Глава 14

Валерій

Вона продовжує мене ігнорувати. Дивиться на монітор немов немає мене поруч. Он як? То й добре! Знову покидаю кабінет. Вкотре виставляє мене звідси. Потрібно припинити потикати суперниці й чесно відвоювати своє повноправне місце.

— Ви вже вивчили документи? — заходжу в кабінет начальника з виробництва.

— Мені залишилося ще кілька сторінок, але я бачу, що ідея має гарну перспективу. Потрібно тільки знайти необхідне приміщення, розрахувати всі витрати.

— Я прикріпив документ з розрахунками.

— Я ознайомився, але буде краще відштовхуватися від приміщення. Це може вплинути на додаткові витрати. Адже відстань для доставки матеріалів також має значення.

— Зрозумів. Займусь цим питанням, — покидаю кабінет та йду на перекур, щоб зателефонувати рудій.

— Любомира Сергіївна, — зачитую ініціали з візитки. — Ми б могли зустрітися, щоб обговорити нашу подальшу співпрацю.

— Звісно. Я рада, що ви погодились!

— Я б хотів подивитися приміщення для облаштування цеху.

— Добре. Але це можливо тільки завтра, — тягне вона. — Я вам напишу годину та місце зустрічі.

— Добре. Чекатиму, — відбиваю дзвінок. На мить захотілося запропонувати чергову особисту зустріч. Але подумав про чорняву й відпало будь яке бажання.

Обідати йду сам. Назар надто захопився роботою, тож відмовився скласти мені компанію. Гадаю я не помилився з вибором. Мені також необхідно починати брати з нього приклад й більше думати про роботу. Тож швидко ковтаю їжу та повертаюся в кабінет.

Влади немає на місці, тож можу спокійно працювати. Займаю місце на дивані. Таки поступлюсь столом та комп’ютером. А мені й тут непогано. Та й в ноутбуці зручніше працювати.

— Ти вже влаштував собі спальне місце у кабінеті? — говорить з докором Владислава щойно входить до кабінету.

— Вважай, що мене тут немає. В тебе це гарно виходить. І не заважай працювати!

Невдоволено фиркає та знову сідає за комп’ютер. Вивчаю ефективність виробництва за останні місяці. Розраховую кількість готової продукції в подальшому та й заодно дивлюся пропозицію ринку стосовно додаткової сировини. Звісно, міг дати завдання відділам розрахунки перспективи та ризиків, але собі довіряю більше. Те що можу сам зробити, зроблю без допомоги. Поки не ясно хто з працівників на чиєму боці. 

Одночасно відчуваю роздратування через присутність директриси. Якже в неї вдається бути безтурботною? Немов не було спільного вихідного. Ще й Катерина постійно бігає до неї з документами на підпис.

Зрозуміло, що секретарка мені не товариш. Потрібно задуматися над особистою помічницею. Може конкурс влаштувати? Нехай чорнява побіситься. Гарна ідея! Займусь цим питанням завтра ж.

***

До вечора ми так і не заговорили. А щойно закінчився робочий день ця несносна жінка, сказавши “до побачення” , забрала речі та пішла. Хотів спочатку зупинити. Але таки стримав порив. 

Я ж не на побігеньках у неї! Нехай робить що хоче!

Хоча десь в середині болюче стискалося в грудях. Де ж буде сьогодні Марійка? Їй так сподобалось в мене. Гарна дівчинка. Необхідно до своїх навідатися, давно не був в гостях.

— Ти додому збираєшся? — зазирає Назар в кабінет.

— О, невже ти нарешті згадав про мене?! — радію другові. Хоч відволікусь від зайвих думок. — Хвилинку та поїдемо, — починаю складати ноутбук в сумку. — Які враження від першого робочого дня?

— Знаєш, а мені сподобалося. Доведеться трішки поворушити мізками, але це того варте. Та й Юлія Андріївна дуже гарно все пояснює.

— Так, так, — обіймаю Назара з плечі та виходимо в приймальню. — Давай поїдемо десь повечеряємо й ти мені все детально розповіси. Явно Юлічка тебе вразила.

— Ну тебе, — відмахується. — Ти тільки про інтим думаєш?

— Здається, навпаки. Я нічого такого не сказав. Невже вона не може вразити як працівниця, чи помічниця? Як давно ти розслаблявся?

Очевидно мої слова чіпляють його. Ледь не червоніє, як дівчисько. Здається, в когось дах зносить від погляду на привабливу дівчину. Потрібно терміново виручати друга.

Владислава

Я вся розгублена й налякана. Юля веде в кафе навпроти садочку, замовляє мені солодкий чай та наказує пити. Вити хочеться! Який там чай!

— У тебе шок, —  каже вона. — Заспокойся ти, і не нервуй так. 

— Як мені не нервувати? — вкотре схлипую. — Він забрав доньку. Я не розумію, що на нього найшло! Він ніколи таким не був… 

— Ти просто його не знаєш, — перебиває подруга. — Тільки прикидався хорошим. Ти ж сліпо кохала й тому не бачила який він г…

— І кому я тепер можу вірити, Юль? Якщо всі вони такі, —  витираю серветкою сльози. — Сам до цієї Лілі пішов ще й дитину вкрав. Скажи, ну навіщо вона йому? 

— Щоб аліменти не платити. Авжеж! — Юля навідміну від мене мислить тверезо. — Але нічого, я зараз зателефонувала декому й до нас мчить підмога.