Глава 9

Валерій 

Вдалося заснути тільки під ранок. Ця розумниця, офісна мегера, не покидала мою голову ні на мить. Навіть вважалося, що вона поруч. Я не вірю в усілякі потойбічні сили. Але, здається, дівчина щось підлила мені. 

В голові не вкладається, як таке можливо?! Жодна жінка не цікавила мене так, як суперниця. А фантазії дійшли до того рівня, коли чоловіча сила втрачає контроль й, без втручань жіночої статі, вибухає та викликає незручності. Подібне зі мною траплялося тільки в підлітковому віці, та й то, не з такою емоційною силою й завдяки переглядам особливих фільмів. 

Тож, через цю кралечку, я ледь зміг прокинутися в обідню годину. І, як не намагався привести себе до належного виду, залишився пом’ятий та без найменшого ентузіазму. Вирішивши, що красуватися мені сьогодні немає перед ким, поїхав в офіс. Хоч там відволічуся від набридливих думок та спокійно попрацюю.

***

В кабінеті на мене чекає сюрприз. Тепер ця дівиця переслідує мене й тут: сидить така собі зосереджена на моніторі й нікого навколо себе не помічає. Звісно я не збожеволів й можу відрізнити реальність від фантазій. Тож, якщо вона не намагається роздягнутися, значить все насправді. Тільки чому вона сюди приперлась у вихідний? Невже інших справ не має?

Я ж, здається, хоч і злюся на таку зустріч, але радію одночасно. Певно мій мозок повністю перестав усвідомлювати будь-які моралі, адже імпульси спонукають робити непристойні речі. 

Кілька кроків і я вже поруч, ривком притискаю тендітне тіло дівчини та зі звірячим ревом накидаюсь з палким поцілунком. Вкладаю в нього всю міць, пристрасть, глибину почуттів на яку тільки здатен. Намагаюсь захопити якомога більше її солодкого присмаку, випити нектар до останньої краплинки. Нехай не залишиться більше нікому! 

Її пручання ніяк не впливають на мої дії. Навпаки, змушують ще наполегливіше вимагати уваги. Я потребую дівочих криків та дотиків — саме її! Тільки від неї хочу отримати насолоду та палку ніч без відпочинку!

Щойно отримую від неї покірність та легку відповідь на поцілунок, як відчуваю легесенький поштовх у бік. 

— Не чіпай мою маму! — тонесенький голос чую поруч.

Неохоче відпускаю чорняву та дивлюся на причину через яку довелося зупинитися. Маленькі карі оченята крізь сльози дивляться на мене. Нагадує мою суперницю, тільки її маленька копія. Такі ж чорні кіски, кругле лице та пухкенькі губи.

— Ти ледь не задушив її, — одразу прослизає між нами в обійми Владислави. Та намагається заспокоїти дитину щось шепочачи їй. На мене ж, дивиться поглядом сповненим презирства та люті.

— Ти що, в жодному разі не мав намірів образити твою матусю, — вмить перетворююсь на миловидного дядечка. — Я ніколи не завдам їй шкоди. Вона також мені дуже подобається.

— Правда? — зацікавлюють дівчинку мої слова.

— Ну звісно, — сідаю навшпиньки налагоджуючи зоровий контакт. — Хіба твоя мама може комусь не подобатися? Вона ж ідеальна, — спостерігаю за реакцією директриси. Хмуриться, а отже, не вірить моєму сарказму. Розумниця.

— Так, але… — шморгає носиком.

— Що ж тебе засмучує маленька?

— Тато чомусь не любить її, постійно свариться.

— Марія!.. —  намагається зупинити дочку Владислава.

— Отже, цю красунечку звати Марія? — беру за руку дівчинку та відводжу від столу. 

Киває та починає усміхатися. — А мене, дядя Валера, приємно познайомитися, — беру її ручку в свою долоню. — Давай ти мені розповіси звідки опинилася у матусі на роботі? Невже ти чарівна дівчинка й прилетіла, або …

— Ні, — починає сміятися. — Я з мамою приїхала.

— Правда? Дивно, — замислююсь. — Я щось тебе не бачив, хоча уважно вивчав кожен куточок, — кривлю губи та примружую очі вдаючи, що шукаю. 

— Я була в дамській кімнаті, — картавить, але говорить розумні слова.

— Он як. Все ж таки я тобі не вірю. Точно, ти прилетіла на килимі-самольоті, — імітую політ.

— Так, так, — підхвачує мої ідею й ми обоє кружляємо навколо мегери котру, здається нічим не зворушити. Непробивний характер у дамочки! Дивиться ошелешено й навіть рота не соромиться відкрити. 

Мені ж, до вподоби трішки побешкетувати за для гарного настрою маленької принцеси. Дитячий сміх додає сил та наповнює енергією. Та й спілкування з малою відволікає від нав’язливих образів директрисоньки. Я дуже люблю дітей й вмію найти до них підхід. Коли навчався за кордоном допомагав доглядати за вихованцями дитячого садочка. Шкода, що в нашій країні на вихователя чоловічої статі дивляться з підозрою. Залюбки б отримав педагогічну освіту та розважав би дітей, а не сидів у стінах набридливого офісу. 

Владислава

Мій шок, вкотре,  в шоці. З Маруською, вискочка спілкується так просто, наче у нього самого виводок малих дітей. А що я про нього знаю? Може й правда багатодітний татусь. Потрібно буде переглянути, про всяк випадок, особову справу.

— У тебе є свої діти? — питаю перше ліпле, що спало на думку та не дає покою. 

—  А це має значення? — він якимось чарівним чином знайшов в шухлядці різнокольорові маркери. Дає їх Маруські разом з аркушами паперу. — Намалюєш мені якусь райдужну фею? — питає. 

— Так! —  Маруська в захваті від Валери. Тепер він ще й мою малу зачарував. 

Торкаюсь, крадькома, пальцями своїх губ. Що тільки що зі мною було? Чому ноги все ще погано мене тримають, а низ живота ниє? 

Сідаю назад до монітора, щоб зосередитись на роботі та припинити думати про смак Валери та його соковиті губи… Але вдається погано. Він ніби витряс з мене всі думки про роботу. А може, саме такого прагнув, зараза? 

Я злюсь, усвідомлюючи це. Тому й з роботою починає ладитись краще. Не дам йому себе збити з пантелику, не дочекається!

Валерій теж сідає поруч за стіл. Тут так і залишилося два крісла після вчорашньої дільожки директорського місця.

— Мені треба комп'ютер, —  каже він. — У мене дуже важлива справа.