Розділ IV: Облога і Голод

Облога Ольвії почалася з люті. Зопіріон, роздратований зухвалістю греків і скіфів, наказав негайно будувати облогові машини та вежі. Він не міг дозволити, щоб жменька "варварів" і бунтівних греків кинула виклик тіні Александра.

​Македонські інженери, незважаючи на втому, працювали швидко. На схилах лиману з'явилися рухомі облогові вежі, а важкі катапульти почали закидати місто камінням і запальними горщиками.

​«Вони діють за книгою», — сказав архонт Діон Отаку, спостерігаючи за ворогом зі стіни. «Це тактика Філіпа: швидкий штурм, демонстрація сили, і місто падає».

​Але Ольвія не падала. Грецькі гопліти, укріплені скіфськими лучниками, які стояли на стінах, відбивали всі спроби штурму. Скіфи, з їхньою неймовірною влучністю і глибокими знаннями місцевості, стали очима і руками оборонців. Їхні стріли, випущені з композитних луків, пробивали навіть бронзові шоломи і влучали у слабкі місця на облогових вежах, спричиняючи пожежі.

​Проте справжня війна розгорталася не біля стін, а за табором.

​Кожної ночі невеликі загони Отаку, наче духи, виходили зі степу. Вони не нападали на фалангу. Вони полювали на постачання.

​«Тікай, як тільки випустиш стрілу! Бий у темряві! Зникай до світанку!» — такі були накази Отаку.

​Скіфи нападали на обози, що везли припаси з фракійських портів, перерізали горла мулам, відганяли отари овець, які ще залишалися у македонців, і, найгірше для Зопіріона, знищували резервні запаси води, забруднюючи криниці.

​Лохарх Клеон, що відповідав за тил, був у відчаї.

​«Пане Зопіріоне, ми не можемо знайти їх! Вони — ніщо і всюди! Ми посилаємо тисячу вершників на їхній пошук, а вони спалюють міст за річкою. Ми відправляємо фалангу — вони зникають у траві. Наші фракійські найманці бояться, вони вірять, що це злі духи степу, а не просто воїни!»

​Зопіріон був у шаленстві. Його слава, його ім'я, його похід — усе грузнуло у степовій багнюці.

​«Тисячу відібраних піхотинців! Надішліть їх охороняти кожну стадію шляху! Це не духи, Клеоне, це просто дикуни, які бояться відкритого бою! Привезіть мені їхнього ватажка, і облога закінчиться!»

​Але Отаку не виходив на відкритий бій. Він був терплячий. Він знав, що найстрашніший ворог македонської армії — не скіфський лук, а голод і хвороби.

​Через два місяці літня спека і відсутність свіжого м’яса зробили свою справу. У македонському таборі, який стояв на заболоченому лиманом ґрунті, спалахнула хвороба. Серед воїнів, які звикли до дисципліни та ситної їжі, почали поширюватися лихоманка та дизентерія. Бойовий дух падав, а нарікання на Зопіріона зростали.

​«Нам потрібно м'ясо!» — кричали воїни. «Нам потрібен хліб! Хіба ми йшли сюди, щоб померти від спраги?»

​Одного вечора, коли Зопіріон сидів у своєму наметі, розглядаючи зведення про чергові втрати від хвороби, до нього прийшов Клеон. Його обличчя було бліде, а голос тремтів.

​«Пане, ми не можемо більше. Нам бракує провіанту, ми не можемо прорвати постачання міста, і ми втрачаємо по сотні людей на тиждень від чуми і скіфських стріл. Наш розвідник доніс: Отаку об’єднує інші племена. Вони чекають осінніх дощів, щоб перетворити наші шляхи на болото. Ми повинні відступити, Зопіріоне. Відступ — це стратегія, а не ганьба».

​Зопіріон підвівся. Його очі горіли від ненависті. Поразка. Відступ. Це було слово, яке знищить його репутацію. Його ім'я стане синонімом катастрофи, тоді як Александр буде купатися у славі.

​«Ні!» — крикнув він, вдаривши кулаком по столу. «Ми візьмемо місто, або помремо, намагаючись! Я не повернуся у Фракію з ганьбою! Клеоне, готуй військо до генерального штурму. Це буде або наша перемога, або кінець облоги!»