Глава 14 Владислава

— А ось і наша матуся, — каже Костя, поправляючи малій косички. — Згадала про нас?

— Костю, не при дитині, — прошу його я. У мене в самої ніби бите скло в легенях. Важко відмовлятися від людини, на яку покладала так багато надій. Але розумію, що це був його останній шанс. І він його змарнував.

Ми йдемо до автомобіля. Костя сідає за кермо. Маруся горнеться до мене.

— Сядь зі мною на задньому, — розумію, що скучила. Я теж за нею скучила. Погана я мати. Постійно в роботі. Дитині зовсім уваги не приділяю. От, хотіла, щоб у неї принаймні був батько. Але терпіти його на своїй території знову я не в силах. Я не витримаю два двобої. На роботі з Валерієм, вдома з Костею. Я ж не двожильна. З одним з них треба все закінчити.

***

— Отже, — коли мала вже покупана і дивиться мультики в дитячій, починає Костя. — Може, все ж наша пані директор-великого-холдингу, — вкладає все презирство в ці слова, — розкаже чоловіку, де спала минулої ночі?

Замість відповіді вмикаю йому відео на телефоні і повертаю той до нього екраном.

Костя мить дивиться на себе в рушнику, а потім несподівано хапає телефон і кидає ним об стіну. Я зіщулюсь від цього сплеску шаленої агресії.

— Це ти винна! — несподівано кричить на мене. — Ти! У тебе в голові одна робота! Цифри, графіки, мура всіляка! А я чоловік!

— То тобі не вистачало уваги? — відсовую від себе ногою рештки свого смартфону. В голові спливають цифри з його вартістю. Чомусь це мене зараз хвилює найбільше.

— Так! Мені потрібна жінка. Дома. Щоб їсти зварила. Щоб прибрала. Коли ти їсти зварила в останнє? А мене дістало їсти бургери і магазинні пельмені.

— То приготував би щось!

— А ти навіщо?

— А я заробляю!

— А я не заробляю? Ну авжеж, я ж не лижу дупу начальству! Тому і заробітна плата у мене не така! Ну, кажи, з ким спала? З генеральним своїм? Під діда старого лягла заради посади?

— Тобто в тому, що ти пішов до колишньої, винна я і моя робота? — намагаюсь не брати до серця його звинувачення. Але не вдається. Вони засідають глибоко, мов отруйні колючки.

— Звісно, ти винна! Не перекладай тепер на мене все.

— Збирай речі і їдь до неї прямо зараз, якщо тобі так з нею добре, — кажу я, трішки помовчавши. — Бачити тебе не хочу.

— Он як? Пані директор мене за двері вирішила виставити? — він схиляється до мого обличчя. — Я нікуди не піду, Владо. Тому не командуй!

— Тобто ти не підеш? Тобі ж погано зі мною! — виплескую я обурення.

— Так! Ти жахлива жінка! І коханка жахлива. Але квартиру ми купили в шлюбі. Отже, я маю тут повне право жити!

— Яке в шлюбі? Я за неї іпотеку плачу! — підскакую зі стільчика, але він штовхає мене в груди, і я падаю назад.

— Ти ж більше заробляєш, от і плати! А я буду тут жити! Маю право! І дитину я люблю. Чи ти їй чужого дядька приведеш?

— Ти тут жити не будеш!

— То вижени мене, Владиславо! — він самовдоволено посміхається. І я розумію, що абсолютно безсила перед ним. Ніхто його звідси не виставить.

***

Ніч минула спокійно. Костя нахабно зайняв нашу спальню. Я пішла спати до Маруськи. Зранку чую, як гримить посуд на кухні.

— Так, солоденька, можеш приїхати, хоч суп мені звариш якийсь, — чую, як Костя з кимось говорить по телефону. Напевно, зі своєю мегерою. Їх план мене вижити з власної квартири мені тепер зрозумілий. Але я не можу придумати, як їм протистояти. Голова лише на роботі зосереджена. А там ті поляки і акциз… Чорт! Якщо я зараз почну війну з Костею, то точно залишусь без посади. І справа навіть не в тому, що Валерій виграє. Справа в тому, що я залишусь без грошей, якщо мене звільнять.

Швидко вмиваюсь. Треба забратися з квартири до приїзду Лілі. А куди мені йти у вихідний? Можна було б до Юлі напроситися. Але потім згадую, що в суботу вона їздить з Вітею в басейн. Отже, підемо з Маруською на роботу. Там я хоч попрацюю без перешкод.