Глава 15

Валерій

Не встигаю спланувати сьогоднішній вечір, як Назар повідомляє про біду з Владиславою. Його помічниця нічого нормально не пояснила, але вистачило слів про Марійку, котру забрав той невміняємий татусь. 

Я аж закипів від злості. Якби директорка не була такою впертою, то поїхали б разом за дитиною та не було б проблем. Я відразу зрозумів, що її чоловік не дасть спокою: надто він себе любить та не упустить шансу підвищити свою самооцінку через приниження когось слабшого. Так вона ж зробила все, щоб я не мав бажання якось допомагати. Цілий день ігнорувала й робила вигляд мов ми чужі!

— Друже, —зупиняє мене Назар на парковці неподалік кафе де чекають дівчата. — Знаю тебе бісять такі от татусі. Тільки ти видихни й порахуй до десяти.

— При чому тут це?

— Бачив би ти себе. Аж страшно дивитися. 

— Не переживай, нікого не вб’ю, — кривлю усмішку та йду до входу. Хоча б залюбки когось вбив. А точніше, дамочку, котра надто багато на себе бере. 

Та щойно бачу її, одразу ж, мій пил вгасає. Така втомлена, засмучена, що ледь стримуюсь від обіймів. Міні болить через Марійку, але чомусь й Влада викликає болючі серцю почуття.

***

— Сиди, я повернуся з дитиною, — зупиняю машину біля потрібного під’їзду.

— Але…

— Годі тобі командувати! Зроби хоч раз так, як я прошу. Повір, гірше точно не буде.

Вона киває у відповідь. Аж легше стає: таки може бути жінкою без приколів “я все сама”. 

— Я знав, що ти… — відчиняє двері цей недо отець й затикається на пів слові.

— Звісно знав, — відсуваю його вбік однією рукою.

— Ти не маєшь права от так вриватись. Зараз поліцію викличу! — лепече. — Ще відповіси за синець.

— Біжи матусі пожалійся, —шиплю. — Де Маруся?

— Та хто ти такий? 

— Віддай дитину й позбудишся зайвих клопотів, — я хапаю його за шиворіт. — Обіцяю тобі великі проблеми!

— Я батько! Я маю права!

— Дядю Валеро? — чую тихенький голосок. — Я тут. Мене зачинили.

— Ах ти скотина! — відштовхую цього чоловіка та йду на голос дитини.

Не зважаючи уваги на його крики підходжу до кімнати. Плечем навалююся на двері й вона під натиском відчиняється. Марійка сидить в кутку й тремтить. Щойно бачить мене одразу витирає щічки від сліз. Сильна дівчинка, як і її мама.

— Ти заберешь мене до мами? — одразу кидається в мої обійми.

— Звісно. Я навмисне сюди приїхав.

— Тато злий. Він забрав мене та зачинив тут.

— Нічого, він більше ніколи не зможе тебе образити, — гладжу її голівоньку.

— Нікуди вона не піде! Ти хто такий, взагалі? — цей чудило знову опиняється поруч. — Доню, ходи сюди. Скоро приїде мама, — протягує руку до дитини. Вона ж так впивається в мою шию, ледь не душить та стрімко хитає головою в знак заперечення.

— Заспокойся, бо я зараз тебе заспокою! — перехоплюю його руку та стискаю з усією силою. — Ти більше ніколи не підійдеш до дитини, тільки якщо Влада дозволить.

— А то що? — принишк він. — Вб’єш?

— Руки бруднити не хочу, але є дієвіші методи. Гадаю, ти не дурний, щоб навмисне знайомитися з ними.

Або слова, або мій вираз обличчя діють без відмовно. Це непорозуміння, типу чоловік, робить крок у бік й намагається висвободити свою руку з моєї.

— Повір, з моїми фінансовими можливостями, — прикрашаю фарби. — Можна тебе й в тюрьму засадити, й на вулиці залишити бомжувати.

Так і знав, він звичайний боягуз, котрий тільки дітей та жінок вміє строїти. Ніяк не заперечує мені й більше не намагається щось вякати. Тож я з Марійкою на руках безперешкодно покидаю цю квартиру. 

Звісно, це тимчасова реакція й ще не раз він об’явиться. Але тепер Владислава з донькою буде під пильним контролем з мого боку. Принаймні, поки я не допоможу їй владнати питання з чоловіком. 

Знаю, як важко жінці самій з дитиною, тому не можу залишити їх в біді. 

— Вважай, що я тепер твій янгол охоронець, — шепочу ніжно на вушко Владиславі щойно передаю дитину в її обійми. Вона, бідолашна, ледь стримує сльози тримаючи доньку в обіймах. Навіть зараз хоче бути залізною бізнес Леді.

Владислава

Коли бачу, як Валера виходить з під'їзду з Маруською сльози самі починають засліплювати очі. Я швиденько змахую їх, щоб не налякати дитину. Вона і так вся тремтить у чоловіка на руках. Сподіваюсь, він не влаштував бійку при дитині… Певно ж, не влаштував. 

— Як ти? — питаю доньку, гладячи її по голові. — Що Костя тобі казав?

— Що я буду жити з ним. Без тебе, — її губи самі по собі кривляться й донька  готується заплакати. — А я не хочу без тебе…

— Тс, — шепочу я. Кидаю погляд на Валеру: в цей момент стиснув кермо так, що побіліли кісточки. — Я тебе нікому не віддам, — притискаю Маруську до себе.