6.

Моє пригнічення дійшло до такого рівня, що я раптово розсміявся. Ну-ну, здоровий мужик, тертий на всіх можливих терках, і розпустив нюні, ніби школярик після двійки за співи. Чорт забирай, пробились крізь жилет, та влучили у саме нутро. Католіна стріляє словами набагато ліпше ніж з пістолета, на моє щастя… напевно.  

“Який сенс у постійній самотності? Які в тебе цілі?” - та нема ні цілей, ні сенсу. Я знеособлений, я загубив власний шлях і мені не залишилось нічого, окрім того, щоб підробляти провідником для інших. До мене приходять блукачі, які не можуть самостійно вижити у темряві, я беру їх за руку та виводжу до світла, виводжу на загублений ними шлях. І повертаюсь назад, у пітьму. Кожен раз. Кожен клятий раз! Та чи це я? Чи це мій шлях? Що, якщо насправді все інакше? Заблукав насправді я, загубився навічно серед розбитих ілюзій? Розбитих мною власноруч. Зневірений, заперечуючий все, до чого можу дістати. Скільки ще так може продовжуватись? Куди мені повертатись? Головне - для чого? Де моє світло у цій нескінченній байдужій пітьмі?

Я зрозумів, що остаточно захворів хандрою. І замість того, щоб повертатись наза у Пальміру, дійшов до шосе та звернув ліворуч, де за вказівником була столиця. Якщо робиш те, що робив - отримуєш те, що отримував. Адже так? Може нова дорога вкаже, де я неправий.  

Порепаний асфальт стелився під взуттям. Небо набуло темно-рожевого відтінку, хоча не пройшла ще навіть половина дня. Цей ефект ніяк не був пов’язаний із розташуванням сонця, небо більше нікому не підкорялося і приймало кольори, згідно з кабалою, фен-шуєм та власним настроєм. Вітер вив свою чергову монотонну пісню та беззмістовно нишпорив по полю. Раптово пішов сніг, точніше те, що виглядало як сніг. Я підставив долоню і сіра сніжинка впала на шкіру жорсткою щіткою волосинок. Нам немає прощення. Нас пустили у Едем, ми, недовго думаючи, назвали його своїм. Зруйнували, перебудували, а потім знищили перебудоване. Знищили все і відійшли у ліпший світ. Принаймні, так колись казали, “у ліпший”. Але я хочу вірити, що там справжнісіньке Пекло, в якому всі ми заробили віп-місця. Нас не пробачити....

Щоб відволіктись від чорнухи, я дістав щоденник. Моє рятівне коло у вирі бурхливого океану смерті. Мій промінь світла. Спадок милосердного минулого. Шкіряна обкладинка була колись заклеєна різними стікерами, яких не пожалів час - більшість з них була затерта. Але найприкріше, що разом з ними було затерте ім’я власниці. Шкода. Хотів би я називати тебе по імені.

“Іноді мені здається, що в мене складне життя. Я не створена для інтриг, мені не імпонують хитрі люди та лицеміри. Я прийшла у цей світ насолоджуватись кожним моментом. Кидатись с братом попкорном і передивлятись по десять разів улюблені фільми. Грати з друзями у настільни ігри, розпиваючи японське сливове вино. А на заході сонця проявляти свою кримінальну суть! Красти по сусідських дворах бузок та розставляти по всіх поличках вдома букети. А хто сказав, що життя має бути наділене обов’язково якимось неймовірно важливим та тяжким у досяжності глибоким сенсом? Моє щастя у дрібничках. І коли мені стає раптово складно, достатньо лише згадати слова мудрого Балу: “В житті є справжні радощі, прості приємні радощі”. І замість того, щоб переживати про недосяжне, я беру жменю солодкого попкорну і кидаю у серйозне обличчя брата. Щоб не забував, що всі прикрощі минають, а радощі, прості приємні радощі - вони назавжди….”

“Прості приємні радощі”. Я повернув щоденник назад та надовго замислився. Гортав своє теперішнє, вишукував у ньому ці “прості та приємні”, але нічого не спадало на думку. Тож як? Я і радіти розучився. Моя призма світогляду сприймала все у своєму фірмовому непривабливому спектрі. Просто треба по іншому дивитись на світ. Ніякий він не ворожий. Перестати шукати злий намір у кожному русі навколо. Мені нічого не загрожує, я провідник світла та любові. Я віднині відмовляюсь бути амбасадором пітьми. Досить! Я адепт світла! Воїн світла!

Відчувши якесь наркотичне піднесення я заозирався навколо, вишукуючи те, чому можна було б зрадіти. Погляд зачепив дорогу попереду - вона проходила крізь лиман, розсікаючи собою водне тіло. Те що треба. Вода дає життя, вода дарує спокій та силу. Так мені тоді здавалось.

Вже через десять хвилин я був поряд. Обрав берег по ліву сторону, скинув рюкзак і одразу відчув легкість у всьому тілі, сів на пісок, підтягнув ноги та приготувався вбирати розлиту навколо мудрість. Залиті рожевим небом дрібні баранці хвиль, безтурботно катались по берегу. Пахло свіжістю, водою та спокоєм. Давно я не медитував. Вирівняв дихання та спину, розслабив м’язи та поступово розчинився навколо. Став всім і нічим.

Це тривало деякий час, який я би не зміг перевести в еквівалент хвилин чи годин. Мить єдності, або вічність самовідречення. Я скинув одяг, зайшов у темно-рожеву воду, ніби в саме небо, та нарешті відчув себе по-справжньому живим. Часточки мене зібрались до купи, вода повернула мені цілісність. Я окунувся з головою і від холоду забув як дихати. Але в той момент мені хотілося сміятись, так легко раптово стало….

- Гей! Аквамен! - покликав різкий голос з берегу. - Виходь-виходь, га! Чи ти глухий? Прийом!

Ворожий злий світ увірвався у гавань мого короткочасного щастя. Поцупив мої прості приємні радощі та втопив їх у чорнилах власної жорстокості. На березі стояли двоє. Один цілив у мене з мого автомату, інший перебирав речі у рюкзаку, щось розпихуючи по кишенях.