

Він усміхнувся власним словам, ніби справді уявив собі такий будинок, затишний вечір і життя, у якому не потрібно було б щоранку вирішувати, куди йти далі. Ліліт нічого не відповіла, лише трохи змінила положення, зручніше вмостившись на стовбурі. Її мовчання вже не здавалося Маркосу випадковим, проте він продовжував говорити, наче сподівався, що рано чи пізно вона все-таки долучиться до розмови.

Зрештою він відвернувся до рюкзака, який лежав біля багаття, і почав перебирати його вміст, намагаючись знайти щось, що могло б згодитися для вечері. Після кількох хвилин пошуків Маркос витягнув банку тушкованки та загорнуті в папір крекери, поклав їх перед собою й на мить затримав на них погляд, ніби оцінював, наскільки щедрим вийде їхній сьогоднішній бенкет.

— Ну що ж, — сказав він із вимушеною бадьорістю, — сьогодні в нас справжнє свято. Залишилося тільки знайти кухаря, який зуміє перетворити ці скарби на щось більше, ніж просто вечерю.

Ліліт уперше за весь час подивилася на нього уважніше, перевела погляд із банки на крекери й тихо запитала:

— Це все, що залишилося?

Маркос перестав усміхатися. Він коротко кивнув, не намагаючись прикрасити відповідь жартом чи вдати, що становище не таке вже й погане. Ліліт ще кілька секунд дивилася на припаси, після чого перевела погляд на нього.

— Води нам вистачить днів на два, не більше.

— Тоді нам доведеться поквапитися, — промовив Маркос, намагаючись зберегти в голосі колишню невимушеність. — Якщо завтра з самого ранку вирушимо далі, то, гадаю, до вечора зможемо знайти щось придатне для поповнення запасів. Їжу, воду, можливо, навіть якесь покинуте поселення, де ще залишилося щось корисне. Головне — не затримуватися тут довше, ніж потрібно.

Він підсунув банку тушкованки ближче до Ліліт, ніби саме це нехитре частування могло підтвердити його слова про те, що все ще перебуває під контролем, і запропонував їй поїсти, запевнивши, що сам зовсім не голодний. Ліліт не стала сперечатися, не запитала, чи справді він не хоче їсти, а просто взяла банку й почала мовчки їсти, дивлячись на вогонь. Маркос спостерігав за нею лише мить, після чого відвернувся, приховуючи розчарування, яке відчув, коли зрозумів, що вечеряти йому доведеться одним крекером. Насправді він був голодний не менше за неї, проте визнавати це зараз здавалося йому чомусь недоречним, наче навіть така дрібниця могла остаточно зруйнувати ту подобу спокою, яку він намагався підтримувати між ними.

Він відламав невеликий шматочок крекера й повільно розжував його, а тоді знову заговорив, цього разу вже про завтрашній маршрут. Маркос міркував уголос, припускав, що десь на північному схилі могли зберегтися склади або невеликі поселення, згадував старі дороги, які, можливо, вели до покинутих військових об’єктів, і намагався пригадати, чи не траплялися йому колись карти цих місць. Його роздуми ставали дедалі заплутанішими, а припущення змінювали одне одного так швидко, що навіть він сам, здається, перестав розуміти, на чому саме ґрунтується кожна нова ідея. Утім, Маркос продовжував говорити, старанно підтримуючи в голосі впевненість людини, яка просто обирає між кількома можливими шляхами, хоча насправді вже давно не мав певності навіть у тому, де саме вони перебувають.

— Можливо, варто спробувати вийти до старої дороги, — казав він, розглядаючи темні силуети дерев за межами галявини. — Якщо вона ще прохідна, то зможемо рухатися нею, а там уже буде видно. Поблизу таких доріг зазвичай залишаються якісь господарські будівлі, склади, іноді навіть невеликі заправки. Треба тільки зрозуміти, з якого боку краще спускатися з цього схилу, щоб не витратити половину дня на те, аби повернутися туди, звідки прийшли.

— Маркосе, — перебила його Ліліт.

Він замовк і подивився на неї, помітивши, що вона вже відклала банку й тепер дивиться на нього з виразом, у якому втома поступово поступалася місцем роздратуванню.

— Що?