Розділ VI: Пастка Степу

Наступні дні стали справжнім пеклом для війська Зопіріона. Відступ, який мав бути організованим, швидко перетворився на панічний втечу.

​Скіфи атакували безжально. Вони не вступали у ближній бій з фалангою, а оточували її з флангів, випускаючи хмари стріл, що пробивали щити та вбивали втомлених коней. Як тільки македонці розгорталися для контратаки, скіфи зникали, наче туман.

​Найгірше було те, що скіфи постійно атакували кінцеву частину колони, де йшли поранені та знаходилися залишки провіанту.

​Лохарх Клеон, намагаючись зберегти хоч якусь дисципліну, йшов у тилу. Він бачив, як колись непереможні македонці перетворюються на зграю переляканих жебраків. Спрага і голод були їхніми основними ворогами, а скіфи – лише їхнім знаряддям. Воїни кидали обладунки та навіть зброю, щоб йти швидше.

​Зопіріон, перебуваючи в авангарді, не міг керувати тилом і не міг збагнути тактику ворога.

​«Чому вони не б’ються?!» — кричав він. «Це боягузтво! Вони не варті імені воїна!»

​Але Отаку та його воїни знали, що це не боягузтво, а мудрість. Кожна випущена стріла, кожний пройдений кілометр без води наближав їх до перемоги.

​Скіфи цілеспрямовано гнали македонців у регіон, відомий своїми болотами та річковими заплавами, де важка піхота не могла рухатися швидко, а фаланга втрачала свою цілісність.

​Остання, фатальна битва сталася на березі невеликої річки, назва якої загубилася в історії. Македонці, виснажені, зневоднені, намагалися форсувати річку, щоб дістатися до більш родючих земель.

​Саме тут, коли їхні ряди розтягнулися під час переправи, скіфи завдали вирішального удару.