Глава 16

Валерій

Всю ніч майже не сплю. Водночас, злюсь на себе через свою вразливість перед цією жінкою. А з іншого боку переймаюся через її чорну смугу й дуже хочу допомогти. Також мені комфортно з ними під одним дахом і здається, я не хочу їх відпускати. Можливо це божевілля, але вони мають залишитися тут, зі мною!

Щойно світає йду на кухню. Чорніше хмари сиджу за столом чекаючи на Владиславу. 

— Тобі вдалося поспати? — щойно вона входить на кухню, запитую.

— Трішки. Щоб Марійку не розбудити прийшла сюди.

— Правильно, нехай поспить. Я гадаю, вам потрібно залишитися в мене, — одразу переходжу до справи. — Я зможу вас захистити.

— Я тобі дуже вдячна за гостинність, — вона розгублена. — Але я не можу користуватися твоєю добротою…

— При чому тут доброта! — мій тон змінюється. — Вперше, я відчуваю комфорт поруч з жінкою й не хочу, щоб ти орендувала квартиру!

— Ми майже не знайомі та ще й суперники. Як нам жити під одним дахом?

— Та до чого тут це! — наближаюсь до неї. Влада збентежена, відступає до тих пір поки не впирається в стіну. Залишаюся на достатній відстані, щоб відчувати її запах та чути биття серця. Але не торкатися.  — Ти мені подобаєшься. Не до однієї жінки такого не відчував.

— Так швидко? — немов глузує над моїми словами. — Задля посади захотів отримати мою прихильність таким методом?

— Та до чого тут це?! Посада немає значення. Я зрозумів, що хочу мати таку жінку поруч. Якщо тебе бентежить наше становище в фірмі, то можеш припинити цю боротьбу й повернутися на своє попереднє місце…

— А, он як? — примружується, набирається сміливості й тицяє мене пальцем в груди. — То все ж таки через посаду?

— Так! Якщо тебе бентежить наша конкуренція на фірмі, тоді я пропоную вихід, щоб ми могли жити разом без офісних інтриг.

— Добре, — посміхається. — Тоді ти відмовся та повернися на місце кур’єра.

— Повір, річ не в посаді. 

— А в чому? 

— Справа принципу і я маю отримати цю посаду! Повір, до тебе це немає ніякого відношення.

— Знаєш…

Вона не встигає договорити на кухню вбігає дитина в сльозах.

— Мамо, —обіймає жінку оминаючи мене.

— Люба, ти злякалася? — сідає навшпиньки Влада та обіймає доньку. Вона мовчки киває та ховає обличчя в чорному волоссі.

— Дівчата, ви збирайтесь, потрібно скоро їхати, — відходжу до дверей та залишаю їх наодинці. 

***

— Ми приїхали. — припарковуюся біля садочку. — Тобі тут обов’язково сподобається, — звертаюся до Марусі протягуючи їй руку. Дівчинка ще у стресі міцно тримає Владиславу. Та бере її на руки й ми йдемо в бік яскравої будівлі.

 — Почекайте тут. Я поговорю з завідуючою, а потім познайомлю вас, — біля кабінету повідомляю дівчатам.

Лілія Віталіївна на місці. Жінка дуже зраділа моєму візиту й без зайвих запитань погодилася прийняти Марійку. Пообіцяв їй, що сьогодні ж, приїду для проведення заняття. 

— За тобою дуже сумують діти, —повідомляє.

— Я також, але через роботу просто не маю часу. Тому, будь ласка, не затримуйте мою знайому, адже нам потрібно їхати, — прошу завідуючу, знаючи про її надмірну балакучість. — Дівчинка трішки у стресі через горе татуся. Можливо, їй не завадить психолог. 

— Любчику, — усміхається. — Не турбуйся, ми все зробимо за необхідності. 

— Я не сумніваюся. Ви знали, що ви найкраща, — чмокаю зморшкувату щічку.

— Підлабузник, — червоніє. — Ходімо, познайомиш зі своїми протеже, — жінка підводиться з крісла та підштовхує мене до виходу.

Спостерігаю за розмовою жінок з боку. Здається, вони обоє вподобали одна одну. На мить пригадую, як вперше прийшов сюди разом з мамою. Здається повернувся в минуле. І не зважаючи на зморшкувате та втомлене обличчя Лілії Віталіївни — вона для мене все та ж усміхнена, добра та мила жінка, котра виховувала мене в цьому закладі. Коли мама після розлучення боролася за безбідне майбутнє для сина, ця жінка прийняла мене немов власного сина.

— Поспілкуємося увечері, — бачу, що їх розмова затягується. — Владо, нам потрібно на роботу. А тобі час снідати, — малечу цілую в щічку. — Зовсім скоро ми з твоєю мамою приїдемо. Обіцяю, тут дуже гарні діти й вихователі, тобі сподобається.

— Не затримуватиму вас, — погоджується завідувачка. — Чекаю на вас о п’ятій.

— Як і домовлялись.

Даю хвилинку Владі попрощатися з донькою. Бачу, як жінка нервує та неохоче відпускає Марійку. Дівчинка ж спокійніше приймає розлуку та йде з Лілією Віталіївною. Не можу стримати почуття, тому беру за руку чорняву та веду до виходу. Нехай зрозуміє, що з нею поруч є чоловік, котрий захистить та не образить.

Владислава

В машині намагаюсь розпитати Валерія про той садочок, але він відмовчується. Йому постійно хтось дзвонить. Тільки те й говорить, що місце хороше й Марійці там сподобається. Уникає деталей, немов щось приховує. Чергові таємниці чи що з ним не так?