Глава 6

Валерій 

Соковиті сіднички покидають крісло поруч та йдуть з кабінету. Стає якось сумно без неї. Пригадую нещодавну близькість й ледь стримую рик. Таки вміє викликати бажання ця недотрога.

— Так! Стоп! — кажу сам до себе. — Працювати та ще раз працювати.

Відкидаю будь-які думки та втуплююся в екран комп’ютера. Потрібно швидко призначити Назара начальником відділу логістики, а та інша, нехай буде помічницею. Не складно швидко все надрукувати й самому підписати. 

— Зайдіть, будь ласка, до мене, — кличу секретарку .

— Так, — майже одразу вбігає та дивиться на мене розгублено.

— Цей наказ необхідно віднести у відділ кадрів.

— Пробачте, але… — намагається вставити свої п’ять копійок прочитавши документ.

— Робіть так, як я сказав! — кидаю гнівний погляд. — Якщо не бажаєте залишитися без роботи!

Їй не до вподоби мій тон, бачу по виразу обличчя. Але все ж таки повертається у напрямку виходу.

— І ще, — окликаю дівчину. — Поклич мені ту, що займає кабінет начальника логістики.

— Юлію…

— Саме її, — нетерпляче махаю рукою. Важко мені даються всі ці імена. Не бачу сенсу їх запам’ятовувати. 

Маленька непримітна мишка заходить до кабінету. Усміхаюся, адже вона чимось нагадує мені Назара. У обох однаковий, надмірно розумний, вираз обличчя. Ще й величезні окуляри. Ніколи не розумів молодих людей, котрим до вподоби такі масивні аксесуари.

— Вітаю, як ви зрозуміли, я ваш новий директор, Валерій Владиславович, — підводжуся й роблю легкий уклін. Обходжу стіл та жестом запрошую присісти, відвигаючи крісло.

Розгублена приймає запрошення.

— Дозвольте пояснити наміри нашої зустрічі, — мовчазна згода від неї дозволяє продовжити свій монолог. — Сталася невеличка прикрість стосовно вашого призначення. Є кандидат, котрий набагато краще справиться з цією роботою. Тим паче, він має досвід в керівницькій діяльності. Ви ж, на жаль, займали посаду менеджера логістики, тому, не маючи досвіду я не можу так ризикувати.

— Моє призначення одобрив Владислав Захарович, — нарешті чую тоненький голосок.

— Але в нього не було кандидатури Назара Ігоровича. Тільки не засмучуйтесь завчасно, — мило посміхаюся. Нехай розповість подружці, який я люб’язний та весь причудесний. — У вас є змога повчитися і залишитися приближеною до цієї посади. Можливо, в подальшому, зайняти її. 

— Ви пропонуєте мені місце стажера?

— Та що ви, ні в якому разі. Ви залишаєтеся з окладом начальника логістики, але на папері будете помічником. Погодьтеся, це краще ніж повернутися на попереднє робоче місце поверхом нижче.

Мовчки киває, або нервовий імпульс, не зрозуміло. Але байдуже, я не образив дівчину. Все ж таки вмію грати по правилах. Головний ворог деректрисонька, а ця просто пішак.

— Я ні в якому разі не кваплю вас. Є вихідні для роздумів. А в понеділок запрошую вас у свій кабінет для зустрічі з Назаром Ігоровичем, щоб ви передали документацію, або ж для знайомства. Все залежить від вашого рішення.

— Добре, — в знак згоди киває. — Мені тоді повертатися на попереднє місце?

— Звісно ні, — радію першій покладеній щаблі. — За сьогодні підготуйте документацію для нового начальника. 

Шкода дівчину, здається зараз заплаче.

— Запам’ятайте, що ваша посада тільки на папері. Все інше майже не змінюється, — повторююсь. — Сподіваюсь ви примите правильне рішення.

Дівчина покидає кабінет. Я ж заплющую очі і вже бачу, як все спокійно пливе по течії та положення фірми тільки йде в гору. Завдяки моїм старанням за цей місяць на неї  чекають великі зміни!

Владислава

З Валентином Борисовичем мені вдається зустрітися лише у вечері. Він від’їздив кудись у справах. Мене ж перехопили співробітники, тому теж не мала часу навіть вийти з Юлею пообідати. Вона мені телефонувала, але я була настільки заклопотана, що навіть відповісти толком не змогла. А ввечері, знаючи, що подруга їде до офтальмолога, через проблеми з лінзами, які викликали страшну алергію, вирішила зателефонувати пізніше. Бідолашній довелося знову повернулась до окулярів, які терпіти не може. 

Перед закінченням робочого дня Борисович зателефонував і сказав, що ми можемо зустрітися, але оскільки він поспішає, то лише зможе підвезе мене додому, так буде оптимальніше. Погоджуюся, адже не терпиться поділитися проблемою на ім’я Валерій. Сідаю до нього в машину і відразу починаю скаржитися:

— Це просто якийсь кошмар! Ви бачили, що він влаштував? — кажу, згадуючи про псевдо директора. Від думки про нього та близькість нахаби у мене виступають набридливі сироти. Скільки воно буде мене турбувати?  — Половину офісу відпустив додому, напоїв їх, відібрав у мене кабінет!

— А ти йому його взяла й віддала? Той кабінет для директора, — каже Борисович. — Це твоє законне місце.

— То і що, мені з ним сварку влаштовувати, як в дитячому садочку? — питаю я. — Наче у мене інших справ немає! Мене цілий день смикали то одне то інше. Та що я вам розповідаю! Самі знаєте.

— Ну, як хочеш. І  що ти задумала? Як будеш його обігрувати? 

— Я взагалі в шоці, що мене втягнули в цю гру, — кажу я. — Мені треба домовлятися з поляками про поставку руди, вони хочуть брати її за безцінь, але при цьому, щоб ми ще оплачували послуги перевізників. А ви бачили наскільки зріс акциз на паливо? Боюсь, наступну партію ми не витягнемо на таких умовах. Хочу домовитись з укрзалізницею про якійсь знижки.

— А ти молодець, —  хвалить Борисович. — Не дарма тебе підтримав в цьому призначенні.  І не турбуйся, я поговорю з Мельником ще раз про цього Кузьменка.

— Розумієте, він поводиться так зухвало, —   знову пригадую, як Валерій мене притиснув до свого міцного тіла й ледве стримую червоне забарвлення сорому. Харасмент*! Але чому я не хочу нікому про цей харасмент* зізнаватися? Ну не тому ж, що я з ним спала… Чорт! Сама все собі ускладнила! — Так зухвало, ніби має на це повне право. Ви не знаєте, що їх пов'язує з Мельником, що той йому все це дозволяє?