Не по плану

Військо Ерла зупинилося на привал біля покинутої виправної колонії, яка давно втратила не лише своє призначення, а й будь-які ознаки того, що тут колись існувало життя, підпорядковане певному порядку. Високий бетонний паркан місцями обвалився, сторожові вежі стояли порожніми, а між корпусами, де колись ходили ув’язнені та охоронці, тепер безцільно снували озброєні люди Ерла. Хтось розкладав багаття, хтось перевіряв машини, хтось просто сидів на землі, притулившись спиною до старої бетонної стіни. Втома вже відчувалася у всьому таборі, але разом із нею була й дивна напруженість, яка останніми днями дедалі сильніше стискала людей. До Ейденхолда залишалося не так багато дороги, і всі це знали.

Ерл та Рейнхард піднялися на верхній поверх одного з адміністративних корпусів, де колись, очевидно, розміщувалося начальство колонії. Біля дверей залишили двох озброєних людей, яким Ерл коротко наказав нікого не впускати без його дозволу. Сам він підійшов до вікна й, поклавши долоню на холодне підвіконня, почав мовчки спостерігати за своїми бійцями. Звідси табір було видно майже повністю, і Ерл дивився на нього довго, стежачи за тим, як люди переміщуються між будівлями, як біля машин збираються невеликі групи, як хтось свариться через щось біля багаття, а хтось уже вкладається спати, не знімаючи зброї.

Рейнхард тим часом нічого не говорив. Він спокійно зняв із плеча рюкзак, поставив його на старий стіл і, не поспішаючи, дістав звідти пляшку вина. Витерши з горлечка пил, він оглянув пляшку так, ніби опинився не в покинутій виправній колонії посеред спустошеного світу, а у власному кабінеті за кілька хвилин до вечері. Потім витягнув корок, налив трохи вина у пляшку, зробив ковток і досить задоволено причмокнув.

Ерл почув цей звук, повільно повернув голову від вікна й подивився на нього, склавши руки на грудях. Рейнхард зустрів його погляд без найменшої тіні збентеження, ще раз зробив невеликий ковток і покрутив пляшку в руці, розглядаючи темно-червону рідину крізь тьмяне світло.

— Каберне Совіньйон, — спокійно сказав він, ніби Ерл справді поцікавився. — Чилійське. Довоєнне. Досить насичене, з легкою терпкістю. Навіть дивно, що воно пережило все те, що не пережили мільйони людей.

Ерл ще кілька секунд дивився на пляшку, після чого перевів погляд на Рейнхарда.

— Я віддаю перевагу віскі.

— Це я вже зрозумів.

— Тоді навіщо ти мені розповідаєш про своє вино?

Рейнхард злегка посміхнувся.

— Бо ти дивишся на нього так, ніби воно тебе образило.

Ерл не відповів. Він відійшов від вікна й повільно пройшов через кімнату, провівши долонею по старій шафі, з якої давно облупилася фарба. Потім зупинився біля іншого вікна, подивився вниз, де в цей момент кілька його людей переносили ящики з боєприпасами, і лише тоді заговорив.

— Чим ближче ми підходимо до Ейденхолда, тим менше мені подобається те, куди все це йде.

Рейнхард не перебивав його. Він знову зробив ковток вина й сперся спиною об край столу.

— Я починаю думати про те, що буде після того, як ми туди прийдемо, — продовжив Ерл. — У Бланка Роха все було простіше. Ми знали, кого атакуємо, знали, скільки приблизно людей у них залишилося, знали, що вони не очікують удару. А тепер попереду Ейденхолд, і я чомусь не бачу в цьому нічого простого.

Він замовк, дивлячись у вікно.

— Ти, навпаки, поводишся так, ніби вже знаєш, чим усе закінчиться.

Рейнхард знизав плечима.

— Я просто не бачу причин нервувати.

Ерл повільно повернувся до нього.

— Справді?

— Справді.

Кілька секунд між ними трималася тиша. Десь унизу хтось голосно засміявся, потім почулося гарчання двигуна, який намагалися завести. Рейнхард спокійно поставив пляшку на стіл, наче розмова взагалі не стосувалася нічого важливого.

Ерл дивився на нього дедалі уважніше.

— Тоді скажи мені одну річ. У Бланка Роха було те саме?

Рейнхард підняв очі.

— Що саме?

— Не прикидайся дурнем.

У голосі Ерла вперше за всю розмову з’явилася жорсткість. Він підійшов ближче до столу й зупинився навпроти Рейнхарда.

— Ти чудово знаєш, про що я говорю. Кров тварюк. Твої камені. Ті істоти, яких ти підняв тоді разом із моїми людьми. Вони не чіпали нас, тому що відчували на нас свою кров. Ти використав їх як прикриття, а потім направив просто на базу. То буде те саме в Ейденхолді?

Рейнхард мовчав.

— Чи мені знову чекати, поки ти дістанеш свої камені й почнеш кликати їх із темряви?

— Я не розумію, про що ти говориш, — абсолютно спокійно відповів Рейнхард.

Ерл кілька секунд дивився на нього, а потім тихо засміявся, але в цьому сміхові не було нічого веселого.

— Я ж сказав тобі не валяти дурня.

Рейнхард не відповів.

— Я питаю прямо, — продовжив Ерл. — Моя армія може розраховувати на твою допомогу цього разу чи ні?

Рейнхард повільно взяв пляшку зі столу, покрутив її в руці, після чого подивився Ерлу просто в очі.

— Ні.

Одне коротке слово прозвучало настільки спокійно, що Ерл кілька секунд навіть не ворухнувся.

— Ні? — перепитав він.

— Тобі це не потрібно.

— Не потрібно?

— Подивись униз, — Рейнхард кивнув у бік вікна. — Там достатньо людей, щоб узяти Ейденхолд і без тварюк. Вони вже не ті, хто був у Бланка Роха. Твоя армія виросла. До тебе приєдналися нові люди. У тебе більше зброї, більше машин і більше бійців, ніж тоді.

Він зробив паузу й поставив пляшку назад на стіл.

— І є ще одна причина.

Ерл мовчки чекав.

— Не всі, хто зараз знаходиться там, належать тобі.

— І що з того?

— Ти не знаєш цих людей так, як знаєш своїх. Не знаєш, як вони поводитимуться, коли побачать Ейденхолд, коли почнеться справжній бій і коли зрозуміють, що назад дороги вже немає. Можливо, вони битимуться до кінця. Можливо, побіжать. Можливо, хтось вирішить змінити сторону. Ти навіть не можеш знати, що вони зроблять, коли зрозуміють, що на іншому боці стоять не просто випадкові люди, а ті, хто готовий захищати це місто.