Глава 6 Владислава

Все летить шкереберть від вчорашнього вечора. Ніби Ліля до гадалки сходила і мені пороблено. В це не складно повірити, зважаючи на ту купу дурниць, що я натворила за кілька годин.

Виходжу з кабінету, на дверях яких вже прикрутили золоту табличку “Кузьменко В.В”. Валерій, чорт забирай! Нахабу з чудовими сідницями звати Валерій! Якого біса я стою в коридорі і думаю про його сідниці?

Рішуче йду до ліфтів. Треба порадитися. Ситуацію я приблизно розумію: секретарка щось наплутала, а Мельник підписав наказ не вичитуючи. Але зараз все це має виправитися. І нахабний Валерій піде й далі розносити свої листи! Тільки так і має бути!

Ліфт відчиняється, і звідти виходить Юля.

— Що там у тебе відбувається? — питає вона. — Костя зранку прилетів за малою, лаявся, що не може до тебе додзвонитися…

— Потім розповім, — відмахуюсь я. — Тут проблема посерйозніше намалювалась. Уявляєш, канцелярія щось наплутала і видала наказ про призначення директором якогось Кузьменка Валерія.

— Серйозно? Вперше чую про такого, — Юля здивовано здіймає брови. — Хто він?

— Каже, що кур'єр. Окупував мій кабінет і вважає, що він справді зайняв цю посаду.

— Придурок якийсь, — хмикає Юля.

— Це точно! Безвідповідальний і хамовитий! Я до Борисовича забіжу, а потім підемо до Мельника.

Юля киває і йде до свого кабінету. Тепер, коли посада керівника логістики звільнилась, вона тимчасово виконує мої обов'язки. Отже, моє кар’єрне підвищення нам обом на руку.

Я ж підіймаюсь двома поверхами вище і вітаюсь з секретаркою Валентина Борисовича.

— А шеф у генерального, — каже дівчина.

Кабінет Мельника тут же. Власне, він і Борисович займають увесь поверх: генеральний і його заступник. Простим смертним сюди шляху немає. Лише обраним.

Я проходжу крізь прийомну, вітаючись з черговою помічницею, і відчиняю двері в кабінет. Сподіваюсь, виглядаю я зараз по діловому, а не як загублене кошеня. Може, ця плутанина з прізвищами умисно, наче перше випробування для мене.

— Доброго раночку, Владо, — усміхається Борисович. — Як тобі на новій посаді? Вже маєш якісь пропозиції?

— Доброго ранку, — почуваюсь школяркою на килимі у завуча, але опановую себе. Я не самозванка, на відміну від Валерія! Отже, і боятися мені нічого.

— Є маленька проблемка, — кажу я. — В наказ про моє призначення закралась помилка, і тепер якийсь Кузьменко Валерій вважає, що директор холдингу — він.

— Чекай, — Мельник, який до цього мовчав, клацає щось на своєму лептопі. — Я робив наказ особисто. Я не міг помилитися… Оу! Владиславо, перепрошую… Так і є, наказ на Валерія… Так вже вийшло.

— Тобто ви мене не підвищуєте? — здушено питаю я. Страшна реальність навалюється мені на плечі, і підлога починає хитатися під ногами.

Все це виглядає, як знущання. Мене спочатку обсипали вітаннями, а потім осоромили на весь холдинг. Директриса, яка не протрималась на посаді навіть і дня…

— Владо, присядь, не нервуй завчасно, — каже Борисович. — Ми довго обговорювали твою кандидатуру, а про цього Валерія я чую вперше, можливо Владислав Захарович нам зараз щось пояснить?

— Іноді всесвіт дуже цікаво все влаштовує, — здалеку заходить Мельник. — Я бачив на цій посаді тільки тебе, Владиславо. І повір, описка в наказ закралась випадково. Але…

Його слова трохи обнадіюють. Отже, зараз все виправиться.

— Але всесвіт іноді дає шанс проявити себе іншим людям. От цей Валері, він, напевно ж, працівник нашої компанії. Скільки часу йому б довелося працювати, якби не ця помилка, перш ніж я б звернув на нього увагу? Але тепер я можу його роздивитися. Можливо, у нього є якісь якості, які виведуть фірму на новий рівень…

— Які можуть бути якості у кур'єра? Швидко розносити листи? — виривається у мене. — Ви не віддасте управління фірмою першому ліпшому! У нього ні освіти, ні досвіду!

— Тихіше, — в голосі генерального з'являється сталь, і я замовкаю. Він натискає виклик і каже в слухавку:— Віто, принеси мені особову справу Кузьменко Валерія… еее… Владиславовича.

Я покірно чекаю, поки генеральний розбирається з нахабою, що сидить в моєму кабінеті. Поведінка Мельника дивакувата. Але ми і так всі знаємо, що він іноді чудить. Проте креативні методи чоловіка не завадили йому заробляти гроші.

— Ну, що я скажу, — він нарешті відкладає теку. — У хлопця є економічна освіта. Отже, ризики, що він обанкротить фірму, зменшуються…

— Ти хочеш його залишити? — дивується Борисович.

— Я хочу дати шанс обом, — Мельник нарешті усміхається. — Дам вам місяць випробувального терміну. Такий собі конкурс. Хто краще себе зарекомендує, того і посада. А ти, Валю, приглянь за цими двома, щоб вони не рознесли мені холдинг по цеглинках.

Валентин Борисович насуплюється. Я ж відчуваю себе ошуканою. У всьому винний Валерій!